Додам відгук про чани, побут і професіоналізм турклубівців - все на відмінно. Як і асортимент та підготовка спорядження... Ну і в цілому, гарна природа, жива річка, простора місцина, чарівні краєвиди і класні місця для підйомів в гори ... Зручний доїзд.

(с) Володимир Майдан

Крутые ребята, все на уровне - проживание, питание, сплавы. Никакой суеты, никто никого не ждёт, не ищет. Инструктора весёлые, общительные. Подойдёт и для новичков и для опытных. Вернёмся ещё.

(с) Сергей Семенов

Майже всі мої найцікавіші сходження на вершини, трекінг гірськими хребтами, сплави річками, гірський байкінг були разом з рафтинговим табором РАДА-ДАРАБА! Тут працюють молоді, енергійні та досвідчені інструктори, які завжди допоможуть, змотивують і ось ти вже на вершині, на яку думала, що і не дійдеш! Тут сортують сміття і гостро переймаються питанням екології (на минулих вихідних власником була організована благодійна вилазка з волонтерами, направлена на ліквідацію місцевого стихійного смітника) Кухня смачна, ситна і поживна, меню коригується під потреби кожного індивідуально (будь-то Ви вегетаріанцем чи веганом) Кожна окрема вилазка - це до деталей продумана програма, яка включає можливості всіх учасників групи з можливими варіаціями під потреби та побажання кожного! На території є чани! - це окрема любов, коли після кількох годинного сходження та спуску можна розслабити свої м‘язи у гарячій водичці. Рафти, байдарки, велосипеди - тут є все для цікавого проведення часу! Допоможуть організувати вилазки на конях чи квадроциклах Жити тут можна у комфортних, теплих і сучасних дерев‘яних номерах з wi-fi, стільниковий зв’язок тягне без проблем, в хатинках є душ та туалети. Довірте свій відпочинок РАДІ-ДАРАБІ і Ви не пожалкуєте!

Чудове місце. Табір розташований у мальовничій місцині, поруч протікає Чорний Черемош. Всередині дуже затишно, кімнати чисті. Їжу готують смачну, окремо подають для вегетаріанців (про це потрібно попередити заздалегідь). Інструктори взагалі чудові.

(с) Надія Михайловська

Чудовий табір, дуже смачна їжа, дуже круті сплави, та дуже гарне ставлення до гостей. Хочете добавки? - не проблема. Будь щось треба, вам тут завжди раді допомоги. Хотілось б окремо написати про Віктора, він нас фактично няньчив. Дуже приємна, весела та безкорислива людина. Ще обов'язково приїдемо. Емоцій купа гарантовано.

(с) Yurii Buchek

Дякую Іванці і Людмилі за прекрасну вчорашню мандрівку, чудовими лабіринтами печери «Млинки»! Нам з дружиною Світланою і дітьми ДУЖЕ сподобалось, залишилось багато вражень та спогадів. Сьогодні хочеться знову поринути у світ печер :) . 

Чудові екскурсії, діти в захваті від печер! І я прекрасно розумію, що в цьому великий відсоток вашої заслуги!!! Їм було цікаво і безпечно з вами))) ДЯКУЄМО ще раз!!!

Гурток туризму "Вершина" м. Києв

Завдяки Павло Морикіт, якому я дуже вдячний, на минулих вихідних мене занесло аж в Тернопільську область. Печери Млинки та Угринь. Там я попав у Спелеохату від Турклубу Тернопіль.

І тепер печери, то моя нова любоуууу! Треба дивитися відео, щоб відчути хоча б частково цю атмосферу. Плюси:

+ Смачно годують

+ Є де зупинитися, переночувати. Також у них дуже чисто. І є гаряча вода теж.

+ Класна команда інструкторів. Окремий респект Вєталю Прохорову. Те, як він з нами панькався в печерах і оберігав/допомагав це взагалі окрема тема.

+ можна орендувати усе, що потрібно.

Мінуси:

- добирання. Найкраще їхати своєю машиною. Особисто я їхав зі Львова поїздом до Тернополя, звідти автобусом до повороту з траси на село і останні 5 км пішки і автостопом.

- не ловить нормально мобільний. Привіт "три пеньки". Хоча для когось це може бути і плюсом, щоб втекти на вихідні від інтернетів.

1. Хочете у такі печери - подбайте про наколінники\налокітники. Вони плегшують життя нереально.

2. Печера не пробачає різких рухів. Збився з рахунку скільки разів я гримнувся головою. Зате навчився нікуди не спішити і рухатися плавно.

У мене було 2 екскурсії в суботу і неділю.

Перший мій спуск в печеру Млинки і одразу на 5 годин. Це було наскільки кайфово бачити усе це виблискування кристалів, переливання кольорів і каміння...

Проходження різних тунелів, щілин і розпор не потребує якоїсь спец підготовки, але якщо не займаєтеся спортом, то на наступний день, мабуть, відчуєте де які маєте м'язи.

Другий спуск в неділю - печера Угринь.

Тут ми пробули трохи довше, ніж годину, але десь 80-90% часу це було в зігнутому стані, треба було повзати або перебувати в колінно-ліктьовій позиції. Тому: хочете когось поставити раком? Подаруйте людині тур в печеру Угринь.

Враження дуже круті, воно того вартує!

Однозначно рекомендую!!!

Люда, добрий день. Хотів подякувати вам за організацію чудового походу! Все було класно. Андрій - професійний та досвідчений інструктор. Буду при нагоді рекомендувати ваш клуб друзям :-)

В дружньому колективі не лише легко працювати, але й долати будь-які перешкоди! Незабутні вихідні! Ми подолали непростий шлях та підкорили гору Кринта! Враження від походу просто неймовірні! Склалось все - і група (такі різні, але про кожного можна сказати безліч добрих слів), і погода (незважаючи на контрасти і несподіваний дощик), і наш дорогий інструктор Олександр Рибаков (надзвичайно вдячні за організацію відпочинку, все продумано до дрібниць), і загальний суперпозитивний настрій (незважаючи на фізичні випробування) Це було вперше, але ми обов'язково повернемось!!!

Доброго вечора))) Ще раз дуже дякуємо Вам за таку велику пригоду! Це було Вау! Діти усі щасливі :-D

(с) Інна П.

Ідеальне місце для активного відпочинку! Каяки, човни, велосипеди, походи в гори, поруч Черемош і файні краєвиди. Доброзичливий сервіс, гарні номери (краще бронювати заздалегідь, бо є багато охочих!). Дуже рекомендую!

(c) Handmade Hand

Це були неймовірні 3 дні у рафтинг - таборі «Рада Дараба» , я отримала море неземних  емоцій та вражень .
Розташування табору знаходиться в ідеальному місці , поряд проходить річка Чорний Черемош та розкриваються відмінні краєвиди гір.
Харчування на вищому рівні. Інструктори профі своєї справи , на рафтингу і в горах ви отримаєте максимум задоволення разом із ними .
Умови проживання дуже зручні.
Все зроблено для максимального комфорту  людей.
А ще атмосфера надзвичайно дружня , усі люди привітні і класні.
Усі мої мандрівки із Турклубом завжди дуже круті.
Так тримати
(с) Анастасія Головачук

Прекрасний табір для рафтингу або сплаву на байдарках. Чудовий персонал (не діти 15 років, яких тато відправив туристів катати), сучасна база, класний маршрут з порогами. Підходить для тих, хто ніколи раніше не сплавлявся і хотів би спробувати (як ми) або й для більш досвідчених. Можна сплавлятись з дітками. Сервіс "все включено": немає незрозумілих доплат за спорядження, гідрокостюм, трансфер до місця сплаву і т.д. Підсумовуючи ми задоволені і однозначно рекомендуємо "Рада дараба"!

Прекрасний табір для рафтингу або сплаву на байдарках. Чудовий персонал (не діти 15 років, яких тато відправив туристів катати), сучасна база, класний маршрут з порогами. Підходить для тих, хто ніколи раніше не сплавлявся і хотів би спробувати (як ми) або й для більш досвідчених. Можна сплавлятись з дітками. Сервіс "все включено": немає незрозумілих доплат за спорядження, гідрокостюм, трансфер до місця сплаву і т.д. Підсумовуючи- ми задоволені і однозначно рекомендуємо "Рада дараба"!

(с)Randle McMurphy

Прекрасний табір для рафтингу або сплаву на байдарках. Чудовий персонал (не діти 15 років, яких тато відправив туристів катати), сучасна база, класний маршрут з порогами. Підходить для тих, хто ніколи раніше не сплавлявся і хотів би спробувати (як ми) або й для більш досвідчених. Можна сплавлятись з дітками. Сервіс "все включено": немає незрозумілих доплат за спорядження, гідрокостюм, трансфер до місця сплаву і т.д. Підсумовуючи- ми задоволені і однозначно рекомендуємо "Рада дараба"!

(с)  Randle McMurphy

Чарівні 3 дні. Інструктора з рафтингу доступно, як для новачків, пояснили як поводити себе на рафтах та байдарках. Спуски принесли багато задоволення. Проживали в хостелі, номер на 7 осіб, зручні ліжка, нова та чиста постільна білизна, туалет, душ, умивальники на поверсі, вікно виходить на річку. Харчування теж перевершило наші сподівання, смачно, різноманітно. Дякую від імені всіх моїх друзів, всі задоволені і плануємо до Вас ще раз на наступний рік.

(с) Людмила Нетяга

Я відкрив для себе абсолютно новий світ – підземний!.. До минулих вихідних я лише згадував розповіді учителя про тектонічні процеси, які відбувалися на Землі мільйони років тому, та наявність карстових печер у Тернопільскій області. Та от, нарешті, доля та Діма :), влаштували мені можливість на власні очі побачити всю велич і красу гіпсових тунелів, незліченної кількості кристалів різної форми, розміру, кольору, сталагміти та сталактити, підземні джерела, кажани, зрештою, відчути “на власній шкірі”, що таке суцільна темрява, замкнутий простір, відчути свою безпорадність у зовсім незвичній ситуації... Я відкрив для себе абсолютно новий світ – підземний!..  Екскурсії Ми відвідали печери тричі. Кожна з екскурсій тривала близько трьох годин і була по своєму цікава та насичена новими перешкодами. Було по-різному: незручно, низько, жарко, тяжко, іноді боляче, спрагло... Але почуття гумору ніколи нас не полишало, і ми залюбки долали всі труднощі. Зрештою, всі залишилися цілими і задоволеними від побаченого. Думаю, кожен хоч трохи відчув на собі труднощі, з якими зустрічаються спелеологи, зміг оцінити власні сили і можливості, а це в сучасному світі дуже важливо!

Я відкрив для себе абсолютно новий світ – підземний!..До минулих вихідних я лише згадував розповіді учителя про тектонічні процеси, які відбувалися на Землі мільйони років тому, та наявність карстових печер у Тернопільскій області. Та от, нарешті, доля та Діма :), влаштували мені можливість на власні очі побачити всю велич і красу гіпсових тунелів, незліченної кількості кристалів різної форми, розміру, кольору, сталагміти та сталактити, підземні джерела, кажани, зрештою, відчути “на власній шкірі”, що таке суцільна темрява, замкнутий простір, відчути свою безпорадність у зовсім незвичній ситуації... Я відкрив для себе абсолютно новий світ – підземний!.. Екскурсії Ми відвідали печери тричі. Кожна з екскурсій тривала близько трьох годин і була по своєму цікава та насичена новими перешкодами. Було по-різному: незручно, низько, жарко, тяжко, іноді боляче, спрагло... Але почуття гумору ніколи нас не полишало, і ми залюбки долали всі труднощі. Зрештою, всі залишилися цілими і задоволеними від побаченого. Думаю, кожен хоч трохи відчув на собі труднощі, з якими зустрічаються спелеологи, зміг оцінити власні сили і можливості, а це в сучасному світі дуже важливо! Млинки супер!

Хочемо подякувати команді Турклубу за надану можливість відпочити в мальовничих Карпатах. Ми в повному захваті від Карпатського родео! Нам пощастило взяти участь в акції для жителів Криму, це справжня удача! Все було бездоганно: програма туру, організація, доброзичливість інструкторів і звичайно, самі Карпати! Ми із задоволенням порекомендуєм Вас нашим друзям і знайомим, а самі вже будуємо плани про наступні поїздки з Вашим клубом!

Пеший поход Рельскым хребтом. После каждой поездки знакомые задают вопросы: «Что ты от этих гор получаешь? Только время тратишь, с рюкзаком таскаешься... Лучше бы на что то полезное время потратил, книжку бы почитал...» На что я зачастую отвечал несколькими секундами задумчивого молчания, затем отвечал: «Красоту гор не описать словами... Тут либо влюбишься с первого взгляда, либо останешься равнодушным навсегда».

 В один прекрасный день я сидел на работе и мечтал о том, что бы куда-то собраться и выехать, хотя бы в Карпаты на выходные, хоть куда-то, лишь бы не на месте. И тут, откуда не возьмись, нежданно-негаданно, мне пришло предложение от моего хорошего знакомого и по совместительству инструктора Турклуба, Арсена, письмо с приглашение махнуть на Балканы и покорить самую их высокую точку - гору Мусала, высота которой составляет 2925 метров над уровнем моря. Я как человек активный, естественно сразу же согласился. Одолжив рюкзак у своего товарища, так как моего было маловато для 8 дневного похода, чисто по обьему, наполнил его закупленной продукцией и сухпаями. Я собрался и рушил на ЖД вокзал к своим боевым товарищам. Поездом мы добрались к Одессе, а оттуда автобусом в столицу Болгарии - Софию. Переезд был очень долгим, все связанно с границей. Но это как-то не сильно замечалось, так как важен не конечный пункт, а сама дорога, процесс путешествия. Да и люди в автобусе не давали скучать.
Доехав до Софии, мы отправились на один из самых красивых и скалистых хребтов, Пирин. Характерен местному ландшафту каменистый рельеф завораживал. Туристический маршрут был выстроен так, что весь путь был сосредоточен на достаточно большой высоте, 2200 - 2600 метров, что выше тех самых украинских Карпат больше, чем на пол километра, и это очень даже радовало. Новые высоты, новые впечатления, что тут еще скажешь. На пути проходили перевалы и замечали самую разнообразную фауну и флору. Очень часто встречались лошади, белогривые скакуны, прям как символ свободы, бегали туда-сюда, нас не замечая и казалось, что я попал в край, где природа не затронута человеком и свободна от его влияния. Окружение было настолько загадочным, ты даже не знаешь, что находится за следующим горбом, горой, перевалом или же склоном. Весь путь - сплошная загадка, и о дальнейшем пейзаже оставалось только догадываться. Особенно запомнился второй день, где следуя траверсом через перевал, моим глазам открылся необыкновенный пейзаж. Погода в тот день была очень солнечная, утренняя роса с приморозками ярко отбивалась и казалось, что вокруг тебя сплошное сияние. Тело работает, душа отдыхает, все плохое позади, в неотложке - что может быть еще лучше в плане активного отдыха.
Часто, проходя перевалы, замечались горные козлы. Стремьголов бежали они вниз, увидев нас. казалось бы, угол наклона настолько большой, что побежав сам, сломал бы ногу или просто улетел кубырем в них, а им хоть бы хны) 
Первая вершина, которая была покорена нашей компание, был Вихрен. Народу там побывало не мало, исходя из количества надписей на камнях и скале. Мы этим путем не стали следовать, просто пополнили свои альбомы фотосессией на маяке, стоящем на вершине горы, с национальной символикой, то биш флагом Украины, куда же без него.
Много было ярких моментов, умопомрачительная красота природы просто завораживает. Кажется, что будто какой-то седой старый художник, имеющий сверхсилу управлять природой, сидел и своей кистью направлял курсив горы, и они получались то прямые и высокие, то разложистые и широкие. Горы - это не просто природа, это искуство, сделанное природой. И лишь тот, кто действительно в нем разбирается, камнем вниз падет в пропасть богемности и величия данного искусства. Вглядываясь в местные великаны, начинаешь понимать, созерцать и обдумывать всю жизнь свою. Понимаешь, что ты настолько мал, настолько крошечный по сравнению с горой. Но и человек может быть горой, воспитывать в себе величие, непоколебимость и простор красоты.Второй хребет был менее разложист. Рила показалась более людонаселенной, так как Рильский Национальный Парк был более разрекламмирован. Хотя красоты в нем просто поразили, в особенности количеством озер, которые в нем располагались. Глубокие, ярко бирюзового цвета, они просто привораживали взгляд любого странника. Ибо настолько было красиво, что подойдя к нему, ты видишь свое отражение, чистая вода и тень непокорных великанов позади стоящих тебя. Так и хотелось снять с себя все и сегонуть туда голышом, так сказать отдаться в том, в чем мать родила) но было немного холодно и рисковать здоровьем как-то не сильно хотелось, впереди был еще долгий путь, а команду подводить никак нельзя.
Очень понравился водопад Скакавица, разлогий такой, 3 каскада, построен весь на валунах. Очень живописное зрелище. Тем, кто туда поедет, обязательно нужно возле него побывать. 
Запомнилась ночевка возле озера Страшното, день тогда был дождливый и пасмурный, а хижина там была настолько обеспечена, это какой-то подарок судьбы. Заходишь, а там нары человек на 16, столик стоит, на лежаках пледы и подушки, а возле печки горстка дров. Уровень заботы болгарского туризма просто зашкаливает.
Прошло 8 дней похода, а казалось бы, что только 1, максимум 2. Душа отдохнула, тело получило то, что хотело, свой уровень нагрузки, нужно возвращаться домой. А так не хочется( После каждой поездки знакомые задают вопросы: «Что ты от этих гор получаешь? Только время тратишь, с рюкзаком таскаешься... Лучше бы на что то полезное время потратил, книжку бы почитал...» На что я зачастую отвечал несколькими секундами задумчивого молчания, затем отвечал: «Красоту гор не описать словами... Тут либо влюбишься с первого взгляда, либо останешься равнодушным навсегда». 
Приключения дарят нам радость. А ведь радость, в конце концов, и есть цель жизни. Мы живем не для того, чтобы есть и зарабатывать деньги. Мы едим и зарабатываем деньги, что бы иметь возможность радоваться. Вот в чем смысл жизни. и вот для чего она нам дана.
Старайтесь увидеть мир. Он прекраснее любой мечты, созданной на фабрике и оплаченной деньгами. 
Горы зовут только тех, чья душа им по росту. Так что растите друзья, и отправляйтесь в путь. Это другая жизнь, непонятная большинству людей. Ради таких моментов мы снова и снова собираем рюкзаки.
Как говорил Джек Лондон: «Я достаточно наработался в своей жизни и умею работать не хуже любого из них. С тех пор как мы с тобой странствуем, Саксон, я твёрдо понял одно: работа — далеко не всё в жизни! Чёрт! Да если бы вся жизнь состояла только в работе, так нужно бы поскорее перерезать себе глотку, и прощайте. Я не желаю так изматываться, чтобы не иметь сил любить свою жену. Мне нужна ты, и свободное время, и возможность вместе повеселиться. Зачем жизнь, если в ней нет радости?»
И пусть прочитает эту статью каждый человек, и прислушается к зову своей души.
Ты, да ты, офисный планктон, создай на рабочем столе папку под названием «Горы» и нажми кнопку Свернуть. Сверни их хоть как то, но  лучше возьми отпуск, собери рюкзак и махни в Болгарию, я тебя уверяю, не пожалеешь.
Удачи всем и спасибо за время, которое вы потратили читая мою статью!
Узнать больше о турах в Болгарию

З моменту нашого відпочинку пройшов тиждень, проте думками ми все ще там, у Вашій стороні, серед заворожуючих краєвидів природи, гір, полонин, річок. Все ще наповнені тією дружньою атмосферою та приємними емоціями і відчуттями. І хоча для когось такий вид відпочинку був вперше, проте кожен з впевненістю тепер скаже, що не востаннє.
Та як би ми не намагались організувати свій відпочинок, без ваших інструкторів, а саме Олександра, Назарія та Романа, він був би не таким цікавим, насиченим та захоплюючим.
Саме вони потурбувались про нас заздалегідь, заготовивши до нашого приїзду для багаття сухостою, якого серед поля та біля річки не так і багато, допомагали з розкладанням наметів, розміщували та підв'язували на катамарані наш багаж, вправно допомагали керувати катамаранами "Мамай" та "Сірко", щоб відпочиваючі на них першими дістались до місця призначення і взагалі намагались все зробити для того, щоб кожен почував себе якнайкраще.
Завдяки їхній веселій вдачі, хорошому почутті гумору, фізичній витривалості, бойовому духу - прогулянка до Дністровського каньйону, огляд криївки воїнів УПА та гроту відлюдника, а також огляд палацу графа Бодені та ін. були ще більш цікавими та захоплюючими.
А тому, весь колектив Волинської філії Концерну РРТ дякує Вам за незабутні враження, хорошу організацію, професійний підхід до своєї справи, відмінне виконання своїх обов'язків та головне море емоцій, які ще досі нас переповнюють. У вашому краї нам було добре та затишно і кожному з нас хочеться знову туди повернутись.
Сподіваємось, що наша зустріч була не останньою. Бажаємо Вам хороших туристів та постійного задоволення від своєї справи.

Півп’ятої ранку. Я в аеропорту Жуляни чекаю на рейс Київ-Кутаїсі. Це має бути вкрай насичена подорож – трекінг грузинським Кавказом, сходження на Казбек (5033 м) та сплав бурхливою річкою Ріоні, національні смаколики та грузинська гостинність. Їду з моїм улюбленим Турклубом Тернопіль.Бачу купу хлопців з рюкзаками – напевно, це мої. Так і є.Ще трохи – і ми вже відриваємося від такої своєї української землі.
Дев’ята ранку місцевого часу – гамарджоба, Сакартвело!В нас є час до другої, коли прилітає наш харків’янин – цілих 4 грузинські години. І ми їдемо в Кутаїсі, але не в центр міста, а на околицю – просто пройтися. І ось вона, славетна грузинська гостинність – просто запитали на вулиці, де б перекусити – і нас вже майже за ручку відводять в дуже затишне кафе, де ми з’їли наші перші невимовно смачні кебаби та хінкалі. Повертаємось до аеропорту.Під’їжджає Сашко Рибаков (Кам’янець), керівник групи, і рушаємо бусом в далекий путь до селища Джута, що неподалік від самого Казбеку.
14.09Ночівля в полі з видом на Казбек, і зранку починаємо сходження на перевал Чаухі. Маємо зробити за два дні кільце – перейти перевал Чаухі та повернутися іншим шляхом. Погода чудова, види чарівні – це дійсно великі гори. Не схожі на Крим чи Карпати. Ночуємо на перевалі на висоті 3200 м.Продовжуємо йти. Спуски, підйоми, спуски. Ввечері, вже по закінченню нашого трекінгу погода псується, починається злива. Дуже вчасно проходимо біля гірського притулку, певне побудованого на американські гроші, бо має назву US AID Hut. Дуже якісний дерев’яний будинок, душ, і навіть... сучасна пральна машинка.А блискавки сяють немов феєрверки.Прийнявши крижаний душ на нашій гостинній базі, рушаємо в напрямку Казбегі. Перепаковуємося, попиваючи місцевий тархун. Їдемо бусом з села вгору до церкви Цмінда Самеба (Трініті Гергеті). Місцеві джигіти пропонують свої джипи-позашляховики, але ми їдемо своїм вірним бусом-спрінтером по суворому вибоїстому серпантину. Сашко демонструє просто дива водійської майстерності. Їдучі назустріч лендровери напевно в шоці від такої зухвалості.Дивимося церкву, вона дійсно дуже красива. Набираємо водички та продовжуємо підйом. Під час підйому зустрічаємо іншу частину Турклубу – команду, яка мала зійти на Казбек перед нами. На жаль, погода не дозволила. В той час, коли ми дивилися феєрверки блискавок на території американської бази, вони всю ніч на висоті 4000 м тримали дуги наметів, щоб не поздувало.За останні кільки днів сходжень не було. Прогнози також досить безнадійні – погода має стати задовільною для сходження через кілька днів. Такого запасу часу ми не маємо. З’явилася навіть пропозиція не брати мотузки та спорядження, а просто «потусити» на метеостанції. Бойовий дух трохи пригнічено, але нашої суворості вистачає, щоб підійматися з повним комплектом споряги.Йдемо далі. До стоянки біля річки доходимо традиційно близько ночі. Але в цьому також щось є... Висота близько 3000 м, відчувається похолодання. Зігріває смачна вечеря, тепла компанія та фірмові анекдоти від Макса, вже ставши традицією за ці кілька днів.Зранку підходимо до льодовика під метеостанцією. Льодовик відносно відкритий, підйом у кішках. Такий досвід для мене перший, і перші кроки в кішках досить дивні – не зрозуміло, яку силу треба прикладати, щоб не з’їжджати по крутому схилу. Але через деякий час це стає досить не складно. Разом з нами підіймаються ще кілька груп, навіть грузинські військові.Нарешті першій льодовик подолано, і ми підіймаємось до кольорової життєрадісної метеостанції. Погода навпаки не так радує – затягнуте небо, вітер, сніг. До вечора погода не покращується. Вночі пурга, сходження неможливе.
18.09Наступного ранку все лишається так само. Робимо акліматизаційний вихід до невеличкої каплички на 3900 м, потім тренування підйомів з тріщин та спасробіт.Вечір – хвилювання. Незрозуміло, чи вийде вночі почати сходження. Незрозуміло, що взагалі чекати від того Казбека.
19.09І – друга ночі, підйом. А на небі-то зірки! Можна йти! Вітер трохи сильніший, ніж мав би бути, але спробу здійснити сходження не впускаємо. На нічній метеостанції рух, підготування, швидкий сніданок. Підіймаються ще дві групи.Перша частина сходження темна, нічна – як уві сні. Дійшли до льодовика як раз на світанку. Мотузки, системи, карабіни, перевірки вузлів, кішки, знов перевірки, зв’язки. Нарешті, ми підіймаємось. Світанок серед дорослих гір величний та невимовно красивий. Довгий, втомлюючий підйом. Збивається дихання, через кожні 20 кроків хочеться зупинитися та просто дихати.Нарешті перемичка, сідловина.Останній ривок – вершина здається зовсім близько. Але останній підйом найкрутіший та найвиснажливіший. Подарунок від Казбека та Саакашвілі (який робив сходження пару тижнів тому) – в снігу вирублено щось схоже на сходинки, які дуже полегшують підйом.І ось вона, вершина. Не віриться – шукаю продовження, як і до цього, має бути знов якійсь підйом. Але ні, це дійсно вершина!Сонце, глибоке блакитне небо. Хмари нижче нас. Вершини сусідніх гір. Краса, яку важко з чимось порівняти.Але час на красу лімітований – через близько 20 хвилин налітає вітер, все повністю затягується хмарами. Починаємо спуск. Ще зовсім трохи, і йдемо в суцільному молоці, видимість дуже погана. Але вниз вже не так важко.Кілька годин спуску, і все, льодовик закінчується, ступаємо на справжню надійну землю. Досі не прийшло освідомлення, що ми дійсно піднялися.Решта дня – радість, добро та спокій.Чудовий вечір на кухні метеостанції.

Мар'яночко, прийміть щиру подяку за чудову організацію сплаву для компанії Тропік по Дністру. Від себе хочу висловити окрему подяку нашому інструктору Іллі Безп'ятчуку, який зумів чудесно організувати роботу команди і відпочинок Тропікантів. Всі в шаленому захваті, вже тиждень розмови йдуть лише про це. Харчування на вищому рівні, не в кожному крутому ресторані є такі смачні страви, як готували ваші дівчата. Ваші інструктори просто надзвичайні професіонали у всіх сферах: співи, обучення і допомога у "мокрих іграх". Завжди пізнавальні, цікаві розмови і жарти. Тепер життя в палатках нам не страшне, змії бояться нас, а не ми їх, й також гребти веслами можемо. Обов'язково будемо рекомендувати Ваш Турклуб і такий відпочинок усім.
Мріємо про новий Сплав! Ми Вас любимо!

Всім привіт!Хочу подякувати Турклубу за організацію сплаву по Черемоші. Я зрозумів наскільки у Вас працюють серйозні, та відповідальні люди, які турбуються про комфорт своїх клієнтів.Хоча з Франківська я їхав один, все одно мене зустріли, посадили в бусика, і поїхали ми до табору. В таборі вже нас очікували учасники які приїхали на своїх авто, з Франківська та Німеччини. Господар Юра нас смачно накормив, а Володимир провів інструктаж з техніки безпеки на воді, і вирушили ми на сплав. Далі все як в програмі; сплав, обід, сплав, вечеря, ночівля в наметах. Наступного дня, нас зустрів ранковий карпатський дощ. Але нас він не злякав, бо «мокрі дощу не бояться». Знову сплав ,і десь о 12-тій годині, попрощавшись зі всіма, сів в бусик, і вирушив до Франківська. Їхали ми повільно, бо впав густий туман, і це змусило водія хвилювався, щоб я встиг на свій потяг до Києва. Запропонував мені навіть заночувати в своїх знайомих якщо я не встигну.Дякую Турклуб! У Вас чудова команда. Від менеджерів до водіїв. Ви робите гарну справу!

Я обіцяла тобі, що як тільки повернусь з Карпатських гір обов’язково про все розповім… Та минув місяць, а я й досі не в змозі зібратися з думками. Мені занадто тісно стало у моєму рідному місті…
Якась не яскрава на події весна видалась цього року… Дещо змінилось, та ще й так, що йдосі оговтатись не можу… Дещо залишилось на тому ж етапі і ніяк не зрушує змісця. А дещо я ніяк не можу наздогнати. То ж аби навести лад у свої голові, що вщент забита тарганами і всіляким мотлохом, - а що може бути кращим, як не шалені навантаження – вирішила сходити у похід. І не аби куди, а в гори… І неаби на скільки, а на десять днів. І… Та вчасно схаменувшись і зваживши, всі за та проти, все ж зупинилась на лайт версії: чотири дні, 60 км., 1900 метрів над рівнем моря – на тому і порішила. Замовила в турклубі «Тернопіль» похідний тур в «Країну гірських озер», купила квитки на потяг, і місяць марила походом. Не давало спокою все: від дрібниць які мені можуть там знадобитись до глобальних проблем, - а чи не мерзнутиму я в тій палатці, та й взагалі з ким мені припаде радість ділити ту палатку, і як я пертиму 15-18 кілограмовий рюкзак? Ти ж знаєш, я останнім часом дещо схудла, а витримкою і силою я взагалі ніколи похвалитись не могла… То ж намучилась я всілякими думками перед тим походом!
Нарешті він настав - довгоочікуваний день. Прокинулась о шостій – так, уявляєш, я і о шостій – попхалась на кухню заварювати каву. Готувалась немов перед польотом у космос. Все видавалось якимось урочисто-значущим і неймовірно важливим. Не мені тобі розповідати яка я не рішуча, і яка боягузка, то ж ти дуже добре можеш уявити собі стан в якому я перебувала весь день завершуючи остаточні збори… Традиційно черкнула на сторінці у фейсі невеличку заміточку про свою подорож, до речі довелось той текст переписувати декілька разів, бо скидався він наче я пхаюсь у гори покінчити з життя, а не сходити у похід. Ну от, завершивши всі свої справи, натягла кеди, вчепила на плечі важкущий, майже сім (!) кілограмів, рюкзак, залишила квартиру роблячи величезний крок у невідоме і т.д. і т.п., ну тобто в мені знов прокинувся той мій нестерпний максималізм, і на вокзал я вирушила з таким виразом на обличчі, немов я йду відкривати нові землі, а не брьохатись горами чотири дні по промаркованому маршруту.
На вокзал я прибула за час до відправлення мого потяга, то ж мала ще вдосталь часу щоб випити кави. Відстояла чергу у KFC, адже 597 маршрутка прибуває на південний вокзал, а пхатись через всі тринадцять колій на центральний у Мак за кавою я не бачила сенсу, тай, кава там не дуже, тай невідомо на яку колію подадуть мій потяг… Тож вмостилась на парапеті біля входу у будівлю вокзалу, попиваючи, такий сякий, еспресо, закурила і поринула у думки.Вже не знаю, що саме повернуло мене з моїх роздумів, але то було саме вчасно, адже тьотя у гучномовці попереджала про завершення посадки на 457 потяг, що прямує за напрямком Київ – Рахів. Бляха, мій потяг! Ото я бігла! Ти ж знаєш яка з мене бігунка, але вокзалом, до третьої платформи, я бігла так – немов від цього залежало моє життя, немов я ось, ось мала наздогнати птаха щастя... Вскочила, до свого восьмого вагону, саме вчасно… За мною провідник, посміхаючись, зачинив двері і ми рушили, лишаючи за кругленькими вікнами обриси вокзального перону.
Проходячи плацкартним вагоном на своє королівське, нузвісно ж біля туалету, 33 місце, звернула увагу, що вагон майже весь забитий бороданями з величезними рюкзаками. Нічогенька буде нічка – майнуло у голові. Вже уявила собі картинку про зовнішній вигляд своїх подорожніх… І оп, маєш, такий приємний бонус – під вікном, на 35 місці, сидить симпатичний молодик і, саменький, ну тобто дві верхні полиці і боковушки – вільні. Вітаюсь, вкидаю рюкзак у відсік для багажу і зачиняю полицю… Ну як зачиняю… Смикалась я біля тієї полички як дурепа, аж голова відлітає, а вона, огидне створіння, все ніяк не піддається на мої зусилля.
- Разрешите, я вам помогу – говорить мій подорожній, а я…
Господи, та що я? Я вже подумки вела до школи нашого первістка, доречи в малого такі ж ямки на щічкахяк і в татка, а за нами біжить такий пухнастий білий пес… і ми сміємось… і…
- Меня зовут Роман. Я так понимаю вы с нами едите? – говорить подорожній, а моя кришталева мрія розсипається на друзки…
Боязко, може мені повилазило і тут таки є ще хтось, роззираюсь навсібіч… Ага, фігушки. Сам сидить, красавець.
- Угу! –відповідаю, розуміючи, що то з мого боку досить не ввічливо, але що ж вдієш?
«С вами!» - подумки кручу пальцем біля скроні і плюхаюсь, на несподівано м’яку, велюрову поличку. Аби уникнути подальших розмов з «ними», лізу до кофра за «Дванадцятьма стільцями» Ільфа та Петрова. Не встигла віддати богу душу теща Іполита Матвійовича, як мені стало страшенно нудно і я… заснула.
- Привіт старий! Давно не бачились, – обіймаючи «мого» Рому, до нас приєднався ще один пасажир, з величезним рюкзаком за плечима.
– Ого! Твоя краля? Гарна, вітаю! – говорить прибулець і киває намене головою. - То он який сюрприз ти нам приготував! Доброго дня, – і протягує до мене широку долоню.
- Доброго! – тисну руку, і затинаючись з просоння: - Я не цей… Ну, тобто я не його, я – своя. А подумки: «Перша зупинка після Києва Вінниця, це ж три години, господи я проспала три години. Чорт на кого я схожа? Так от Рома що мав на увазі говорячи «з нами»… Блін… Не гарно вийшло… Я хоч не заслинилась?» Відчуваю як рум’янець заливає мої щоки.
- Пробачте, – посміхаючись, прожогом несусь у туалет… Дурепа!!! Стоянка! Туалет замкнено.
Вийшла між вагонами і закурила… Потяг тронувся.
Не так вже все й погано – критично оглянула себе в дзеркалі, похлопала змоченими під краном руками по обличчю – можна вертатись до людей.
- Мене звати Льоша, - протягує до мене руку прибулець, - пробачте, що розбудив та ще й накинувся зі своїми дурнуватими жартами!
- Галіна. Та не переймайтесь, все нормально – посміхаючись сідаю на своє місце. – Рома, простите, что я такпо-свински… Вы когда сказали «с нами»… Я решила, что у вас не все в порядке с головой…
Вагоном понісся Льошин сміх.
- Рома, блін, ну ти чувак даєш! – трохи заспокоївшись, промов Олексій. Ви, не звертайте на нього уваги, він у насмайстер потрапляти в дурнуваті ситуації.
За сміхом і розмовами не зогляділись як дістались до Хмельницького, де до хлопців приєднались ще четверо товаришів: Женя, Славко, Ігор та ще один Олексій.
Ми ще довго не лягали спати: їли Славикові котлетки, запивали хмельницьким пивом і говорили про походи. Хлопці розповідали всілякі кумедні випадки з похідного життя і ділились важливими дрібничками які неодмінно треба виконувати в горах… А потяг Київ – Рахів, мирно стукотів колесами по рейках відвозячи мене все далі… десь на Закарпаття…
День 1-йПрокинулась десь осьомій… Закуталась в простирадло і втупилась у вікно… Сіро, вітер нещадно тріпає деревами, падає дощ, лишаючи на склі чіткі та рівні краплини – надсічки…- Доброго ранку! – підморгуючи з верхньої полиці звісився Льоша. Не переймайся, все буде добре. Погода обов’язково налагодиться. Отпобачиш.
- Доброго… дуже на те сподіватимусь… - відповіла і важко зітхнула.
Адже з взуття в мене тільки кеди і кросівки, а долати гори в такому взутті в дощ – не добре, то навіть я, не досвідчений турист, розумію. Тай з одежі в мене тільки дві парі шкарпеток, спортивний костюм, шорти, чотири футболки і легка курточка - вітрівка…
 
Хлопці зійшли в Ясинях, побажавши мені гарної погоди і легкого переходу, я зійшла на наступній станції у Квасах. Поривчастий вітер, низькі, налиті свинцем хмарі, в обидва боки розбігається залізнична колія і невеличкий будиночок з синьою вивіскою, на якій білими літерами написано «КВАСИ» – ось і все.
Зі скрипом прочинила двері до приміщення вокзалу, з мрією про гарячий стаканчик кави… В середині – тихо і порожньо. Вловившиоблизня обійшла кругом «вокзалу», в пошуках своє їгрупи і провідника Арсена. На лавці, ліворуч від центрального входу, так само як і я, скрутившись від холоду, стояли чотири дівчини… Я відразу зрозуміла, що це і є частина моєї групи, адже на вокзалі більше нікого не було, ну хіба, що невеличка компанія з п’яти осіб в камуфляжах, проте вони видались такими самодостатніми, що мені й на думку не спало, що то теж «наші». Поки знайомились до нас прибіг спортивної статури молодик і повідомив, що Арсен затримується на півтори години і тому він поведе нас до місця зустрічі. Позакидали своє рюкзаччя на плечі і попрямували в село.
Півтори години промайнули у розмовах, жартах та в передчутті незвіданого.
З рейсового автобуса, що зупинився неподалік, вискочив наш інструктор Арсен з прокатним приладдям: похідними рюкзаками, карематами та спальниками і ще одним туристом. Тож нарешті всі ми були в зборі - одинадцять туристів і дванадцятий - інструктор Арсен.
Розібрали своє спорядження, розподілили провізію, спакували рюкзаки... Бачив би ти вираз мого обличчя коли я спробувала підняти того рюкзака. Я його з місця зрушити не змогла, а мені ще з ним долати не аби який шлях.
- Ну, що? Рушаймо? - мовив Арсен, і всі весело позакидали собі рюкзаки за спини готові до подолання перших восьми кілометрів... Я смикнула декілька разів рюкзак і благально подивилась на оточуючих. Хтось з дівчат, зараз і не пригадаю хто саме, з легкістю підхопив рюкзак і закинула мені на спину. Повстромляла рученята у шлейки рюкзака, я випрямилась і.... І замалим не впала. Рюкзак впевнено намагався мене перекинути, при чому від самісінької голови. От якби я впала. Ржака була б, ще та. Я б скидалась на велетенського жука, що перекинувся на спину і перелякано трусить ручками і ніжками. І ще очиська, такі знаєш, що аж з орбіт вилазять.
А все то моя уважність, адже коли Арсен розповідав як саме треба пакувати рюкзак, я фотографувала метелика :)...
Ще хвилин з п’ять всі чекали доки я перепаковувалась і нарешті ми рушили. Арсен прискіпливо глянув на мене, на кофр, що теліпався поперед мене зачеплений за шию, на мого манюньчика (так любовно, я називаю свою камеру), що зручно лежить у руці, а ремінь традиційно намотанийна зап’ястку, і, чомусь, в його очах читалось ясне розуміння того - хто саме в цьому поході доставлятиме йому найбільших проблем. Ми рушили.
Хвилин через п’ятнадцять мені почало спадатина думку "А якого біса я взагалі попхалась у ті гори?". Ні, звісно ж краєвиди, що нас оточували були неймовірними, проте... Проте рюкзак нещадно натирав кісточки на боках і на плечах, і з кожним новим кроком ставав дедалі важчим. Я, мабуть, ще ніколи і нічому так не раділа як тому першому привалу. Мокра - наче на мене вилили відро води, червона - наче згоріла на сонці, і така втомлена... Гепнувши рюкзак з плечей на землю я й сама упала біля нього у високу траву.Ти ж мене знаєш, зазвичай я добра і привітна, але… Не встигла я толком перевести подих, як Арсен мовив: «Ну, що по всьому? Рушаймо!». Добре, що ніхто з нашої групи не помітив яким поглядом я кинула на Арсена… Фіг би хтось зголосився потім ділити зі мною палатку.
Клятий підйом все ніяк не скінчується. Хтось, присідаючи (!), по під лісом збирає чорниці і полуниці, а все на що вистачає мене – ледь перебирати ногами по нерівній, ґрунтовій дорозі і голосно дихати, нещадно втягуючи повітря носом. А ще головою сновигали всілякі дурниці: як їх всіх звати, хто вони, що я з ними робитиму ще три дні?.. Ну звісно ми знайомились, але з моєю «феноменальною» пам'яттю... Важко, жарко, нестерпно понатирало кісточки, поруч одинадцять незнайомих осіб і мене потроху почала накривати паніка. "Я незможу…", "Я вже більше не можу…", "Якого біса він такий важкий той рюкзак?", "Ці кляті камінці, від нихноги роз’їжджаються немов на роликах…", "На гори воно попхалось дивитись… Ну дивись! А, що, трішки не виходить погляд від землі відірвати?!" - отак, доводячи себе до сказу, невеселими думками я долала свої перші вісім кілометрів походу.Завернули десь у ліс. Арсен об’явив привал, а сам побіг (!) шукати місце для розбивки наметового містечка. Стою, я вибачаюсь, раком і рюкзак на мені. Всі потроху косяться на мене, людей можна зрозуміти, вони теж бачать мене вперше і хто мене знає, що там за таргани в моїй голові водяться.
- Ты бы сняла рюкзачок, тяжело ведь, - притискаючись, як вже потім з’ясувалось, до чоловіка, мовила білявка.
- Не-а, не тяжело. Это маленьких рюкзачок. Игрушечный – відповідаю, так і продовжуючи стояти раком, але вже трішки розвернувшись обличчям в бік білявки.
Всі сидять у затінку, кожен зайнятий якось важливою справою: хто травинку жує, хто шнурки підтягує, але всі насторожено зиркають у моєму напрямку. І тут до мене доходить, що такою своєю, м’яко кажучи, не адекватною поведінкою я реально лякаю людей. Довідку про психічне здоров’я перед походом не вимагають. А може я того – тю-тю…
До речі, а чому перед такими походами не вимагають довідку від психіатра? А може я маніячка і люблю кров? І як тільки засне все наше наметове містечко, я як візьмусь їх ножем - ну отим моїм, з пилочкою, що ним помідори тоненько класно нарізати, - чикрижити… Уявляєш? Повний місяць заливає срібним світлом галявину, десь, трошки вище наметового містечка, у стійлі забекала вівця і… Так огидненько…Блискавка на спальнику: дзжить… А тоді на наметі: дзжить… І от стою я залита тим місячним сяйвом, посеред наметового містечка, ну звісно ж вже зі своїм - аж шести сантиметровим завдовжки і півтора завтовшки - ножем, і скалюсь… Ха – ха – ха! Страшно?
Ото мене понесло… А тут люди, що зовсім мене не знають…То я вже й давай виправдовуватись:
- Зрозумійте мене правильно, якщо я його зніму, той рюкзак, то ви його більше на мене не натягнете, навіть під дулом пістолета. Та й звідси я вже більше нікуди не рушу. І доведеться вам мене, разом і з тим рюкзаком, перти до місця стоянки, - видала промову і силкуюсь щоб посміхнутись. Але шию надавило рюкзаком так, що замість посмішки на обличчі з’явився якийсь звірячий оскал.
Промова трохи подіяла. Люди видихнули з полегшенням, а дехто навіть спробував усміхнутись. Остаточно з них зняв напруження Арсен, несподівано вигулькнувши з-за дерева промовив:
- Он туди під гірку. Метрів за сто і розіб’ємо містечко.
І вже до мене:
- А ти чого так? Тобі так зручно?
- Во! – простягла руку, виставила великого пальця до гори, бадьоро відповідаю на запитання.
- Ааа, ну як знаєш, – підхопив свій рюкзак і направився до місця стоянки.
Як виявилось, в мене був досить непоганий стратегічний хід. Ті сто – сто п’ятдесят метрів всім дались дуже важко, адже за час привалу, народ розслабився, а мені, хоча би що, за малим пісень не співаю. Йду, несу усіляку фігню, ну традиційно як я то вмію: про попи, що ми по накачуємо у цьому поході, про квіточки, що квітнуть навкруги і т.д. і т.п. – коротше, втомилась до крику, мізки вимкнулись.
Вже давно впало за гори сонце. Місяця ще не видно за деревами, але він добре заливає світлом нашу стоянку. Сидимо біля вогнища. Потрохи прикладаюсь до фляги з віскарем і прокручую події дня… Сьогодні, вперше, до моїх плечей торкнувся туристичний рюкзак. Сьогодні, вперше, я сама, своїми ніжками, подолала вісім кілометрів набравши висоту у 1100 метрів. Сьогодні, вперше, я ставила намет. «Домік» - так назвала, наш спільний намет, Лєна.Арсен нагодував нас смачною вечерею: гороховий суп з тушонкою, приготований, звісно ж, на вогнищі, зі свіжим салом та часником. Двічі попили чайку, чим дуже позабавили Арсена. Ми перша група на його пам’яті, що ще до вечері напилася, хто чаю, а хто кави – за вподобаннями, - а тоді ще й після вечері, збігали до струмочка за водичкою і заходилися, вже дружно, всі, пити чай. Після чаювання найстійкіші залишились біля вогнища, а«слабаки» (:)) попхались по наметах спати.
Наша група складалась з семи дівчат і п’яти хлопців. Як прокоментував Арсен таку нерівність: «Вам ще пощастило, в вас хлопців багатенько(!)». Капець, уявляєш? Це беручи до уваги, що найменшому, Сашкові, шістнадцять… До речі, з усіє групи, я виявилася найстаршою, віковий діапазон склав від двадцяти шести до тридцяти трьох. Та й різні ми не тільки за віком… В нас різни вподобання, різні професії, різне почуття гумору і всі ми по різному переносимо навантаження… Але всім нам чогось не вистачило цієї весни у великому місті… Всім нам закортіло в гори…
 
День 2-йПрокинулась від звуку блискавки, що відкриває намет. То полишав своє місце ночівлі Арсен, поспішаючи розводити вогнище і готувати нам сніданок. Лєна мирно посапує, поряд мене, закутавшись з головою у зимній спальник. Обережненько, щоб її не розбудити, намагаюсь вилізти з палатки… Зачепила ногою напів порожню флягу з віскарем, та гепнулась на залізну миску, у мисці задзвеніла ложка…
- Доброе утро! – каже в мене за спиною заспаний Лєнин голос. - Ты уже встаеш?
- Блін, пробач… Не хотіла тебе будити. Доброго! – відповідаю зніяковіло.
- Не переживай, все нормально. Все равно уже пора вставать.
- Як спалося? Не змерзла?
- Замерзла очень… Ноги прям ледяные.
- Я дуже боялася, що в ночі мерзнутиму та, знаєш, нічого, тепленько було. Ось тільки кісточки на боках собі так понатирала, що: не повернутись, не на бік лягти, так боляче, - кажу і ледь торкаюсь кісточок рукою. Вони миттю озвались неприємним болем. Задерла кофту і футболку… З обох боків, на кісточках, величезні, червоно - синюваті плями, з невеличкими припухлостями. – Капець! І як я сьогоднішній перехід здужаю?
- У меня тоже костяшки болят, но виглядят они явно лучше твоих…
Виповзла з палатки… Роблю потягусі, ранкове сонечко лагідно гріє обличчя, що закинуте до неба, відчуваю кожний м’язик в тілі, бо болять вони падлюки так, що й ну. Але мені так хороше… Пахне росою, чебрецем, травою і ще щось таке, - навіть не знаю, що, - але пахощі неймовірні. І не треба мені казати, що роса не пахне… Пахне, ще й як! Привіталась з Арсеном, взяла казанок і пішла до струмочка на ранкові процедури і по воду для кави.
До струмка метрів сто – сто п’ятдесят, круто в гору. Все тіло нило, опираючись новим навантаженням, але то було якесь приємне ниття. Примружила очі, закинула голову підставляючи під сонячні промені... наступила на шнурок… Впала. Казанок, весело брязкаючи ручкою, покотився з гори. А я валяюсь обличчям в росяній траві і єдине, що мене турбує – неприємний біль у правій колінці і, я подумки благала вищі сили, щоб цього мого ганебного падіння ніхто не бачив, а то доведеться, так би мовити, позбавитись свідків…Підхопилась на ноги, вся зрошена і в траві, і швиденько озирнулась на наметове містечко. Хух, пощастило, ніде нікого. Вже не корчу з себе романтично налаштовану особу, яка захопливо насолоджується своїм першим ранком у горах, а підхопила казанка, що досить далеченько відкотився від мене, прихрамуючи на одну ногу, бо моєму колінцю таки гарненько дісталось - все обійшлось без крові та все ж, - пішла до струмка.
Вода така холоднюча, що аж зуби заводить. Разів зо два набирала воду у долоні, доки таки не наважилось плеснути її собі в обличчя. Неперевершене відчуття. Це і холодно і зразу ж тепло, і бадьорить… а бадьорить так, що аж до мізків достає.
Знаєш? Є такі моменти, що залишаються яскравими, у твоїй пам’яті, навіть коли минає досить багато часу. Цей момент, цей ранок, – з холодним запахом гірських трав, ніжним, прозорим туманцем, і серцем сповненим надією - ніколи не зітреться з моєї пам’яті.
- Доброго ранку! – усміхаючись, привіталась з Арсеном, що вже вовтузився біля багаття.
- Доброго! О чудово, що водички принесла. Будемо варити кашу.
- Найсмачнішу в світі?
- Звісно! Рисову, з родзинками і згущеним молоком.
- Смакота. Ніколи такої не їла, але думаю буде смачно.
Арсен посміхнувся.Потім була ранкова кава під сигарету, сніданок зі смачної каші з родзинками, чай з чебрецем, і збори наметового містечка.
Перша година переходу. Спекотне сонце і прохолодний вітерець. Ми все ще продовжуємо набирати висоту. Жарко, важко і дуже болять натерті кісточки. Навкруги неймовірні краєвиди. Далеко внизу, розрізане навпіл, річкою Чорна Тиса, залишилось село Кваси. З цієї висоти воно таке дрібненьке, з рожево-бурими дахами будиночків, що мов бісеринки розкидані поміж гір. Гори… На них не можливо дивитись без захвату. Вони починаються тут, під самісінькими твоїми ногами, з невеличких кущиків чорниць і стрункими високими травинками, що закінчуються тугими колосочками, на яких, мов на струнах, грає вітер, перетворюючи простір навколо тебе на схвильоване, соломино - зелене море. Коли око вже не в змозі вловити того хвилювання видається, що ті гори вкриті ніжним блідо – салатовим оксамитом, а далі… далі, де гірські верхівки ніжяться в лагідних густих білих хмарках, гори набувають пронизливого, сизо-голубого кольору. Той колір проникає глибоко всередину тебе, лагідно торкається серця і пише музику занотовуючи її в твоїй душі. Мабуть саме так гори і говорять з тобою. Я назавжди запам’ятаю ту розмову з горами, вона й зараз коштовними іскринками озивається в найпотаємніших куточках моєї душі.Черговий привал. Час обідати. Ковбаса, сир, хліб і джерельна вода. Нашу компанію перегонять туристи з якими ми зустрічались біля струмка. Тут в горах все по іншому. Ці туристи видаються вже майже родичами. Посміхаємося, жартуємо, махаємо один одному руками, сперечаємося – хто ж перший вийде на вершину гори Близниця на висоту 1872 метра.
Ще вчора стало зрозуміло, що роблячи фото, відстаєш від групи, і хоча відстань не велика, проте наздогнати групу стає майже не реальною задачею. А залишившись позаду йти взагалі не хочеться, і стає себе так шкода, і рюкзак такий важкий, і я ж дівчинка, і мені так складно, і… То ж аби уникнути таких ситуацій знайшла для себе комфортне, четверте, місце: за Арсеном, Андрієм і Любою, - і познімати встигаєш, і наздоганяти не так складно. Щоправда я весь час забувала, що з тим рюкзаком на плечах не можна різко розвертатись, бо заносить так, що й ну. Тож кожного разу коли робила чергове фото, ноги плутались і два рази я таки знатно впала, чим не аби як насмішила своїх, та й додала їм клопоту, адже не так легко звести мене на ноги з тим рюкзаком.
Як це буває в горах погода змінилась в щитані хвилини. Подекуди почали пролітати невеличкі білі хмарки, наче розмотані клубочки цукрової вати, а згодом на нас просто навалилась величезна, сіра хмара обдаючи неймовірним холодом. Пронизливий вітер, краплини дощу, що немов висять навколо тебе просто в повітрі і температура, що миттєво опустилась до одинадцяти градусів. Після тригодинного підйому звісно, що і шорти і майка на мені були вщент мокрі, але змінювати гардеробчик, часу не було. Тож наперла на себе реглан з капюшоном, курточку і залишившись в шортах, просто натягла свої улюблені полосаті гольфи аж до колін, а зверху, всю ту красу прикрила дощовиком. Уявляєш як я виглядала?.. фешенвік у Парижі і Мілані просто нервово курять на узбіччі.
Під мінорний шум дощу, що нещадно падав на нас, і рвучкий, нескінченно-холодний вітер, ми, долаючи себе і стежку, дістались верхівки Близниці. То були неймовірно важкі чотириста метрів і тридцять хвилин переходу. Стежка, - глина встелена камінцями, від маленьких мов горошина до великих майже як кулак, - миттєво розкисла і перетворилась на ковзанку. Ноги у кросівках роз'їжджаються у різні боки, викручуються і натикаються на велике каміння, боляче б’ються пальцями. Вітер, щоразу, намагається зірвати з голови дощовик, забиваючи холодні, колючі краплини в обличчя, застилаючи очі дощем.
Ми на верхівці Близниці. Третина сьогоднішнього переходу, близько восьми кілометрів, разом з дощовою хмарою, залишились позаду. Все ще досить прохолодно, але не падає дощ – а то не аби яка радість. Сховали дощовики і повмощувались на рюкзаки відпочивати. Мовчимо.До вух долітають обривки фраз… На гору піднялась група туристів. Вони теж - змоклі, змучені, брудні, - попадали відпочивати недалеко від нас. Ми таки їх випередили, то ж по-доброму підколюємо. Їх шестеро. Всі чоловіки, приблизно мого віку, ну, можливо, трохи старші. Високий, кремезний з пронизливо голубими очима, прискіпливо окинув мене оком і посміхаючись, кивнув на мої сині колінця:
- А штанців незнайшлось?
- Є, та тільки мені твої до вподоби, то ж– знімай! – кажу, а сама відчуваю як тону в тих неймовірних очиськах і при цьому либлюсь, бо якась та фразочка неоднозначна вийшла. Його товариші зайшлися сміхом, що понісся кудись далеко горами. «Руслан, а мала нівроку! – обізвався, невеличкого зросту білявий чолов"яга. - З перчинкою, як ти любиш!». Наш словниковий батл тривав не довго. Арсен скомандував: «Підйом», Андрій традиційно допомагаючи, закинув, мені рюкзака на спину, і ми рушили на спуск, продовжуючи наш перехід. І якщо тобі раптом спало на думку, що спускатись легше, то поспішу тебе розчарувати – спускатись так само важко як і дертися вгору.
Достеменно не знаю, що саме на мене вплинуло: неймовірна втома, мокрі і холодні ноги, сірий і похмурий краєвид чи, всупереч сподіванням, важкий спуск – та все всередині мене, кожна клітинка почала опиратись. Кожен новий крок давався з нереальним зусиллям, як фізичним – після привалу страшенно відчувалась крепатура, - так і моральним – накотився нищівний, всеохоплюючий розпач. Здавалося ще крок і я впаду тут і будь, що буде. Від безсилля та зневіри до горла підкотив величезний комок, а на очі навернулись сльози. «Невже це все?», «Невже я не дійду? », «Я слабке і нікчемне дівчисько, яке ні на, що не здатне, що скисло від навантажень?», «Чого ти взагалі варта?» - такі думки шмигають моєю головою, а роблячи над собою титанічні зусилля стримую сльози, шмигаю носом, йду. Нога, сковзнувши камінцем, вивернулась завдаючи болю. Все… Більше, а ні кроку… Рука потяглась до застібки, що на грудях стягує шлейки рюкзака… Простий рух двох пальців і той потворний рюкзак просто гепнеться до долу і я буду вільна. Зупинилась, до болю зціпила зуби, стисла руки в кулаки, заплющила очі і закинула голову до неба. Щокою покотилась одинока слізка. Шморгнула, втираючи ніс тильною стороною руки. «Я НЕ ЗДАЮСЬ!» глибоко вдихнула на повні груди, наскільки це дозволив тяжкий рюкзак. Розчепила руки, з побілівшими від напруги кістяшками, закусила губу і рушила далі. Правду кажуть - найтемніша ніч перед світанком. Я зробила буквально пару кроків як помітила попереду білий блайзер під яким вималювалось обличчя Роми. Так, того самого, з потягу. Моє гучне «Рома» миттєво розбіглось горами, а він підняв на мене обличчя витягаючи з вух навушники. Не знаю чому я так зраділа побачивши його. Та й він, чесно кажучи, зрадів не менше. Міцні обійми… Рома, Женя, Славко і Льоша – ми всі по черзі обійнялись, наче найближчі в світі люди. Нашвидкуруч обмінялись враженнями. Я змовчала про свій відчай, а вони поділились, що двоє їх товаришів зійшли з дистанції…
Женя підколов мене з приводу величезного рюкзака за спиною, мовляв як мене такі тоненькі ноги носять з таким велетнем на спині, і запропонував намилити шию тому хто начепив його на мене. Я, посміхаючись, відмовилась, і в свою чергу зробила йому комплімент, щодо його дерев’яних палок, адже весь вечір в потязі, він бідкався, що забув свої вдома, куплені спеціально до цього походу. А ще, вони про мене згадували і переживали – це приємно мене вразило. Знов обнялись і розійшлись: я – вниз, вони – вгору.
То була неймовірна зустріч, зустріч яка зробила мені день, додала сил і впевненості. Я швидко наздогнала і перегнала своїх. Арсен показав мені де саме, на «сцепці», біля закинутого підйомника, в нас буде привал, і я помчала до низу. Визирнуло сонце. Горами поповзли, утворюючи химерні малюнки, хмарові тіні, а я посміхаючись, трохи звернула зі стежки на мохово – чорничну подушку, мов на крилах, з гордо піднятою головою, впевнено йшла до місця привалу. Я не скажу куди поділась втома, де дівся відчай, я просто почувалась щасливою. І це неймовірне відчуття захопило мене від пальчиків ніг до самої маківки. На сонечку стало нестерпно жарко, то ж поки спускалась моя група, я сиділа на місті зустрічі в майці і шортах – сохла. Відпочиваючи, спостерігала за навіженими туристами які намагались скотитись на карематах з довгої і доволі широкої смужки не розтанувшого снігу.инуло не більше години від останнього нашого привалу на «сцепці», як знов сховалось сонечко, стало холодно і нас огорнули хмари.
Черговий привал і перекус. Цього разу перекус - рай для ласунчиків. І чого там у нас тільки не було: козинаки соняшникові і козинаки згорішками, халва і патока з лісовими горіхами, фініки і цукерки. Стомлені, але в піднесеному настрої, їмо солодощі і шуткуємо. Це останній привал перед місцем де ми зупинимось для ночівлі, принаймні, на той момент, ми так вважали... Бо жоден з нас навіть не здогадувався, що саме на нас чекало попереду.
Знов падає дощик. Звернули з промаркованого шляху і Арсен показав стежину якою нам доведеться спускатись в долину, де подекуди ще лежить сніг. Сказати, що то якась козяча стежина - то нічого не сказати... Дивлячись в низ присвиснула і ,напевно, виразила свої думки вголос, ну ті, що складаються майже всі з ненормативної лексики, ті які ні в якому разі не скажеш при мамі. Арсен, зиркнув на мене засуджуючим поглядом і кинув донизу величеньку кам’яну глибу. Вона, час від часу, натикаючись на кам’яні виступи, видаючи глухі звуки, покотилась вниз. Ми довго чекали коли ж вона гепнеться об землю... Та так і не дочекались. Всім стало зрозуміло, що то буде найважче випробування... Слизький камінець, на який вмощується тільки частина ноги, поодинокі гілки ялівцю і маленькі кущики трави, щоб триматись руками, - то всі засоби призначені для спуску вузесенькою стежиною з, майже, вертикального схилу гори...
Андрій... Люба... За ними я... Вони сковзаються, обережно переставляють ноги, виважено перебирають гілки руками. Ще тільки початок шляху, а моя нога вже зірвалась, відносячи у прірву вогкий грунт і камінець, на якій опиралась.Тримаючись за трав’яний кущ, фактично нігтями впиваюсь в глиняний грунт, вільною рукою хапаюсь за гілку, ноги не відчувають надійної опори, важкий рюкзак додає незручностей... Крок і новий камінець летить у прірву. Немов на мінному полі, перш ніж зробити якийсь крок, все ретельно перевіряєш. Руками - гілки і кущики трави, ногами - землю і камінці. І перш ніж наважитись перенести вагу тіла намацуєш найнадійнішу точку опори... І це не допомагає... Втративши опору під ногами, сковзаюсь і падаю. Кущ... Вхопилась обома руками...Тріщить деревина... Під ногами порожньо... Як мале кошеня за шкірки, Арсен, вхопивши мене за рюкзак, рвучко смикає на себе і притискає до схилу. Стою, тримаюсь, дякую. "Обережніше" - каже і йде підстраховувати інших, а до низу ще спускатись і спускатись.
Спуск зайняв до бісової матері, багатєнно часу. Від шаленої напруги, та й, що там приховувати, капець якого страху - тремтять руки і ноги. Змучена, обдерта, брудна добралася до величезного камінця, зняла рюкзак, закурила. Загалом у поході я дозволяла собі одну сигарету вранці, під каву, і вже аж у вечері , три- чотири, під розмови біля багаття. Але після такого спуску дала слабинку.
У тремтячих руках димить сигарета, а я не відриваючи погляду спостерігаю за спуском остальних членів групи. Вони так високо і такі дрібненькі, що розрізнити їх можна тільки за дощовиками, що теліпаються на рюкзаках, та кольором вітрівок. Андрій і Люба сидять десь поряд, але ми мовчимо. Тільки після другої викуреної сигарети, знайшла в собі сили привітати їх з успішним спуском. Особливо Любу, адже її спина, ну точніше рюкзак, маячив переді мною, додаючи сил і впевненості, що я теж зможу здолати цю перепону.
Спуск подолали всі, лишившись цілими і неушкодженими. Відпочивали не довго, адже ми ще не дійшли до місця стоянки, тай хотілось засвітла приготувати вечерю і розбити наметове містечко.
Оминули низиною гору і перед нами відкрилось неймовірне місце. Невеличке, шаленої краси, чисте і прозоре озеро в яке впадає дзвінкий струмок, який утворюється завдяки таненню снігу, що лежить на схилі гори. Поміж низеньких кущиків чорниць і трошки вищих, ялівцю, білими горошинами розсипалась отара овець, заливаючи долину брязкотом дзвіночків. Від побаченого, я стала як вкопана, намагаючись ввібрати в себе ту неймовірну красу. Ця долина з озерцем, мов захована, з усіх боків, долонями-горами. І, взагалі, все це місце нагадувало долину загублених душ з мого улюбленого фільму "Серця трьох". Й досі шкодую, що в мене не вистачило сил зробити там панорамне фото.Вже встановлені палатки, на вогнищі доходять макарони з сардинами і сиром, а я п,ю чай, з чебрецем, перебираючи події дня, що минає. Сьогодні мені є про, що подумати. Сьогоднішній день приніс багато випробувань як фізичних так і емоційних. Сьогодні я дійшла висновку - якою б зніженою, вразливою, тендітною і беззахисною я собі не видавалась, а , можливо, я й насправді була такою до сьогодні - я стала іншою! І це не означає, що тепер я перетворилась на таку собі "бій бабу", це значить, що відтепер я знаю - я можу розраховувати на себе. За будь яких життєвих випробувань, за будь яких життєвих негаразд - я саме та людина, що має сили втримати мене на вірному шляху, не відступити, не опустити руки і не дати можливості зневіритись.
Довгий, тяжкий перехід дався в знаки і посиденьок біля багаття сьогодні не було. Повечеряли, попили чайку і порозбрідались по наметах спати.Прокинулась під мінорний стукіт дощових краплин об стелю намета - "доміка". Висунула носа зі спальника. Вогко і холодно. Поруч солодко спить Лена. Напів темрява. Цікаво котра зараз година? Можна глянути на телефоні, але по прибутті на вокзал у Квасах, вимкнула телефон - щоб, так би мовити, цілком віддатись природі, тож і зараз не бачила особливих причин порушувати свій намір. Випхалась з палатки. Нічого не видно - туман. До біса холодно. Падає дощик. Все тіло озивається нещадною крепатураю і вже звично болять натерті кістяшки.
Вирішила свої природні потреби, вмить забрьохавшись холодною росою, повернулась у намет за зубною щіткою, пастою і невеличким рушничком, майже наосліп почалапала до струмочка на ранкові процедури. Що тут казатимеш? Ранкове вмивання не додало мені бадьорості, а ще більше нагнало смутку.
Між наметами, наїжачившись, ходить Арсен. "Доброго ранку" - кажу йому, "Ну, якщо кажеш - доброго, значить - доброго!" - відповідає мені посміхаючись. Зашарудів замок в ще одній палатці - люди потроху просинались.
Сьогодні, на першу половину дня, був запланований радіальний похід до ще одного озера. Всі добре пам’ятали вчорашній спуск, а оскільки нікому не хотілось повторювати вчорашній подвиг, та й погода не сприяла, одноголосно вирішили залишитись тут.
Снідали гречаною кашею з тушонкою, пили чай і намагались, хоч якось, зігрітись біля вогнища. Хтось, наслідуючи мене, намагався висушити носки і взуття над вогнем... Знаєш? Не роби такого, ніколи. І носки не висушиш і руки собі посмалиш, та й кросівки так гарно горять...
Під обід припинився дощик і з долини видуло туман, даючи нам можливість, ще раз огледіти ті красоти. Підкріпились: ковбасою, сиром, печивомі, чаєм; зібрали містечко і продовжили свою дорогу.Десь далеко позаду залишилась чарівна долина з озером, а ми йшли лісовою стежиною, яка, якщо чесно, більше нагадувала непрохідні хащі. Йти отак лісом, нічим не гірше а ніж йти на відкритому просторі, горами. Краса навкруги – неймовірна. Високо над головою, верхівки ялинок і смерек розчісують пухнасті, білі хмари, на тлі пронизливо-голубого неба. Ліс – кремезний і мовчазний. Але варто зупинитись і вслухатись, притаївши подих, ти неодмінно почуєш його розмову. Ні не з тобою, для нього ти незначуща мить, що промайне і загубиться в днях, місяцях, роках, століттях... Розмову з вітром… Про одвічне… І то навіть не розмова, то якась давня суперечка, що ведеться споконвіку і, я сподіваюсь, ніколи не вщухне.За два дні походу я трохи призвичаїлась до ваги свого рюкзака і до темпу переходу, тож сьогодні мала змогу насолодитись кожною травинкою, кожним струмочком. Любуватись приголомшевою палітрою відтінків зеленого кольору, танути в неймовірних лісових пахощах. Ти навіть уявити собі не можеш який то неймовірний запах… Густий, пряний аромат вологої землі, в який вплітається кислувато-гоструватий аромат моху, що підкреслюється солодкуватим, неймовірно свіжим, прогрітим літнім сонечком, запахом хвої. Той неймовірний, незабутній аромат, приємно лоскоче ніздрі і п’янить, не гірше вишуканого ігристого вина.
За сьогоднішній перехід нам доводилось долати багатенько чого: і повалені величезні смереки, що перегороджували нам путь, і бурхливі і доволі глибокі струмки. Але те, що припало нам на останок… То і неприємно вразило і дуже розчарувало. Через несанкціоновану і безграмотну вирубку лісу, змінилося русло гірського струмка, що тепер був спрямований на лісову дорогу перетворивши її на суцільне болото - слизька, в’язка багнюка, перемішана дрібними камінцями. Ох намучились ми спуском по тій дорозі. Місцями доводилось дертись у ліс і йти непролазними хащами, а місцями так і брьохались тією смердючою жижею. Проте, всьому приходить кінець і наш сьогоднішній перехід завершився ще задовго до заходу сонця.Обрали місце не далеко від гірської річки і будиночка лісника. Розклали намети.
Знаєш чому так смердять вівці? Провештаєшся отак кілька днів горами, без води, – тільки струмки і вологі серветки, - то чудово зрозумієш звідки той сморід береться. Тож вхопивши рушник, мило і чистий одяг, гайднула якимись чагарниками, подалі від людей, до річки. Оминула якусь смердючу калюжу, видерлась через перелаз, пройшла мальовничою галявиною з ромашками і дзвіночками, перетнула лісові зарості і, нарешті, опинилась на березі річки. Хоча й берегом це місце назвати складно, адже ріка звилистою стрічкою бігла поміж лісу, а берег, з обох боків, щільно вкривають рослини схожі на лопухи. Поскидала на великий камінець брудне шмаття і по коліна, далі не ризикнула, занадто велика течія, зайшла у воду. Вода холодна до сказу, проте, то нереальне задоволення - зачерпнувши долонями кришталево чисту воду, виливати на, ще гаряче після переходу, тіло; відчувати як шкірою стікають прохолодні краплини води, змиваючи з тебе бруд і втому. Складається враження, що ти не тільки і не стільки миєш тіло, як омиваєш душу.
Повернулась в наметове містечко чистенька і задоволена. Сьогодні на нас чекала святкова вечеря в усіх розуміннях цього слова: останній вечір біля вогнища, остання ніч в наметі і, як відомо, 28 червня – день конституції України. Вечір видався і справді святковим. Довго сиділи біля вогнища. Прикінчуючи запаси солодощів попиваючи хто чай, хто каву, а хто і щось міцніше, теревенили. Розмови були різні. І про кіно - фестиваль в Одесі, і про рок-фестиваль в Тернополі, і про вподобання і захоплення… Але… Щось таки є в кожному з нас, щось, що прийшло в наші душі позаторішньої зими… Пригадали лютий на Майдані… помалу, розмова, перейшла до сьогоднішніх подій на сході…
До нашого вогнища приєднався лісник. «Майстер лісу» - як він себе назвав. Хоч він і через слово божився, що не хам, та… Його серце мабуть було єдиним, що билось в резонанс з нашими… Сумував «майстер лісу» за минулими часами, за колишнім президентом і за безкарною вирубкою смерек… Живеться йому зараз погано, бо отримує мало, за свій непосильний труд, – днями ганяти на яві лісом, - всього чотири тисячі… А от раніше - продав смереку, і, так собі є на,що животіти…
Дивна штука життя. Високо в горах на Закарпатті, біля одного вогнища зібралась такі різні серця: Тернопільське – запальне і щире, що пройшло майже весь Майдан і прагне змін… Макіївське – велике і гаряче, наполовину російське, що нестямно любить Україну… Київське– добре, наполохане але віддане… Закарпатське – сп’яніле і прогнивше…
День 4-йДуже ранній підйом, адже по обіді ми мали бути в Ясинях, восьмеро з нас від’їжджали звідти потягом. Вівсянка з родзинками і згущеним молоком. Квапливі збори.
Пакую рюкзак і відчуваю як сум, поволі, накочується, огортаючи мене своїми липкими обіймами. Мені страшенно не хочеться покидати гори… Складається враження, що я чогось не встигла… щось недогледіла… щось промайнуло повз непоміченим… щось не спробувала… до чогось не дійшла… до чогось не доторкнулась… щось не зрозуміла…
Дорога до Ясенів – то найлегший шлях з усіх чотирьох днів переходу. Вже не такий важкий рюкзак, відсутні круті підйоми і важкі спуски, і все, що тобі припадає – то чалапати грунтовою дорогою поринувши у спогади. Спогади, з ледь відчутним присмаком смутку, що яскравими картинками стають перед очей: перший привал і перша думка «на біса я сюди припхалась?», перший ковток кришталево-чистої, неймовірно холодної і безтямно смачної, струмкової води; невеличка галявинка, де першого вечора, на заході сонця, широко розкинувши руки лежала в траві, вбираючи, здавалось, всім тілом: і пахощі трав, і швидкість струмків, і міць гір; перший сніданок і перша отара овець, що ошелешила і оглушила брязкотом дзвіночків… І ще стільки всього першого… всього, вперше…
Там, високо в горах, легше приймаються важливі рішення, адже мізки не обтяженні всілякими несуттєвими дрібницями; там, високо в горах,ти чітко усвідомлюєш, хто тобі дійсно важливий, адже не кривитимеш душею коли теліпаєшся над прірвою; там, високо в горах, ти ясно бачиш куди саме ти хочеш рухатися у цьому житті; там, високо в горах…
Цей останній день, цього походу, був дуже насиченим і було в ньому все: і затяжний перехід до Ясинів; і, нарешті, справжня кава з пиріжком з вишнею, на автовокзалі; і зворушливі прощання з частиною групи; і забитий до неймовірності автобус до Івано – Франківська; і душ з гарячою (!) водою на вокзалі за 30 грн., у кімнаті відпочинку (за те дуже вдячна Любі ;)); і «Стометрівка» з темним і світлим пивом під всілякі наїдки і нескінченні розмови з новою товаришкою; і сутінки над гарним містом; і вечірній перон; і потяг до Києва...

Першотравневі свята видались дивовижними... Я можу навіть сказати, що ці дні були одними з найчудовіших в моєму житті і запам’ятаю я їх дуже надовго!)А це все тому, що першотравневі свята я провела разом з турклубом Тернопіль!) Більш того, я приїхала сюди за акційною пропозицією для мешканців Луганської, Донецької областей та АР Крим. А це означає, що я приймала участь у екстримальному турі Черемошем безкоштовно. Але не тільки це... Це також означає, що ті самі люди, про яких раптом почали розповідати якісь жахливі речі у стилі “фашисти-бандерівці-поруйнували-міста-а-потім-з’їли-всіх-російськомовних-немовлят-злі-люди”, замість того, щоб дуже образитись і перестати навіть розмовляти (власне я би так і зробила) повели себе як дуже мудрі та добрі старші брати (і сестри звісно ж))). І тільки від цієї думки я вже була дуже щаслива!

Доброго дня! Повернулась із Вашого туру «Весна в Карпатах». Величезне дякую за надану можливість побувати в цих красивих місцях. Протягом походу в мене було враження, що я знаходжусь в самому серці української літератури і культури, і подорожую по книгам Лесі Українки, Стефаника та інших авторів, що описують загадковість і одухотворену красу цих гір. А під час рафтингу я зрозуміла, що значить – відповідати за своє життя і безпеку перед обличчям стихії. Досвід, який мені зараз дуже доречний, коли на Донбасі так не спокійно… Ще дуже сподобалась організація, яка була ідеальною…

Нещодавно побував на екскурсії в печері Оптимістична, що у Королівці, Борщівського району. Оптимістична вважається найдовшою гіпсовою печерою в світі, а також другою чи третьою серед всіх печер. Раніше бував в цій печері і в складі експедицій, і в складі різних за тривалістю (від кількох годин до двох днів) екскурсій. На мій погляд, Оптимістична найкрасивіша печера на Поділлі, ну і відповідно найкрасивіша серед всіх горизонтальних печер України. За рахунок її масштабів, в ній можна знайти всі можливі види печерних цікавинок, які трапляються в гіпсових печерах. Це різних розмірів, кольорів і конфігурацій кристали, кристали-голки і монокристали, сталактити-сталагміти, гелектити, "їжачки" і "трояндочки" тощо.Але, на жаль, враження від екскурсії цього разу залишились не найкращі. Сучасні організатори екскурсій побудували маршрути таким чином, що за 5 годин (середня за вартістю екскурсія, 80 грн) нічого цікавого, крім ліпки і музею побачити ми не змогли. Перша частина екскурсії по Оптимістичній була насичена чудовими картинами та фігурами, виліпленими з глини. Тут можна побачити казкових рибин, страшного голума, величезну саламандру та міфічних атлантів. За кілька хвилин ми вийшли до печерного музею, де на вітринах з підсвіткою можна побачити цікаві експонати, зібрані в різних частинах печери. Під склом лежать кристали, гелектити, трипільські черепки з інших печер, розсипи кристалічного піску тощо. На жаль, на цьому цікаві об'єкти на маршруті закінчились. Огляд фігур і музею зайняв близько 2-х годин. Решту часу ми ходили магістральними галереями без особливих цікавостей. Крайньою точкою екскурсії був зал Авербаха, де колись було озеро. В залі зі стелі звисають ланцюги з меморіальним знаком на честь спелеолога. Практично тим же самим маршрутом ми повернулись до виходу через славнозвісний КПК. Щоправда зараз він виглядав дуже комфортно. Початок проходу викладено пеньками та жердинами, далі добряче прокопано.Спелеособака ЧерешняОкремо слід згадати родзинку екскурсії в Оптимістичну - спелеособаку Черешню. Це справді унікальна тваринка. Спелеологи Оптимістичної змалку водили (носили) її в печеру, де Черешня повністю акліматизувалась і тепер (в півтора роки) спокійно і самостійно пересувається ходами. Черешня бачить в темноті і часом бігає самостійно десь поруч з групою. Вона добре пам'ятає дорогу і часто бігла попереду, майже не помиляючись на поворотах. Назад на вихід собака безпомилково обирала короткий шлях. Єдине, в чому Черешня потребує допомоги, це подолання вертикальних лазів та розпор. Тут їй потрібно підставити руку чи коліно, і вона вправно подолає перешкоду.
ВисновкиДля екскурсії в Оптимістичну варто обирати інший маршрут ніж до озера Авербаха. Більш короткий варіант (2 год), включає огляд глиняних фігур та спелеомузея. Очевидно, така екскурсія є досить насиченою та дозволяє побачити гарні печерні утворення, щоправда під склом. Також можна обрати більш тривалу екскурсію, наприклад на "Радіо Люкс", де обіцяють печерні принади вже без скла. Щоправда коштує вона вже вдвічі більше за стандартний п'ятигодинний вихід. Ну і звичайно варто познайомитись з Черешнею, екскурсія з якою гідна додаткової оплати (поки що вона задовольняється бутербродом).
Вартість екскурсій в Оптимістичну Хочеться зазначити, що у нас можна замовити екскурсію в Оптимістичну за цінами "виробника". Якщо ви плануєте приїхати в печеру Млинки та бажаєте урізноманітнити свій спелеовідпочинок, поїздка в Оптимістичну - непоганий варіант. Ми можемо допомогти з транспортом, підберемо одяг (комібнезон) для печери, дамо каски та ліхтарики. Також з нашої Спелеохати можна відвідати печеру Угринь, Вертеба, Кристалічна та Атлантида.

«Боротьба за виживання», або вояж тернопільського ДемАльянсу до Млинків
Ідея «золотого мільярду», що стосується скорочення населення Землі, вже давно захопила наші схильні до розумних і не надто розумних ідей мізки… Але хочеш зробити добру справу – зроби її сам! Починати завжди треба із себе.Тому Тернопільський осередок вирішив поїхати у Млинки, в край безкінечних печер, кажанів-кровопивць і бездушних інструкторів. Девізом поїздки було славетне дарвінівське «виживає найсильніший», а культурна програма будувалася за зразком «останнього героя». Ми активно агітували всіх своїх друзів із інших регіонів приєднатися до нас, однак здоровий глузд у них все ж переважив наші аргументи, і тому в Млинки поїхали лише всі свої, тернопільські. Перша партія – експериментальна, так би мовити.Ну ось і усе. Речі зібрали. З друзями і батьками попрощались. Поцілували тих, кого любимо. Написали прощальні записки, а ті, хто володіє хоч якимось майном, ще і заповіти. Пора у путь. Заштовхалися у електричку, яка їде у перевантажений напрямок протягом 4 годин, але чомусь складається лише із трьох вагонів. Люблю свою країну за це. Дехто з нас сів на сидіння, а дехто комфортно влаштувався на підлозі у проході. Симпатична леді середніх літ облаяла нас спершу, бо ми попросили її пересісти у сусідній проліт, аби ми могли триматися разом, а потім кілька разів з насолодою обливала нас брудом за те, що ми сміємося, співаємо, розмовляємо і взагалі дихаємо… А й справді, подумала я, зараз така зіпсована молодь пішла.. Краще бути такими, як ось цей зразок старшого покоління…

Добрий день! Я розумію, що пройшло достатньо багато часу, але враження таке, що це було ну максимум після вчора. Прийняття рішення, покупка білетів і найскладніше для мене було знайти взуття для води, щоб туди вміщались гідро шкарпетки. Але в нас велика дружня сім’я, і ми змогли знайти взуття.

Якісна до турова організація, в офісі дуже відповідальні працівники, уважно і лояльно розглядали всі можливі наші прохання і по можливості їх враховували.

Переїзд до табору, сніданок і ось вже команда отримувати гідраки. Ніколи раніше я в таку холодну воду не входила. Інструктаж, підбір шоломів, жилетів.

Перший сплав. Страшно, але цікаво, що ж це таке? В рафті всі в очікування команди інструктора «Греби», а потім річка, пороги і кожен раз захват, коли поріг пройдений.

Ми з сином приїхали на 2 тури підряд «Карпатські вершки» і «Карпатське родео». Мені дуже сподобалась організація відпочинку. Не дивлячись на те, що ми були в таборі в найгарячіший час, ніхто не залишався без уваги. Харчування відмінне. Шеф-кухар Оксана Косенко зі своєю командою годували нас дуже смачно і ситно.

Робота інструкторів відмінна.

Окрема подяка команді Володимиру і Василю, яка завідувала видачею гідрокостюмів. Завжди сухі, підібрані по розміру.

А свіжій вражень підтримують фото, яких за 6 днів зробилось дуже багато.

П’ять днів сплавів пролетіли незамітно.

Похід  в гори був достатньо важким (для мене), але я підкорила 2-й двотисячник Піп Іван Чорногірський, 2028 м.

Я хочу висловити всій команді подяку і виразити надію на наше подальшу співпрацю. Удачі Вам!

Прогноз погоди на наступні 3 дні обіцяв дощі, а в ніч виїзду він тільки підтвердився. І перспектива йти всі дні під дощем зовсім не радувала. Проте, коли ми добралися до с. Бистриця - точки старту нашого походу Карпатами, то погода змінилась - було сонячно.
Нас було 16 чоловік: 14 туристів та 2 інструктори. Карпатський Похід наш почався із перекусу, протягом якого ми мали змогу познайомитись один з одним.  Туристи цікавилися в Арсена (нашого інструктора) та його помічника Андрія про місцеву фауну, особливо про ведмедів, чи не нападуть вони вночі на табір. Проте, згідно із слів інструкторів найстрашнішими дикими тваринами, які можуть нам попастись, це коні, які за ніч можуть з'їсти всі харчі та інші речі, залишені поза наметами. Також додали про лісових мавок, які водяться в цій місцевості на болотах
Біля полудня ми вирушили. Згідно плану наш маршрут був таким: в перший день ми мали подолати шлях з Бистриці до перевалу Легіонів (близько 11 км), в другий - з перевалу Легіонів до полонини Рущина (14 км), а потім здійснити сходження без речей на г. Мала Сивуля; а на третій - повернення назад до Бистриці (близько 19 км).


Я включив GPS-навігатор для кращого орієнтування на місцевості. Але чесно кажучи, з нашими інструкторами він не був потрібен. Хіба що використовував його для того, щоб побачити яку відстань ми пройшли, і скільки ще потрібно йти.
Отже, ми йшли. Пройшли село. За ним почалась нерівна дорога. Збоку пагорби, з іншого - річка, з такою ж назвою, як і село, з якого вийшли. По дорозі бачили багато корів, всі з дзвіночками на шиї. Коли вони рухались разом, то утворювалась така собі мелодія.
Траплялись нам і перешкоди на шляху: то повалені дерева, то невеликі струмочки, які доводилось перескакувати, а також болото на дорозі. Цікаво, що всі були взуті в легке взуття і доводилось обережно ступати по болоті. Лише Арсен мав трекінгові черевики і міг спокійно проходити його. Пам’ятаю він ще казав: «А ви питали мене чого я в черевиках». Сама дорога хоч і поступово йшла вверх, проте з невеликим нахилом, тому це не сильно помічалось і йти було не важко.
Протягом дня ставали на привал 4-5 разів. Але привали були короткими, оскільки ніхто сильно і не втомлювався... доки не дійшли до останнього кілометру дороги. Тут стежка круто брала вгору, і потрібно було досить напружити ноги. Проте, нам довелось їх напружити ще більше, оскільки ми трішки збились, і пішли не по ній, а збоку. І нам довелось пробиратись вгору через хащі, де земля зсувалась, потрібно було ловитись за гілки кущів, щоб видертись вгору. Проте, від цього бойових дух нашої команди не впав, оскільки всі ж самі просили "водити їх більше лісом".
Нарешті вийшли на стежку. Зробили ще один привал. А тоді останній ривок - і ми на перевалі Легіонів. Тут розбили табір, перекусили, і стали готуватись до вечері. Хтось набирав воду, хтось приносив дрова, інші допомагали розпалювати вогонь, інструктори займались безпосередньо приготуванням вечері. Незабаром сіли вечеряти. Можливо на природі завжди так, але борщ був дуже смачним.
За вечерею слухали розповіді інструкторів, зокрема про молодих польських воїнів, саме тут стримували радянські війська, поки їхня армія відступала із припасами. В честь них тут стоїть пам'ятник-хрест

Також тут паслися дикі коні. Як розказував Сергій, також один із інструкторів, з яким нам випала доля повертатись разом додому, вони відносно дикі. Оскільки люди випускають їх сюди на ціле літо. Тут вони пасуться, розмножуються, а восени їх забирають додому. Серед них є вожак, який охороняє та відповідає за них. І справді, тут його було видно зразу. Такий статний, весь білий. Коли декілька туристів хотіли наблизитись до кобил, він зразу почав фиркати і грізно дивитись на них. Вони одразу ж передумали.
Ввечері всі сиділи біля багаття, і пили чай. Ми вирішили поекспериментувати, і добавили в нього.....чого тільки не добавили: гілочки ялинки, ромашки, ще якісь трави. На смак чай виявився дивним.
По мірі того, як темніло, на сусідні гори опускався туман, такий густий, неначе хмари. Арсен казав, що так завжди: на ніч «хмари» опускаються, а зранку підіймаються вгору.
Коли зовсім стемніло, всі пішли по наметах і полягали спати. Попереду був важкий день.
На другий день погода також була гарна. З самого ранку світило сонце. Ми швидко поснідали, зібрали табір і вирушили в дорогу. Наш шлях пролягав вздовж колишнього польсько-словацького кордону. Тому майже всю дорогу ми йшли біля невеличких стовпців, на яких були вибиті якісь цифри, а також латинські букви: з одного боку буква P, а з іншого S, що як ми здогадались означали назви цих країн-сусідів.
Інструктори попередили нас, що наша дорога сьогодні буде як американські гірки - то вверх, то вниз. І справді, спочатку ми підіймались весь час вверх, потім зразу спускались вниз. Скажу, вниз йти не набагато легше, оскільки доводиться напружувати ноги, щоб не послизнутись.

Так рухались протягом декількох годин. Стежка весь час пролягала через ліс, тому тут не було таких нерівностей, як минулого дня. Згодом ми дійшли до високого підйому, де стежка йшла зигзагами. Довелось потратити багато часу, поки всі вибрались наверх. Тоді зробили досить тривалий привал. Тут нарешті почала з'являтись мережа, оскільки попередні півтора дня її ніде не було. Всі зразу повключали телефони, і почали дзвонити, розказувати про свою подорож. Хтось вже "заливав" фото на фейсбук.
Рушили далі. Дорога пролягала через хребет Тавпіширка. Ліс закінчився і  ми йшли стежкою, яка вся була вкрита каменюками, а по боках огороджена кущами. Дорога йшла прямо на висоті близько 1200 м. Звідси було видно гори - Малу і Велику Сивулю. Зараз вони були ще так далеко.
Згодом дорога знову повела вниз. Місцями кущі так сильно поросли, що доводилось просто продиратись через них, пролазити під товстими гілками, що було досить складно із рюкзаками на плечах.  Проте і цю ділянку дороги ми подолали.
Після обіду прогноз погоди почав себе виправдовувати: сонце сховалось, небо стало захмарюватись. Коли ми знову стали на привал, то почав накрапати дощ. Всі зразу стали одягати дощовики. В мене такого щастя не було, то я просто одягнув спортивну куртку. Але смішно  було, як тільки вони вдягнули їх, дощ одразу перестав. Довелося скидати їх. Далі знову йшли лісом, і знову вверх-вниз.
Через годину дощ знову почав накрапати. Всі знову почали одягати дощовики. Товариш мій, Тарас, каже до мене:
- Зараз він перестане, як тільки вони вдягнуть їх.
Але цього разу так не сталось. Дощ і далі моросів, і довелось подорожувати під ним. Земля стала м’якша, ґрунт не стійкий, і доводилось йти обережніше, щоб не впасти. Від цього ми стали рухатись повільніше. Одного разу одна із туристок послизнулась і впала, проїхавшись на спині.
Ще один спуск вниз, і ми стоїмо під деревами посеред широкої долини, перед нам вказівник, згідно якого до Сивулі потрібно йти ще 4,5 км, а до урочища Пекло (куди нам і потрібно) – 1,5 км. Ми ще посміювались, що сьогодні всі попадемо у пекло.

Півтора кілометра – ніби не велика відстань, проте якби це була рівна поверхня, а тут дорога брала круто вгору. Це був наш останній підйом до урочища. Проте, він був найвищим із всіх сьогоднішніх. Мало того, що всі і так втомились, так ще й під дощем, земля взагалі перетворилась у болото, і щоб не впасти, потрібно було чіплятись за гілля дерев або кущів. В одному місці я не втримався і почав їхати на ногах назад. Пощастило, що позаду був мій товариш, який зупинив мене. Тут ми рухалися дуже повільно, і дуже довго.
На половині підйому дощ перестав, і ми зробили привал, щоб віддихнути, а також почекати відстаючих. Виглянуло сонце, всі поскидали верхній одяг. Стали рухатись далі. Вище підйом був вже не таким крутим, і рухатись стали легше. Ще декілька хвилин, і закінчився ліс, ми підіймаємось на вершину пагорбу. Звідси відкривається прекрасний краєвид: гори, вкриті деревами, де-не-де, проступають відкриті місцевості, і долини покриті травами. Видно худобу, що пасеться на пологих схилах. Але видно тільки ті гори, що ближче. Ті, що далі вкриті туманом, і ледь видимі.
-  Далеко нам ще йти? – запитав один  із туристів.-  Вже майже прийшли. – відповів Арсен. Показав рукою: – Он полонина. Нам туди.
Вона справді була близько. Ми пішли. Стежка, яка вела до неї, була досить вузькою. З одної сторони була гора, з іншої обрив. В одному місці, вона настільки звузилась, що ми йшли просто на краю, крок вправо - і котишся собі вниз. Пагорб внизу був покритий щебенем, і нагадував кар’єр, що придавало урочищу більш промислового вигляду, ніж природнього. Справедлива назва – Пекло.
Тут знову почався дощ. Сильніший, ніж попередній. Ми швидко пішли до місця табору. Через 5 хвилин вже були там. Стали швидко розбивати табір. Пам’ятаю я був повністю мокрий, і рюкзак теж намок, а речі в ньому стали вологими, тому навіть не було в що переодягнутись.
Ми розбили намети, і поховались в них. Всі були голодні, але ніхто не мав бажання зараз виходити із намету. А дощ все падав, і падав…
Чуємо голос Арсена із його намету:
- Хтось ще хоче йти на Сивулю?
Ніхто бажання не висловив.


Нарешті дощ перестав, навіть виглянуло сонце. Ми повиходили, почали готувати вечерю. Але і тут не було все гладко. Нас атакувала армія мошок, які постійно хотіли залетіти під одяг і нещадно кусали. Ми відбивались від них, але їм не було кінця-краю. В результаті ми здались,  просто понадягали одяг, який закривав все тіло.
Ми повечеряли, ще трохи посиділи, і порозходились по наметах. Домовились, що на Сивулю піднімемось завтра рано-вранці.
Проте в 5 годині я проснувся, і почув, як на намет знову накрапає дощ. Дехто повиходив з намету. Але згодом поховались назад. На Сивулю ніхто не пішов.
Пізніще дощ перестав. Всі повставали. Хоч було трохи прохолодно, і полонину покривав туман, але роси на диво не було. Ми швидко поснідали, зібрали всі речі, зібрали табір і рушили назад. Сьогодні до обіду ми мали пройти шлях довший ніж проходили в попередні дні. Проте, порівняно із вчорашньою, цю дорогу можна назвати раєм. Хоч вона і не була рівною, і також траплялась болотиста місцевість, але стежка майже весь час йшла вниз, тому йти було набагато легше. Вертались ми не тим же шляхом, що і пройшли, оскільки по маршруту ми стартували із Бистриці, і мали добратись до неї, зробивши коло.
Оскільки на початку сьогоднішнього шляху ми були на вершині, і лісистість тут була не така густа, то звідси нам відкривався весь місцевий краєвид. А так, як виглянуло сонце, і туман почав розсіюватись, то вид був ще більш масштабніший і гарніший. Коли гори освітлені сонцем, вони виглядають більш приємніше, ніж вкриті туманом: сірі і похмурі.
Привалів робили менше, і вони були коротшими. Рухались досить швидко. Коли інструктори сказали, що ми пройшли вже 5 км, навіть не вірилось, так швидко це було.
Дорогою траплялись «ранчо» (так ми їх назвали) – огороджені ділянки місцевих фермерів, паслись вівці.
Біля полудня ми дійшли до водоспаду, що біля с. Бистриця. Там зробили привал, набрали води, перекусили, і рушили. Далі останні 6 км йшли через село. Тут дорога взагалі була пряма. Проте йшлось вже довше, оскільки всі були досить втомлені і рухались повільно
По дорозі ми зустріли місцевого жителя, який з вигляду був схожим на партизана. Ми запитали його як далеко ще до того місця, звідки ми починали. Почули відповідь 4 км. Гуцульський GPS, як назвав його Арсен, виявився правим. Ми прикинули масштаб по  нашому навігатору, і саме стільки нам ще потрібно було йти.
Тут вже почались будинки, люди виглядають з вікон, дивляться на нашу процесію.
Останній кілометр ми пройшли із прискоренням, оскільки всі передбачали закінчення, і це придавало сил. Нарешті ми дійшли до точки фінішу, де нас чекав наш бус. Ми загрузились, і поїхали до Франківська.
Всі були задоволені, всім все сподобалось.


P.S. В офісі мені сказали: "Я чув, Дмитро, ти провідником записався тепер. По горам водиш". Я, усміхаючись, похитав головою в знак згоди.

Шановні друзі! Хочемо подякувати Вам за організацію сплаву по Случі, який ми завершили вчора 20 червня 2016. Сподобалося все! По перше, це  - погода! :-) Ну, і звичайно Ваш колектив. Злагоджений, спритний, веселий і співучий! Співаючий керманич човна - це безкоштовне караоке, а Катруся вразила смаколиками. Якщо навіть діти їдять - це перша ознака бездоганного смаку! Звичайно, коли навколо пропливають мальовничі кручі, а природа вражає своєю красою, то й зупинятися хочеться там, де не ходила людська нога. На жаль - в наш час це вже не можливо.  З побажань - лише одне. Хотілося б чалитися в таких місцях, де можна було б заходити в воду для купання зручніше....( І там, де не було б людей.... сміття...) Дякуємо!!!!

Цьогорічний день народження був для мене особливим - я стала на один крок ближче до здійснення задуманого. Я отримала неповторний досвід зимового походу і купу знань для подальших сходжень. Раніше зимові походи мене лякали по визначенню, бо я боюся холоду і моя кров просто замерзає. Але на очі попалася інформація, що наш улюблений турклуб Тернопіль, з якими ми вже неодноразово сплавлялися на рафтах і навіть їздили у велопохід, організовують Альпсемінар і мене просто змусили зустрітися зі своїми страхами віч-на-віч. І одразу скажу, що вийшло просто АФІГЄТЬ! 
 Я не буду описувати в деталях все що ми робили (це можна подивитися в програмі семінару), просто поділюся моментами, які особисто для мене були найяскравішими.
 Найкрутішим звісно була атмосфера. Відчуття, що ніби потрапив в дитячий спортивний табір (він такий в моїй уяві): сніданок у 8-ій, цілий день на свіжому повітрі займаєшся фізичними вправами, після вечері приємно-корисні розмови і в 9 вже відбій, бо просто падаєш з ніг. Отже, чим же ми займалися.
  По-перше, ми проходили Лавинне навчання.
 Суть: відчути, що таке бути приваленим снігом, як реагувати і як шукати постраждалого.Для себе я зрозуміла одне, якщо попадеш під лавину, то тобі гайки. Самому вибратися майже нереально. Сніг просто придавлює. Навіть пухляк створює міцний шар, який не продирявиш. Але надія завжди є, тому треба не здаватися. Щоб спробувати пробити сніг треба знати де поверхня (можна пустити слину: якщо затекло в ніс, то не пощастило – ти верх ногами, якщо потекло по підборіддю, то вихід зверху), бути у свідомості, мати не заблоковані руки і не панікувати. Кричати нема сенсу - сніг повністю приглушує голос.  В першу чергу треба спробувати розсунути сніг, щоб утворити повітряну камеру. Кажуть, що в таких умовах повітря вистачить максимум на 40 хвилин. Ну а потім рішуче з усіх сил намагатися рухатися в напрямку свободи.За цей час також можна сподіватися, що хтось тебе відкопає. Полегшують пошукову операцію біпери. Ми пробували 2 різні моделі, але обидві були якісь глючні. Тому мені здається, що біпер - це теж ще та мізерна надія. Щоб він допоміг, то треба щоб мінімум він був у постраждалого, а у пошукової команди на додачу ще й щуп та лопата. Біпер працює по принципу тепло-холодно, показує приблизну відстань і напрямок іншого біпера. Нас ці штуковини водили куди попало, а час-то йшов....Кажуть, що ніби самим оптимальним варіантом є лавинні рюкзаки, які надуваються як повітряна подушка, тримають на поверхні та не дають бути сильно приваленим снігом. Але своїми очима не бачила, руками не мацала, тому ствердити чи спростувати інформацію не можу.Тому найкраща рекомендація - це не сунутися в гори під час снігопаду чи непогоди та детально досліджувати маршрут на можливість сходження снігу. А якщо раптом почув чи побачив, що біда, то ТІКАЙ, тільки не вниз по руху хвилі, а по діагоналі.Семінар для нас був дуже корисний, бо ми приїхали зелені як весняна трава - амбіцій купа, а знань нуль. Основні вузли? Ні, не чули! Страхувальна станція? Про що ви взагалі говорите?!Але повернулися не те, щоб дуже розумні, але терміни нас хоч у паніку не вводять :-)Довгими зимовими вечорами ми в'язали вузли. Виявляється людська фантазія вже придумала понад 4000. Навіщо стільки?! Вже на першому десятку у нас голова пухла, але моторика рук класно розвивалася. :-)Насправді їх всі знати не обов'язково. Просто чим більше знаєш, тим ефективнішим буде рішення для якоїсь конкретної задачі.Є основні 4 категорії вузлів і мінімум одного представника з кожної треба знати як свої 5 пальців.
 
Петльові вузли: вісімка, провідник, австрійський провідник, булинь. Ці вузли використовуються для прив’язування до іншої мотузки або для організації самостраховки.Схоплюючи вузли: прусик, австрійських, вузол бахмана. Вони в’яжуться за допомогою допоміжної маленької мотузки (прусик або репшнур) і використовуються для самостраховки при русі на мотузці вгору чи вниз.Обв’язувальні вузли: грейвайн, зустрічний. Ці вузли в основному використовуються для зв’язування декільком мотузок між собою.Спеціальні/допоміжні: контрольний, уіаа, вузол гарда. Також ми активно вчилися працювати в зв'язках. Бо як не крути, гори - це командна робота. Зв'язка - це подвійна сторона медалі: або врятоване життя, або підступна смерть. І в інтернеті дуже великі холівари, чого ж все таки від них більше: користі чи шкоди. Мені важко скласти свою думку навіть начитавшись купи джерел, бо власного досвіду бракує. Але що я знаю точно, так те, що зв'язка вчить відповідальності за себе та за своїх напарників,  терплячості та уважності. А ці навички ніколи не будуть зайвими в житті.
 Сніг, взагалі така підступна штука. То він пухкий, то гострий, як скло, то вологий і в'язкий. І кожен з цих станів вимагає особливої уваги і особливого спорядження. І треба розуміти, що сніг та походи в гори  - нероз'ємні речі, навіть влітку. Тому ми вчилися і ходити в кішках, і пересуватися за допомогою лідоруба, рухатися по перилам і робити станції страхування. В принципі в зимових походах лідоруб є основним інструментом для страхування. Якщо його правильно закопати, то він витримує ривок до 100 кг. Кожен з нас своїми власними руками робив пункти страхування, закапуючи лідоруб то вертикально, то горизонтально, то у вигляді хреста. Ми спеціально зривалися, щоб перевірити його надійність і скільки ж було радості від усвідомлення, що він таки тримає. :-)
  В принципі, на снігу, навіть якщо ти просто стоїш, в тебе має бути надійна опора, бо як не крути, зірватися - це неприємно, боляче, іноді і фатально.
  Справжньою забавкою було відпрацювання самозатримки при зриві. Починалося все банально: тебе неочікувано здьоргують вниз, а ти маєш зарубитися лідорубом. А закінчилося вже акробатичними трюками: ти маєш зарубитися зірвавшись зі схилу перекидом вперед або назад. :-) Реальну надійність страховки вдалося відчути завдяки спуску з четвертого поверху по зовнішній стіні. Бо коли тільки звішуєш ноги з вікна, то серце ховається в п’ятки і важко повірити, що якась мотузка тебе зможе втримати. І ось ти переборюєш страх, відриваєш п'яту точку і… майже нічого не змінюється. Ти просто по іншу сторону стіни і спокійно перебираючи ноги спускаєшся вниз. Ну і потім так само піднімаєшся. Ну не зовсім так само: за допомогою жумара, петлі і серйозних фізичних зусиль. :-)
 Дуже класно було, що всі знання були підкріпленні практикою. І навіть коли в останній день ми пішли на гору Близницю (1881 м), то так само ми йшли в кішках, у зв’язках, відтреновуючи ті ж самі перила і станції страхування. Шлях на Близницю був фантастичний. Холодний, вітряний, туманний. :-) Завдяки цим погодним умовам я зрозуміла, що ніяка зима мене не зламає, головне правильно підібрати одяг. І хоч видимість була мінімальна, але дух гір пробирав по повній. Це був перший крок на шляху великих підкорень!

Привіт, Тернопільчани! Сумно в києві..снігу нема, сонця також. По приїзді спати не моглося, бо слова складалися в рядки й просилися назовні. То ж мусила записати все, що відбулося під час "Говерляни новорічної". Можете взнати, адже це ви причетні до описаних емоцій та вражень. Вокзал у Франківську вже о 6 ранку зустрів гучним людом та металічним мереживом маршруток, що опоясали будівлю з обох боків. Київ просинається пізно, бо у ньому живуть асфальтові „інтелектуали”. Люди, не так віддалені від природи, просинаються раніше, і тому їх життя довше на ці 3-4 години щодня. Сумуємо арифметичними плюсами. Але не сумуємо за шалено обаблівшою столицею, де новий рік не може заглянути в серце, а рахує подарунки сусіда. Перший крок з маршрутки на місці поселення був, мабуть, як у Армстронга – видихнули, округлили очі, і так і примерзли діафрагмою до спини, бо наші осяяні світлом моніторів тіла не очікували мінус 16. Але це був великий крок для людства майже в 30 осіб, що наступними днями вихекували з себе тачки супермаркету та натовп, вирум`янювали гіподинамію та потіли вихлопними газами. 

Доброго дня Маряно і весь шановний Турклуб! Трохи із запізненням, але дуже хочемо Вам подякувати за чудову подорож і сплав і організацію на дуже високому рівні! все було надзвичайно цікаво, смачно і інформативно!!!! будемо і надалі з вами подорожувати! особливо хочемо подякувати пану Петру і його родині і хлопцям (Саша і Міша) за дуже кваліфіковану роботу і взагалі за дуже душевний відпочинок і надзвичайно смачні страви, які нам просто було дуже шкода викидати, якщо все не змогли подужати і просили, щоб залишили))))! Нам дуже сподобалось! це я від і себе і від всіх учасників нашого творчого сплаву! Дуже ще раз Вам всім дякуємо! 

Думаю, не помилюсь, якщо скажу, що це був один з моїх кращих відпочинків! Я знайшов себе в горах, в поєднанні з природою…все було супер!А що говорити про компанія, так це взагалі немає слів! Що не людина, то особистість і всі ми настільки різні. Всім дякую за компанія, за підтримку, за згуртованість…і просто за те, що ви були там! ВЕЛИЧЕЗНЕ ЛЮДСЬКЕ ДЯКУЮ!А згадати день народження, коли в твій намет залітають кульки, чутні приємні слова…потім Говерла, купання в Озері, приємний перехід…Не сказати, що цей перехід мене змінив, це значить нічого не сказати!Буду радий підтримати будь-які починання подібного в подальшому! 

Хотів би подякувати усім учасникам походу Карпатами та перш за все інструктору, Сашкові, який невпинно вів нас вперед, що, врешті-решт, і дозволило зробити похід таким незабутнім. У мене склалося враження, що цей похід є оптимальним з точки зору витраченого часу, адже він охоплює декілька гірських масивів, починаючи з Прикарпаття, плавно переміщуючись в Закарпаття. Але ж похід не одним маршрутом красний: хіба міг він виявитись таким захоплюючим без чудової команди, та ще й з представників України, Росії та Білорусі? Нові друзі, нові враження... В кінці другого післяпоходового робочого дня в офісі з ранку до вечора навпроти комп'ютера мимоволі спадає думка, що хоча б раз на місяць, вибиратись кудись життєво необхідно. Сподіваюся, що контакти, здобуті за час походу не розгубляться, а стежки України ще не раз зведуть з чудовим інструктором Сашком. До зустрічі.

На рафтинг я відправилась вперше в житті. Їхали компанією на власних автомобілях. До табору ми приїхали пізно вночі. Останні 9 км поїздки були найскладнішими: на вулицях панувала ніч, дорога розбита, тож їхали ми дуже повільно. Справа здіймається скеля, а зліва реве Чорний Черемош - чесно кажучи, було страшно. Я не могла повірити, що наважилась на таку пригоду. Проте вранці, після зустрічі з інструкторами, всі сумніви розсіялися. Зазначу, що інструктори Турклубу Тернопіль - спражні професіонали своєї справи. Найголовнішим є те, що від роботи вони отримують неабияке задоволення, викладаючись на повну. У таборі відчувається дружня підтримка, готовність прийти на допомогу. Тут з повагою ставляться до кожного туриста. Організатори відповідально поставились до заходів безпеки, відпочиваючі повинні бути повністю екіпірованими, інакше їх не допустять до сплаву. Сплав по Чорному Черемошу - це свого роду розминка. Тут ми вчилися веслувати, прислуховуючись до команд інстуктора, з яким нам неабияк пощастило. Нашим інстуктором був Юрій (Сіфон), з ним ми подолали всі пороги на Чорному Черемоші і на наступний день відправились на Прут. Рафтинг на Пруті виявився надзвичайно захоплюючим, його води таїли в собі небезпеку. Веслувати місцями було важко. Тут важливо працювати злагоджено, чітко виконуючи команди інструктора. Юрій настільки легко маневрував у порогах Прута, що прибувши до водоспаду Пробій я ніскілечки не сумнівалася в успішному спуску. Водоспад пройшли ми всі, завдячуючи інструкторам Юрію, Олександру і Ростіку. Ці кілька секунд стали найяскравішими спогадами про рафтинг у Карпатах. Хочу подякувати Турклубу Тернопіль за прекрасну організацію. Обов'язково скористаюся вашими послугами у майбутньому і рекомендуватиму друзям та знайомим. Успіхів вам і якомога більше клієнтів. Так тримати!

Весняні канікули разом зі шкільним гуртокм "Всюди Буду!" з смт Борова що на Київщині вирішили провести оригінально. Хіба можна в таку пору сидіти вдома, або обмежуватися кількагодинними тренуваннями? Тож ще в січні була запланована для найактивніших учасників гуртка благодійна подорож-подарунок в Тернопільську область, Чортківський район в село Млинки, де є відома печера "Млинки", загальна протяжність підземних ходів в якій станом на 2009 рік складала 41 км, а на сьогодні вже розвідано майже 50 км! Два дні, 4 виходи в печери, 12 годин ми провели під землею на глибині від 5 до 25 метрів. Вертикльні та горизонтальні ходи часом сягали всього 50 см і ми перетворювалися на "желе" і просочувалися в ці тріщини. Переходи від однієї галереї до іншої іноді були такими вихилястими, що ми як вужі мусили повзти та вигинатися під пластами мільйонних порід. Милували око сталактіти в районі "Казка", чудували кажани в печері "Козацька", дивували кристали в "Угрині". Звичайно, цей дивний світ спелеології був для нас незвичним, тому коліна, лікті та кисті рук віддають болем та втомою неймовірно ще й досі. Але це зовсім не засмучує, бо ми ТАКЕ пережили, і ТАКЕ побачили, що ще довго будемо згадувати цю мандрівку на Тернопільщину під назвою "Шалені вихідні!" . Дякуємо нашим інструкторам: Каті та Людмилі! 

Весняні канікули разом зі шкільним гуртокм "Всюди Буду!" з смт Борова що на Київщині вирішили провести оригінально. Хіба можна в таку пору сидіти вдома, або обмежуватися кількагодинними тренуваннями? Тож ще в січні була запланована для найактивніших учасників гуртка благодійна подорож-подарунок в Тернопільську область, Чортківський район в село Млинки, де є відома печера "Млинки", загальна протяжність підземних ходів в якій станом на 2009 рік складала 41 км, а на сьогодні вже розвідано майже 50 км! Два дні, 4 виходи в печери, 12 годин ми провели під землею на глибині від 5 до 25 метрів. Вертикльні та горизонтальні ходи часом сягали всього 50 см і ми перетворювалися на "желе" і просочувалися в ці тріщини. Переходи від однієї галереї до іншої іноді були такими вихилястими, що ми як вужі мусили повзти та вигинатися під пластами мільйонних порід. Милували око сталактіти в районі "Казка", чудували кажани в печері "Козацька", дивували кристали в "Угрині". Звичайно, цей дивний світ спелеології був для нас незвичним, тому коліна, лікті та кисті рук віддають болем та втомою неймовірно ще й досі. Але це зовсім не засмучує, бо ми ТАКЕ пережили, і ТАКЕ побачили, що ще довго будемо згадувати цю мандрівку на Тернопільщину під назвою "Шалені вихідні!" . Дякуємо нашим інструкторам: Каті та Людмилі! 

Гончарова Лілія

Збирала групу з 8 чоловік на поїздку в Млинки. Четверо були в печерах вперше. Всім дуже сподобалось. Дякуємо за чудову організацію туру, відношення і умови проживання. Інструктори Ілля і Люда (водила нас у печери) дуже класні, а Катя пречудово готує. Також вдячні за ввічливого таксиста Віктора, який не тільки довіз від вокзала до хати і назад, а ще і провів невеличку екскурсію містом!Взагалі у вас все дуже охайно, смачно, душевно і добре організовано.Обо'язково ще к вам поїдемо!

Итак...похід в Горгани. Прогноз погоди на наступні 3 дні обіцяв дощі, а в ніч виїзду він тільки підтвердився. І перспектива йти всі дні під дощем зовсім не радувала. Проте, коли ми добралися до с. Бистриця - точки старту нашого походу, то погода змінилась - було сонячно.
Нас було 16 чоловік: 14 туристів та 2 інструктори. Похід в цитадель наш почався із перекусу, протягом якого ми мали змогу познайомитись один з одним.  Туристи цікавилися в Арсена (нашого інструктора) та його помічника Андрія про місцеву фауну, особливо про ведмедів, чи не нападуть вони вночі на табір. Проте, згідно із слів інструкторів найстрашнішими дикими тваринами, які можуть нам попастись, це коні, які за ніч можуть з'їсти всі харчі та інші речі, залишені поза наметами. Також додали про лісових мавок, які водяться в цій місцевості на болотах
Біля полудня ми вирушили. Згідно плану наш маршрут був таким: в перший день ми мали подолати шлях з Бистриці до перевалу Легіонів (близько 11 км), в другий - з перевалу Легіонів до полонини Рущина (14 км), а потім здійснити сходження без речей на г. Мала Сивуля; а на третій - повернення назад до Бистриці (близько 19 км).


Я включив GPS-навігатор для кращого орієнтування на місцевості. Але чесно кажучи, з нашими інструкторами він не був потрібен. Хіба що використовував його для того, щоб побачити яку відстань ми пройшли, і скільки ще потрібно йти.
Отже, ми йшли. Пройшли село. За ним почалась нерівна дорога. Збоку пагорби, з іншого - річка, з такою ж назвою, як і село, з якого вийшли. По дорозі бачили багато корів, всі з дзвіночками на шиї. Коли вони рухались разом, то утворювалась така собі мелодія.
Траплялись нам і перешкоди на шляху: то повалені дерева, то невеликі струмочки, які доводилось перескакувати, а також болото на дорозі. Цікаво, що всі були взуті в легке взуття і доводилось обережно ступати по болоті. Лише Арсен мав трекінгові черевики і міг спокійно проходити його. Пам’ятаю він ще казав: «А ви питали мене чого я в черевиках». Сама дорога хоч і поступово йшла вверх, проте з невеликим нахилом, тому це не сильно помічалось і йти було не важко.
Протягом дня ставали на привал 4-5 разів. Але привали були короткими, оскільки ніхто сильно і не втомлювався... доки не дійшли до останнього кілометру дороги. Тут стежка круто брала вгору, і потрібно було досить напружити ноги. Проте, нам довелось їх напружити ще більше, оскільки ми трішки збились, і пішли не по ній, а збоку. І нам довелось пробиратись вгору через хащі, де земля зсувалась, потрібно було ловитись за гілки кущів, щоб видертись вгору. Проте, від цього бойових дух нашої команди не впав, оскільки всі ж самі просили "водити їх більше лісом".
Нарешті вийшли на стежку. Зробили ще один привал. А тоді останній ривок - і ми на перевалі Легіонів. Тут розбили табір, перекусили, і стали готуватись до вечері. Хтось набирав воду, хтось приносив дрова, інші допомагали розпалювати вогонь, інструктори займались безпосередньо приготуванням вечері. Незабаром сіли вечеряти. Можливо на природі завжди так, але борщ був дуже смачним.
За вечерею слухали розповіді інструкторів, зокрема про молодих польських воїнів, саме тут стримували радянські війська, поки їхня армія відступала із припасами. В честь них тут стоїть пам'ятник-хрест.


Також тут паслися дикі коні. Як розказував Сергій, також один із інструкторів, з яким нам випала доля повертатись разом додому, вони відносно дикі. Оскільки люди випускають їх сюди на ціле літо. Тут вони пасуться, розмножуються, а восени їх забирають додому. Серед них є вожак, який охороняє та відповідає за них. І справді, тут його було видно зразу. Такий статний, весь білий. Коли декілька туристів хотіли наблизитись до кобил, він зразу почав фиркати і грізно дивитись на них. Вони одразу ж передумали.
Ввечері всі сиділи біля багаття, і пили чай. Ми вирішили поекспериментувати, і добавили в нього.....чого тільки не добавили: гілочки ялинки, ромашки, ще якісь трави. На смак чай виявився дивним.
По мірі того, як темніло, на сусідні гори опускався туман, такий густий, неначе хмари. Арсен казав, що так завжди: на ніч «хмари» опускаються, а зранку підіймаються вгору.
Коли зовсім стемніло, всі пішли по наметах і полягали спати. Попереду був важкий день.
На другий день погода також була гарна. З самого ранку світило сонце. Ми швидко поснідали, зібрали табір і вирушили в дорогу. Наш шлях пролягав вздовж колишнього польсько-словацького кордону. Тому майже всю дорогу ми йшли біля невеличких стовпців, на яких були вибиті якісь цифри, а також латинські букви: з одного боку буква P, а з іншого S, що як ми здогадались означали назви цих країн-сусідів.
Інструктори попередили нас, що наша дорога сьогодні буде як американські гірки - то вверх, то вниз. І справді, спочатку ми підіймались весь час вверх, потім зразу спускались вниз. Скажу, вниз йти не набагато легше, оскільки доводиться напружувати ноги, щоб не послизнутись.


Так рухались протягом декількох годин. Стежка весь час пролягала через ліс, тому тут не було таких нерівностей, як минулого дня. Згодом ми дійшли до високого підйому, де стежка йшла зигзагами. Довелось потратити багато часу, поки всі вибрались наверх. Тоді зробили досить тривалий привал. Тут нарешті почала з'являтись мережа, оскільки попередні півтора дня її ніде не було. Всі зразу повключали телефони, і почали дзвонити, розказувати про свою подорож. Хтось вже "заливав" фото на фейсбук.
Рушили далі. Дорога пролягала через хребет Тавпіширка. Ліс закінчився і  ми йшли стежкою, яка вся була вкрита каменюками, а по боках огороджена кущами. Дорога йшла прямо на висоті близько 1200 м. Звідси було видно гори - Малу і Велику Сивулю. Зараз вони були ще так далеко.
Згодом дорога знову повела вниз. Місцями кущі так сильно поросли, що доводилось просто продиратись через них, пролазити під товстими гілками, що було досить складно із рюкзаками на плечах.  Проте і цю ділянку дороги ми подолали.
Після обіду прогноз погоди почав себе виправдовувати: сонце сховалось, небо стало захмарюватись. Коли ми знову стали на привал, то почав накрапати дощ. Всі зразу стали одягати дощовики. В мене такого щастя не було, то я просто одягнув спортивну куртку. Але смішно  було, як тільки вони вдягнули їх, дощ одразу перестав. Довелося скидати їх. Далі знову йшли лісом, і знову вверх-вниз.
Через годину дощ знову почав накрапати. Всі знову почали одягати дощовики. Товариш мій, Тарас, каже до мене:
- Зараз він перестане, як тільки вони вдягнуть їх.
Але цього разу так не сталось. Дощ і далі моросів, і довелось подорожувати під ним. Земля стала м’якша, ґрунт не стійкий, і доводилось йти обережніше, щоб не впасти. Від цього ми стали рухатись повільніше. Одного разу одна із туристок послизнулась і впала, проїхавшись на спині.
Ще один спуск вниз, і ми стоїмо під деревами посеред широкої долини, перед нам вказівник, згідно якого до Сивулі потрібно йти ще 4,5 км, а до урочища Пекло (куди нам і потрібно) – 1,5 км. Ми ще посміювались, що сьогодні всі попадемо у пекло.


Півтора кілометра – ніби не велика відстань, проте якби це була рівна поверхня, а тут дорога брала круто вгору. Це був наш останній підйом до урочища. Проте, він був найвищим із всіх сьогоднішніх. Мало того, що всі і так втомились, так ще й під дощем, земля взагалі перетворилась у болото, і щоб не впасти, потрібно було чіплятись за гілля дерев або кущів. В одному місці я не втримався і почав їхати на ногах назад. Пощастило, що позаду був мій товариш, який зупинив мене. Тут ми рухалися дуже повільно, і дуже довго.
На половині підйому дощ перестав, і ми зробили привал, щоб віддихнути, а також почекати відстаючих. Виглянуло сонце, всі поскидали верхній одяг. Стали рухатись далі. Вище підйом був вже не таким крутим, і рухатись стали легше. Ще декілька хвилин, і закінчився ліс, ми підіймаємось на вершину пагорбу. Звідси відкривається прекрасний краєвид: гори, вкриті деревами, де-не-де, проступають відкриті місцевості, і долини покриті травами. Видно худобу, що пасеться на пологих схилах. Але видно тільки ті гори, що ближче. Ті, що далі вкриті туманом, і ледь видимі.
-  Далеко нам ще йти? – запитав один  із туристів.-  Вже майже прийшли. – відповів Арсен. Показав рукою: – Он полонина. Нам туди.
Вона справді була близько. Ми пішли. Стежка, яка вела до неї, була досить вузькою. З одної сторони була гора, з іншої обрив. В одному місці, вона настільки звузилась, що ми йшли просто на краю, крок вправо - і котишся собі вниз. Пагорб внизу був покритий щебенем, і нагадував кар’єр, що придавало урочищу більш промислового вигляду, ніж природнього. Справедлива назва – Пекло.
Тут знову почався дощ. Сильніший, ніж попередній. Ми швидко пішли до місця табору. Через 5 хвилин вже були там. Стали швидко розбивати табір. Пам’ятаю я був повністю мокрий, і рюкзак теж намок, а речі в ньому стали вологими, тому навіть не було в що переодягнутись.
Ми розбили намети, і поховались в них. Всі були голодні, але ніхто не мав бажання зараз виходити із намету. А дощ все падав, і падав…
Чуємо голос Арсена із його намету:
- Хтось ще хоче йти на Сивулю?
Ніхто бажання не висловив.


Нарешті дощ перестав, навіть виглянуло сонце. Ми повиходили, почали готувати вечерю. Але і тут не було все гладко. Нас атакувала армія мошок, які постійно хотіли залетіти під одяг і нещадно кусали. Ми відбивались від них, але їм не було кінця-краю. В результаті ми здались,  просто понадягали одяг, який закривав все тіло.
Ми повечеряли, ще трохи посиділи, і порозходились по наметах. Домовились, що на Сивулю піднімемось завтра рано-вранці.
Проте в 5 годині я проснувся, і почув, як на намет знову накрапає дощ. Дехто повиходив з намету. Але згодом поховались назад. На Сивулю ніхто не пішов.
Пізніще дощ перестав. Всі повставали. Хоч було трохи прохолодно, і полонину покривав туман, але роси на диво не було. Ми швидко поснідали, зібрали всі речі, зібрали табір і рушили назад. Сьогодні до обіду ми мали пройти шлях довший ніж проходили в попередні дні. Проте, порівняно із вчорашньою, цю дорогу можна назвати раєм. Хоч вона і не була рівною, і також траплялась болотиста місцевість, але стежка майже весь час йшла вниз, тому йти було набагато легше. Вертались ми не тим же шляхом, що і пройшли, оскільки по маршруту ми стартували із Бистриці, і мали добратись до неї, зробивши коло.
Оскільки на початку сьогоднішнього шляху ми були на вершині, і лісистість тут була не така густа, то звідси нам відкривався весь місцевий краєвид. А так, як виглянуло сонце, і туман почав розсіюватись, то вид був ще більш масштабніший і гарніший. Коли гори освітлені сонцем, вони виглядають більш приємніше, ніж вкриті туманом: сірі і похмурі.
Привалів робили менше, і вони були коротшими. Рухались досить швидко. Коли інструктори сказали, що ми пройшли вже 5 км, навіть не вірилось, так швидко це було.
Дорогою траплялись «ранчо» (так ми їх назвали) – огороджені ділянки місцевих фермерів, паслись вівці.
Біля полудня ми дійшли до водоспаду, що біля с. Бистриця. Там зробили привал, набрали води, перекусили, і рушили. Далі останні 6 км йшли через село. Тут дорога взагалі була пряма. Проте йшлось вже довше, оскільки всі були досить втомлені і рухались повільно
По дорозі ми зустріли місцевого жителя, який з вигляду був схожим на партизана. Ми запитали його як далеко ще до того місця, звідки ми починали. Почули відповідь 4 км. Гуцульський GPS, як назвав його Арсен, виявився правим. Ми прикинули масштаб по  нашому навігатору, і саме стільки нам ще потрібно було йти.
Тут вже почались будинки, люди виглядають з вікон, дивляться на нашу процесію.
Останній кілометр ми пройшли із прискоренням, оскільки всі передбачали закінчення, і це придавало сил. Нарешті ми дійшли до точки фінішу, де нас чекав наш бус. Ми загрузились, і поїхали до Франківська.
Всі були задоволені, всім все сподобалось.


P.S. В офісі мені сказали: "Я чув, Дмитро, ти провідником записався тепер. По горам водиш". Я, усміхаючись, похитав головою в знак згоди.
Учасник походу Дмитро 

Черемошем я сплавлявся приблизно рік тому. Й до того, як я спробую описати усю гамму відчуттів і вражень, пережитих мною під час цього заходу, хочу наголосити, що найціннішим з усього надбаного було знайомство з хлопцями та Юлею з Турклубу. Саме завдяки тому сплаву у мене з’явились такі цікаві, доброзичливі й щирі друзі, як Саша, Володя, Петя, Юля, Андрій. І те, що сплав був просто неперевершеним, - цілковито їхня заслуга. Однак, почну з початку.На сплав я вирушив у товаристві двох друзів - з хлопцем та дівчиною. Вирішили оригінально провести травневі свята. Квитки, клунки, провідниця - й ось ми уже стоїмо на вокзалі у Тернополі. Ще не встигли протерти очі від сну й закинути щось за драбину, коли під’їхав мікроавтобус, зібрав усіх нас, і ми рушили до місця призначення. З Тернополя їхати потрібно десь три години. Й чим ближче ми під’їжджали до річки, тим гарніші пейзажі виринали довкола нас, тим вищими ставали гори й тим небезпечнішими ставали дороги. Заїхали у Яремче, помилувались його відомим водоспадом, повештались базаром, розім’яли кінцівки - і далі в путь.Легке похитування в дорозі трішки втомило "майбутніх підкорювачів гірських рік", деякі навіть намагались задрімати. Та однієї чудової миті в машині пролунав впевнений Сашин голос: "Ось наша ріка, нею ми й будемо сплавлятися!" Усі притислись до шибок і сонливість наче рукою зняло. Із уст кожного вирвалось здивоване: "Тут?!?!?!?"Уявити себе в цій бурхливій і, здавалось, безжалісній річці не наважувався жоден з нас. У такій позі з відкритими ротами ми й під’їхали до нашого табору.Познайомились з товариством, яке уже чекало на нас у таборі, розбили намети, позакидали речі й сіли обідати. Відразу скажу, що міг би детально описувати кожне споживання їжі, аби дати можливість належно оцінити усе багатство асортименту й смакових характеристик пропонованої нам їжі. Одначе, аби запобігти мимовільному виділенню величезної кількості шлункового соку у читача, напишу лишень, що не кожна господиня за ідеальних умов втне так смачно й різноманітно нагодувати, як це вдалось Юлі в польових умовах. Ось!По обіді - нетривала перерва, котру я використав, щоб вилізти на невеличку найближчу до табору гірку й оглянути довколишню природу. А природа там - направду приголомшлива! Непередбачуване поєднання величних гір, мудрих лісів і потужної гірської річки. Безперервне споглядання Черемоша вивітрило страх, що з'явився при першому погляді на цю річку. Й хоча певний відсоток неспокою залишився, я з певністю покрокував у табір, щоб здійснити головну мету мого перебування там.Інструктаж виявився, на диво, простим. Розбились на дві команди - по 6 осіб у кожен "плавзасіб" - й почали розподіляти місця. Якщо прагнеш невпинно махати веслом й бути основним двигуном після течії річки, розбивати власними грудьми найбільші хвилі й обличчям до обличчя зіштовхуватися з порогами, відчалювати і причалювати катамаран, найбільшою мірою з усіх втомлюватись, але й, на мій погляд, найбільшою ложкою загрібати насолоду - обирай переднє місце (якщо, звісно, до снаги). Якщо ж хочеш отримати немалу порцію насолоди з відносним заощадженням сил - обирай середню позицію. А на задню позицію, як би ти не хотів, - не пустять: там тільки інструктори, вони ж - штурман катамарана і його "кермо".Й ось вона - довгождана мить посадки. І ми попливли. І не просто попливли, ми помчали! Якщо я зроблю спробу описати наш перший спуск, вийде щось на кшталт такого: "Пливемо, а тут хвиля, шух? а тут Саня кричить, хвиля, пливемо, повертаємо, хвиля, шух, Вова кричить поріг, шух, пізно крикнув, та пусте, шух і т. д." Вилізли мокрі, трохи змерзлі, але з широченними усмішками на обличчях й горою вражень. Ось і зараз спогад про той спуск примусив засяяти на моєму обличчі самовільну усмішку.А ввечері, вмостившись біля вогнища, гріючи кінцівки й висушуючи одяг, я раптом збагнув, що вже знову палаю бажанням сісти на катамаран й помчати назустріч бурхливій річці. З такими позитивними думками я лягав до сну першого дня.
Другий день був повністю присвячений сплавові. Ми проїхали вгору проти течії кілька кілометрів, мало не в Румунію. А потім весело вигукуючи спустились до бази. Це було невимовно гарно. Уже трохи звиклі до річки ми з величезним задоволенням розрізали хвилі власними тілами, прихилялись до катамарана, проходячи під низькими підвісними мостами, відчайдушно боролись з течією, причалюючи. Спуск вдався - на п'ять балів! А ми насолоджувались роботою професіоналів. Справа в тім, що ми потрапили на Черемош у час проведення чемпіонату зі спуску гірською річкою. Тому нам неабияк пощастило, адже з'явилась нагода помилуватися істинно захопливим видовищем. До того ж, приголомшливі спуски й проходження перешкод у виконанні профі, не давали нам іншого вибору, окрім як з усіх сил намагатись хоча б якось наближатись до їх майстерності.Третього дня, згідно з планом, мало відбутись сходження на г. Піп Іван. Це був початок травня і гори наповнились фантастичною сумішшю зимового снігу, весняних квітів, літнього настрою й осіннього вітру. Підйом виявився у міру важким: основна його складність зумовлювалась непростими погодними умовами. Чим вище ми піднімались, тим дужчав вітер, сильніше бив в обличчя сніг, й власне більше з'являлось цього ж снігу. А десь за 400 метрів до вершини сніг перетворився в суцільну білу стіну. Видимість - нуль, тепло - нуль, стійкість - нуль. Правду кажучи, таку хурделицю я спостерігав вперше в житті. Й доволі некомфортно було стрітись з такою погодою в мало не літньому одязі. Й хоча ми не дійшли до вершини метрів 100 через небезпеку обморозитись, ми повертались у табір задоволеними від однієї лише думки, що змогли гідно протистояти усім примхам природи. Тим більше, що чим нижче ми сходили, тим приємнішою ставала погода.А ввечері того ж дня ми пішли в гості до гуцулів. Про цю подію, я вважаю, можна було б написати й цілу брошуру під назвою  "Маленьке чудо серед величезних гір". Усі гості були вражені безмежною працьовитістю й гостинністю господарів. Окрім короткого екскурсу в історію родини й приміряння національного одягу, ми ще почули народні пісні під акомпанемент скрипки, посмакували домашнього вина й меду, а ще, ознайомились із технологією "справжнього" розмальовування великодніх яєць. Це дуже складне й виснажливе дійство з використанням бджолиного воску, голки й трьох видів фарби. Насамкінець подякували господарям за цікавий вечір, який затягнувся на усі чотири години, хоч мав тривати годину. І вже глупої ночі повернулись у табір.Четвертий день став найсумнішим і найрадіснішим одночасно. Печально було збирати табір й морально готуватись до повернення додому. А весело було завдяки грандіозному спуску від табору до Верховини, наповненому проходженням найдрайвовіших порогів, небезпечних мостів, поворотів, й, одночасно, іноді спокійним спуском повз чудову природу того краю. І вже у Верховині, пакуючи катамарани, мабуть, щонайменше кожен другий зарікся приїхати сюди ще. І ось, я уже нетерпляче чекаю, коли з веслом у руках заскочу на катамаран й помчу назустріч швидкості!

На мій погляд, немає нічого кращого, ніж зустрічати Новий рік в Карпатах. Це насамперед море позитиву, красиві пейзажі, засніжені траси і багато ще чого!!!! З Турклубом ми виїжджаємо вдруге (перший раз були в позаминулому році на рафтингу, залишилися безмежно задоволені) і на цей Новий рік впевнено взяли з собою ще одну сімейну пару з Ялти, ми були впевнені на 100%, що вони будуть як мінімум не розчаровані, а наші враження, і їх враження були у багато разів кращими, ніж наші найсміливіші припущення... Ми так і не зрозуміли в чому полягає "економність" туру, бо кімнатки наші були дуже затишні, обшиті вагонкою, і дуже приємно було засинати згадуючи щасливий день, вдихаючи запах хвойних порід дерева, і їжа була просто "від пуза", все домашнє, смачне. Оксана кухар від Бога, а ще дуже цікавий співрозмовник і красуня... Володимир - відмінний гід і в якомусь сенсі навіть актор (йому треба подумати, а може і в театральний спробувати вступити:), тому що ігри та конкурси перед Новим роком, і саме святкування було організовано чудово. Він уміє створити необхідну атмосферу, так захопити дорослих людей, що всі забували про свій вік і веселилися як малюки... Та й екскурсії він проводив дуже цікаво, ми отримали багато нових знань, про Карпати і Україну в цілому, а перед катанням він виступав і як інструктор ... загалом з величезним задоволенням вирушимо з Турклубом ще не один раз, і будемо рекомендувати всім друзям ... Величезне людське спасибі!:-)

Сьомого листопада учасники проекту "Твоя країна" помандрували в спелеотур, що у Млинках. Млинки - гіпсова печера, геологічна пам'ятка природи загальнодержавного значення в Україні. Розташована біля села Залісся Чортківського району Тернопільської області. Загальна довжина печери 46 125 м. Екскурсія вдалася! Усі отримали незабутні емоції. Насправді, неможливо передати словами, що було з нами, коли доводилось пролазити через так званий "банан", що по-нашому означає вузька кругла щілина та "тунель". Це відчуття, коли ти бачиш куди поліз інструктор Віталік, і думаєш, як це можливо? Проте, робиш собі виклик і зважуєшся іти далі. І тут виникає азарт, коли ти розумієш, що все вийшло! Це нереально круто. Ця печера є одним з найкращих місць Тернопілля. Ми, як уже сформована дружня команда, вирішили, що організуємо поїздки у всі печери України. Ці "тунелі" варті уваги, безперечно.

Всеукраїнський проект "Твоя Країна"

Похід хребтом Пирин асоціюється з чимось надзвичайним. Нові горизонти, незвідані кордони – це завжди так прикольно. Знаєте яким словом не можна описувати похід? «Йти» – воно не прикольне, як і інші короткі слова. А от «дременути» прикольне. У цьому між походами і буденністю багато спільного: вони нудні, якщо немає відчуття пригоди.
У мандрах як і у житті, щоб воно подобалося потрібно знайти когось рівним собі за нормальністю. Це відчувається на інтуїтивному рівні відразу, тобі з людиною або комфортно, або ні. Ось так троє товаришів: Я, Арсен і Сергій дременули на поклик пригод до гірських просторів Болгарії. Насправді цих майже два тижні нашої мандрівки дали мені вражень на десятиліття. Круті гірські перевали, бездонні озера, мінливий і часом не надійний рельєф під ногами додає гостроти вражень під час походу. Чи сподобалося мені все? Авжеж. До найменших дрібниць. Навіть тоді коли ти йдеш і тримаєшся за натягнуті троси на стежці шириною в 2 метри, а по обидва боки прірва глибиною в безкінечність; коли тіло ціпеніє тільки від погляду в ту прірву; чи коли посеред незнайомого міста в 12 ночі шукаєш Полярну зірку, щоб знайти потрібну дорогу, або ж коли Сергій залишає «частинку України» на найвищих вершинах (хто його знає - зрозуміє), а його радощам після того немає меж – так, мені це подобається.Просто мандрувати – це нудно. А от мандрувати з метою – це захоплююче і корисно. Пройти гірські масиви Ріла і Пірін – було нашою метою, до того ж не простою. Тільки задумайтеся: за 8 днів пройшли близько 160 км – чим не пригода. Особисто для мене найцікавішим було те, що гори там інші. Немає звичних для рідних Карпат пологих полонин, чітко виражених гірських хребтів. Стрімкі перевали, заплутані гірські стежки, незліченні озера та високі скелясті вершини не можуть не вразити. Під золотим промінням сонця, коли навколо лише небо, гори і ТИ, все видається як в казці про велетнів, де на фоні цих кам’яних створінь ти видаєшся маленьким і безпорадним. Зразу скажу, що Пірін – випробування не для початківців. Надто багато місць з складним рельєфом і великою кількістю курумника. А траверс гори Котело, з дійсно стрімкими схилами, провішений тросами. Для мене це водночас найзахоплююче і найекстримальніше місце подорожі. Пройшов десь тиждень поки я нарешті «відійшов». Зараз сидячи вдома на м’якому дивані, я знову думками переношуся в гори, хочу знову побачити озера Синьото чи Страшното,  помилуватися краєвидами на вершинах Віхрен та Мусала, відчути биття серця при підйомі на Беговешкі перевал. Надіюся що така нагода мені трапиться, але то вже буде інша історія.
Подорож має свій початок і свій кінець, але залишає щось всередині тебе. Воно палає немов та іскра і манить на нові звершення, нові мандри. Ось так і моя пригода масивами Ріла і Пірін, здається завершилася тільки вчора, але слід свій вона залишила набагато глибший і приємніший, ніж я очікував. Красу гір не можна описати словами… Ти або закохуєшся в них відразу, або залишаєшся байдужим назавжди. Хто хоч раз в житті бачив – той зрозуміє. Якщо ж вам до душі перший варіант, тоді не гайте часу, зберіть рюкзак і дременіть в пригоду, що збурить вас на довгі десятиліття. Можу лише дати невеличку пораду, якщо часом будете в Болгарії вирушайте в гори Ріла чи Пірін – ви про це не пожалкуєте, я вам обіцяю.

Відгук вийшов не надто емоційний, як то зазвичай буває, проте трохи Дністровських перлів назбирала. Ще на початку літа мріяла про сплав по Збручу з його принадами. Та не так сталося, як гадалося... Через відсутність дощів річка  Збруч страшенно пересох і сплав перенесли на річку Дністер. Ну і самі розумієте як воно, коли намрієш собі щось одне, і в якийсь момент щось пішло не так...І все-таки мандрівка відбулась найкращим чином у компанії таких самих непосидючих туристів))) Друга частина моєї подорожі видалась навпаки- надто емоційна, але про це потім, спочатку сплав)) Тиждень назад, сьома година ранку, світанок на Дністрі, на термометрі приблизно +10, мо трошки більше, ранкова прохолода пробирала навіть через фліс. А за годину- півтори треба виходити на воду... Чого його не сиділося дома??? Ці підступні думки... Хотілося під теплу ковдру і.. спати... Тим часом ладнали катамарани, готували перекус, знайомилися, слухали техніку безпеки на воді. Трохи-по-троху повітря потеплішало, в руках десь взався фотоапарат, життя набувало яскравих барвів Смайлик «wink»
І трошки Дністровських перлів: і в прямому, і в переносному сенсі)) Цим маршрутом подорожувала вдруге.
Мабуть саме за це отримала винагороду: знайшла в Дністрі мушлі з малесенькими річковими перлами)) Іноді корисно пройтися старими стежками! Цікаво було порівнювати спогади про "тоді" з тим що бачила зараз. А по приїзді додому залізти у старі фотографії і порівняти знімки. І тішитися, якщо знаходилося два фото зроблені майже з того самого місця з різницею у три роки! Тоді здавалося, що ми нещадно багато гребли. Зараз, пам"ятаючи маршрут" здавалося, що ми ледарюємо. Хоча першого дня таки довелось помахать веслом чимало)) В продовж всього сплаву нам трапилося кілька церков. Зважаючи на святкові вихідні, у храмових дзвінницях мелодійно видзвонювали дзвони.
А ще одною принадою сплаву є обіди. Не просто обіди, а обіди на воді, не причалюючи до берега. Дбайливо приготовані з ранку нашим завгоспом Людмилою, вони якось по-особливому смакували, дрейфуючи на катамарані чи байдарці. І обов"язково компот із свіжих фруктів-ягід! Байдуже, що я тут вже була. В душевні компанії завжди цікаво подорожувати, навіть якщо інших учасників подорожі бачиш вперше.

Враження від Карпат приголомшливі, позитивні і сильні, не зважаючи на погану погоду. Найвищі вершини були сховані в тумані, политі дощем та овіяні неслабким вітром, тому з боку фотографічної творчості нам не дуже пощастило, але звіт я обов`язково напишу і викладу на ваш форум, хоча б з тими фото, які є. Єдина перешкода – труднощі з українською мовою, бо я вільно думаю лише російською. Вагаюсь, чи треба натужитись та писати українською, чи вільно викласти все російською. Ну і вас, звісно, цікавить відгук про організацію тура. Все чудово. Дуже дякуємо, від всієї сім`ї! Гарно спланований маршрут (хоча «оглядовий» день в районі озера Бребенескул «випав» за погодними умовами). Нормальне харчування, спорядження. Окрема подяка інструктору Ігорю (на місці, на жаль, не було сил і часу висловлювати емоції) – приємна в спілкуванні людина, гарний інструктор, є краєзнавчі знання, не зважаючи на молодий вік. Тверда п`ятірка! Ну і другий хлопець Ілля теж чудово вписався до компанії. Всім дякуємо! А деякі маленькі «мінуси» були пов`язані особисто з нашими звичками, як то: вага спорядження та їжі. Але це вже не стосується вашої організації, просто ми вже створили свій стиль мінімалізувати вагу - нічого зайвого, беремо сухі овочі і фрукти, замість пляшок тушонки - суху ковбасу, не беремо лопату, а користуємось лише сокирою, і т.і. Але повторюю – це не ваші недоліки, а наша непідготовленість до іншої ваги рюкзаків. В цілому – все сподобалось! Наступного року плануємо сплав Дністровським каньйоном. Якщо реалії життя не внесуть свої корективи, звернемось обов’язково до вашого агентства.

Карпатські Гори… На них не можливо дивитись без захвату. Вони починаються тут, під самісінькими твоїми ногами, з невеличких кущиків чорниць і стрункими високими травинками, що закінчуються тугими колосочками, на яких, мов на струнах, грає вітер, перетворюючи простір навколо тебе на схвильоване, соломино - зелене море. Коли око вже не в змозі вловити того хвилювання, видається, що ті гори вкриті ніжним блідо – салатовим оксамитом, а далі… далі, де гірські верхівки ніжяться в лагідних густих білих хмарках, гори набувають пронизливого, сизо-голубого кольору...

Почалося все з того, що була зима, було холодно, і тут я отримала розсилку від турклубу з пропозицією купити тур на весняний рафтинг за недорого. Ми (я і мій мужик) від такої пропозиції відмовитися не змогли)
Скажу, що це був перший досвід рафтингу на гірській річці і другий досвід сплаву по будь-якій річці взагалі. 
Отже, тур зайняв 4 дні, і зараз буде розповідь про кожен з них. 
День 1. 
Ми приїхали у Ворохту поїздом, який запізнився на годину. Ми зразу погнали шукати бус, який мав трансфернути нас у кемпінг турклубу. Ми бігали між бусами перед вокзалом і не могли знайти потрібний – нам траплялися люди, які нічого не знали, а також не наші буси. Якийсь таксист почав нам розповідати, що турклубний автобус сьогодні не приїхав, він точно знає, бо він його не бачив %) ми зателефонували в турклуб, там нам дали телефон водія, і цей телефон був постійно зайнятий. Зрештою, третій рейд між автобусами виявився плідним і ми таки знайшли бус без будь-яких опізнавальних табличок, який і виявився потрібним нам. Це дрібниці, звийчайно, але все ж незле було би роздрукувати бомажечку з написом “турклуб тернопіль” і класти її під лобове скло ваших бусів :)
Ну але менше з тим, весна в Карпатах – видовище дуже гарне й ніжне.

До кемпінгу ми дісталися благополучно

Було по справжньому круто! Бачили все - сонце, сніг, дощ, туман! Дуже захопливо і цікаво, йшли в Карпати вперше, до цього бачили тільки Крим і не пожалкували - варто піти і побачити все своїми очима. З провізією жодних проблем, про спорядження не скажу, бо брали своє. Організовано все на вищому рівні. Хочу подякувати окремо нашому провіднику Івану - це окрема історія, людина займається улюбленою справою, одним словом молодець!!! Для тих хто збирається іти вперше раджу не брати зайвого в рюкзак, бо переходи не маленькі зразу скажеться на ногах і бути готовим до перепадів погоди особливо до дощу! Турклубу велика і щира подяка, сподіваюсь ще не раз скористуватися вашими послугами!!!

Тиса на Закарпатті!!!

Ми вже втрамбували сніг, поставили намети, закинули в них каремати зі спальниками, і я вже натягнула на себе теплі рукавиці і весь запас флісок. Терпіти не можу ночівлі на снігу )) Чергові вже готують вечерю, і хтось, здається, вже бере до рук гітару.
Свіча з Мізункою нас сьогодні не пустили. Мало води. Завтра ми переїжджаємо на Чорну Тису - там, доносить розвідка, води більше. Вже у сутінках я спускаюся до ріки, перетинаючи засніжену вузькоколійку. Зупиняюсь біля кромки прибережного льоду. Навколо – мікроканьйон, утворений звивами русла. Лісисті схили з усіх боків, засніжені гори попереду, темно-сіре дощове небо вгорі, рвані, майже чорні хмари зусібіч. Дрібний дощ. І безперервний шум води.
Так буває, коли ти раптово втрачаєш свідомість. Простір навколо тебе згортається у воронку, втягуючи зі сходом-заходом і верхом-низом усі відчуття - дотику, смаку, запаху, звуку. На секунду усе змішується, а ще через секунду ти приходиш до тями, робиш вдих і десь там, внутрішнім зором, намагаєшся упіймати те хворобливо, нереально яскраве, довжиною у кілька годин чи років буття, котре встигла прожити твоя на мить звільнена свідомість.
Ніколи не можу впіймати. Так шкода :)
2. Розвиток подійГітара, великий котел чаю на вогнищі і півтора десятки людей, з яких до сьогодні я знала тільки Марту. Класно. Тепло. Спокійно. І так не хочеться йти від людей, від вогнища, від гітари і гріти собою вистиглий і відсирілий у наметі спальник )))
3. КульмінаціяМій капітан сидить на байдарці відразу за мною, але усі команди він змушений кричати, мало не зриваючи голос - так реве вода навколо нас.
Це круто, це офігенно круто - відчувати, бачити, (напів)усвідомлювати, як тебе проносить над черговим порогом, як крижана вода летить в обличчя, обливає тебе з голови до ніг, як щосекунди змінюється водний рельєф навколо тебе, як життя нарешті перестає тягнутися найн-то-файв і розганяється до свисту у вухах, змазуючись у суцільне й барвисте чудо. Таке яскраве. Ніби не твоє...лінія горизонту перед тобою раптом розвертається на 90 градусів, а потім зовсім зникає, простір безнадійно змішується з часом, секунди злипаються в нескінченне просторове ніщо, де немає верха-низу-початку-кінця, у якому тобою крутить навсібіч і ти б'єшся об каміння і дно байдарки і ковтаєш річкову воду, дивно загуслу від твоєї беззмістовно-тваринної паніки.
- Таня, дай руку!- я не могу!- можеш! руку давай!
Ідіотські жарти переляканої свідомості. У нас однакові рукавиці. Я по сантиметру дотягуюся до його руки, але ж вона така сама, як моя - ця рука, обтягнута чорним неопреном. Я дотягуюся до самої себе? Фільми, де дух щойно померлого дивиться на себе самого. Щось стівенкінгівське. Маячня. Я дотягнулася.
 - Только не отпусти!!!- Танюша, я тебе тримаю.- Только не отпусти!!!!!- Я тебе тримаю.Твоє "Я" розділяється на дві половини. Друге "Я" чітко усвідомлює, що катастрофи не відбувається. Що кіляються усі. І випливають. І Віталік вже тримає тебе за руку і за жилет, намагаючись втягнути на перевернуту байдарку. І щойно поруч на воді був каяк Слоника. Він же з ним одне ціле, з цим червоним каяком. Він так легко, ніби танцюючи, долає пороги. Він кросавчєг )) Він тебе тут не залишить. І ще купа людей навколо тебе. Їм не пофіг. Вони тебе витягнуть. І ти пам'ятаєш, що у разі чого треба лягти на течію спиною, ногами вперед. І ще багато чого ти пам'ятаєш і знаєш.
Але твоє перше "Я", те саме - нерозумне, безапеляційне і прапрадавнє - щойно наковталося річкової води. Йому забиває дихання від холоду. Воно у паніці. Воно тільки видихає повітря - з хрипом, різко, істерично. Воно відчуває, що руки ніфіга не тримаються на слизькій мокрій гумі байдарки. Воно викручує голову назад і бачить, що тебе несе просто на каміння. І якщо ти зараз не втримаєшся, тебе потягне під байдарку і спрямує на це каміння головою.Таке ідіотське відчуття неналежності самій собі.
На березі тобою трусить - від холоду і від адреналіну. До фінішу вже недалеко, і ти можеш дійти туди пішки, берегом. Але ж хіба можеш? Звичайно ж, не можеш. Бо ж тут, на ріці, усе перестає тягнутися найн-ту-файв - ну, ви розумієте. І попереду, кажуть, ще один каскад порогів. Усього один. І ти тішиш себе тим, що все буде добре. І продовжуєш повторювати те саме, коли вода вже знайомо відриває тебе від байдарки, забиває дихання, коли тебе тягне по камінню і коли тобі нарешті - о, безкінечні миті! - вдається вчепитися за металеву сітку, по котрій усього лише кілька метрів вгору, до траси.
Нагорі ти не розумієш, чого тобі так ниють і підгибаються ноги, аж доки не стягуєш з себе мокрий гідрак і не виявляєш під ним набір синців усіх калібрів ))
Але, гадство, це так класно!!!
4.ЗавершенняМи повертаємось до Львова. Темрява. Машина їде крізь суцільний туман. Нічого не видно. "- Слухай, як ти бачиш?!" "- Я не бачу. Я по розмітці їду ))"
Я не водій і на дорогу можу не дивитися. Але все одно, усі ті години продирання крізь туман і вщент розбитий асфальт напружено вдивляюся у трасу. Так, ніби це чимось допоможе.
Зате Ніно Катамадзе з туманом поєднується просто чудово. Gogol Bordello, як не дивно, теж непогано.
5.Фінальні титриДякую вам усім, народ. Це було нереально класно!
Навіть крутіше, ніж минулого разу ))

Ми з братом скористалися пропозицією Турклубу Тернопіль і я був приємно вражений по декількох позиціях:
1 Добре розроблена концепція "3 дні - 3 річки ". Ріки були різні, можливо було використовувати 3 різних типи плавзасобів. Для нас послідовність була: одномісні, двомісні байдарки, рафт. Чорний Черемош - досить лагідний та відносно безпечний для початківця, Білий Черемош - стрімкий та швидкий, Прут - потужний, повноводний і такий де зовсім не слід сідати за весло вперше в житті.
2 Всі інструктори високого як спортивного так і професійного рівня.
3 Вибір розміщення на різні рівні витрат: а) - садиба (ліжкомісце за 85 грн/доба), з санвузлом на 4 кімнати по 2 місця, б) - палатка (безкоштовно, якщо спальник+карімат із собою), в) множина місцевих господарів, які мають бажання розмістити в себе відпочиваючих (ціни не обговорював, тому що від початку ми вибрали варант - а, бо при нулі по Цельсію в палатці я вже спав не одноразово, тож сумнівний кайф цього процесу мені знайомий).
4 Збагачене салатами збалансоване харчування (за рахунок Великодня нас загодували яйцями до нестями :), припускаю, що в інші періоди для збільшення частки білку є сенс брати із собою горіхи.
5 Можливість обміну фото-відео зйомкою із іншими учасниками відпочинку. Я цього разу фотоаппарат не брав, телефон принципово лишав в рюкзаку, тож всі фото-відео не мої.
6 Гарний стан суден та рятувального обладнання.
7 Надзвичайно вдале місце розташування базового лагеря. Ті хто після першого дня для себе вирішать "краще я берегом" мають можливість зробити сходження на вершини Чорногорського хребта - Дземброню та Піп-Іван.
Що хочу порадити:
народ! Ви збираєтеся в гори! Беріть як мога більше речей що можуть знадобитися! Ті хто припускають можливість сходження - гірське взуття, крем проти засмаги, сонцезахисні окуляри, шапки та перчатки, зручні маленьки рюкзаки.
Обов`язково термос (я не взяв, пожалкував), мазюки для суставів та болі в мязах, плавки для бані (баня кльова).
Технічні питання:
для тих хто вже неодноразово був у Івано-Франківську та Яремче раджу поїзд Київ-Рахів. Ті хто виберуть Київ-Іванофранківськ будуть мати додаткові 4-5 годин для прогулянок (в Яремче місць для відвідання багато, гугліть вольєри, водоспад Дівочі Сльози, стежку Довбуша).
P.S. 
Олександре, Київські Полтавці чудово володіють Українською мовою 

Нарешті я наважилася на весняний рафтинг. Тур забронювала ще до нового року, були проблеми з квитками.... Але цей довгоочікуваний момент настав! Все склалося найкращим чином, отримала масу позитиву! Вважаю що з погодою пощастило як найкраще. Дуже вдячна інструкторам за їх професійну роботу, комунікабельність, відкритість! Окрема подяка нашим кухарям, які готували смачні сніданки-обіди-вечері! Передати свої враження на 100% словами важко, це треба відчути самому. А ще для повної гостроти відчуттів раджу на весь термін туру вимкнути усі засоби зв"язку і повністю, як то кажуть, злитися з природою;)

Кто-то неизвестный красиво сказал: "Горный туризм — это лучший способ перезимовать лето". Руководствуясь этим афоризмом уже много лет выхожу летом в горы, оставляя Египты и Турции с all-inclusive на более позднее время, когда для организма достижением будет подняться на 5-й этаж, а не на 5000 метров. В этом году за дюжину дней удалось взобраться сразу на три горки:
1. Самая высокая гора Италии - Гран-Парадизо (4100)2. Самая высокая гора Франции и ЕС - Монблан (4800)3. Самая высокая гора Германии - Цугшпитце (2900)
Несмотря на недетские нагрузки в процессе подходов и подъемов, возвращаюсь всегда отдохнувшим на 101%. Пародокса и противоречия тут нет, т.к. лучший отдых — это смена рода деятельности. А офисная работа и подъём в горы — это как раз абсолютные антонимы. Но кроме отдыха выношу из подъёмов всегда и какой-то новый урок или знание. Вот и в этот раз каждая гора приподнесла свой урок.Монблан научил тому что в жизни или работе, как при подъёме на гору надо максимально сосредоточиться на текущей задаче — идти, двигаться вперёд, не заглядывая вперёд (на вершину) и не оглядываясь назад.
Если постоянно смотреть на вершину, которую, как правило, в начале пути не видно, то рано или поздно даль и перспектива затяжных преодолений начнут действовать демотивирующе, вплоть до полного отказа от восхождения и дальнейшего движения вперёд.
Если же смотреть назад, то это пугает, вынуждает делать ошибки, отступаться и тем самым напрасно тратятся силы для движения к вершине/цели.
Гран-Парадизо доходчиво объяснила, что в основе твоего страха лежит непонимание ситуации или принципов текущего момента. Достаточно разобраться в том что, куда и как и от остраха не остаётся и следа, ну или остаётся, то лишь его лёгкое прохладное дыхание, а не ледяной ужас.
И наконец Цугшпитце, она научила на практике важности борьбы до последнего вздоха и никогда не здаваться.
Такой вот вышел яркий отпуск и курсы повышения жизненных компетенций.

Що можу сказати - гори заворожують кожного разу)))У нас була досить велика група - 13 осіб, включаючи 2-х дівчат, 2-х підлітків (15-17 років) і 2-х дітей (8-10 років).А в плани підкорення 2-х двотисячників - Петрос і Говерла. Думали, що ніколи не подужаємо, але за допомогою відмінних інструкторів впоралися.Як і обіцяли, нас зустріли на вокзалі, перерахували і упакували. Підготували для такої кількості людей 2 мікроавтобуси (було комфортно їхати - приємні колоритні водії, чисті салони автобусів).Пояснили як правильно спакувати і скласти всі свої речі в рюкзаки, і ми рушили. По прибуттю в точку відправки організували нам сніданок в кафе.Великим сюрпризом в перший день для всіх стало приготування борщу на вогні на вечерю.Діти все ніяк не могли зрозуміти, де ми взяли капусту, картоплю - розповіли їм як ріжуться, сушаться і готуються овочі (і інші продукти) в похід.Увечері, після вечері, були посиденьки біля багаття - тиша, гори, вогонь ... Заворожує.День другий приніс масу сюрпризів - повільний і поступовий підйом на Петрос, ми на вершині, радість, фото, вітання та... крутий скелястий спуск... Спуск був гідним випробуванням навіть для «бувалих». Потім привал, табір і знову смачна і гаряча їжа. І здавалося, що всі біди вже позаду - завтра Говерла і додому.Ніч принесла нові випробування - злива, холод, блискавки і грім. Спасибі інструкторам Сергію та Оксані - сніданок нам розносили прямо в намети (ось це сервіс!). Далі 2000 м вгору - слизько, страшно, холодно, дощ, вітер...24 серпня 2014 9.00 і ми на найбільшій вершині Карпат - Говерлі. Ми - перші!Спуск був довгим, важким, але радісним - розпогодилося і назустріч йшла величезна кількість туристів з прапорами України. Всі старалися в День Незалежності потрапити на Говерлу і залишити там СВІЙ прапор України, від себе особисто, від свого регіону, від свого міста - дуже патріотично.Повернулися додому втомлені, але з бажанням і впевненістю повернутися в наступному році в Карпати.

Привіт усім!
Тему вирішив додати до Дністра, бо ми бачили його! :)
Вже як завжди - дякую Турклубу! За смачну їжу Іванці, за цікаві розповіді Василю, за веселу компанію всім-всім-всім!!Особисті враження і те, що запам'яталося:Спека (згорів).Залишки фортеці у вигляді Тризуба!Тривала злива. Вона іде, а ми гребем. Був мокрий як хлющ (як і всі, напевне).БООООООРРРРРЩ!!!!!!Печера Атлантида - супер: плафони, кристали, Бабу підкинули, Глобус та Ніс... ТУХЕС!!!!!! :) посвячення в спелеологи.Хотин.
Побажання:Забезпечте, будь ласка, чи прапорцями, чи інформаційними табличками Турклубу орендовані буси. Люди будуть швидше збиратися і менше будуть турбувати офіс, керівника туру та і водія дзвінками о 6-й ранку.На Атлантиду бажано витрачати більше часу. Ті 2,5 години промайнули ДУЖЕ швидко. Всі цікавинки залишилися далі. Принаймні, на жаль ми бачили тільки обрубані плафони, а хотілося б побачити цілий... і як він сяє від світла. Хоча зрозуміло, що це тільки ознайомча екскурсія і, можливо, для багатьох цього було достатньо.Тарзанка не працювала:( це не з вини Турклубу, але жалію, що не стрибнув...ех).

Наше знайомство з Турклубом почалося з поїздки в печеру Млинки - ще тоді стало ясно, що тут працюють професіонали. Особливо хочу подякувати Володі Ліщишину і Слонику, які нас водили по печері - спасибі вам велике! Завдяки вашим жартам і примовкам я майже позбулася клаустрофобії))). Восени ми знову приїдемо до вас!
Ідея спробувати свої сили в поході у мене визрівала давно. Через ситуацію в країні я боялася, що похід зірветься, але (УРА !!!), похід-таки відбувся! Ватажком у нас був Арсен. Дуже коректний і досвідчений інструктор! Йому окреме спасибі! Готував нам смачнючу їжу. На всі наші питання завжди відповідав вичерпно. Поводив нас по таких красивих місцях, що аж дух захоплювало! Ой, а ці квітучі крокуси, це взагалі окрема тема! Бачили ми і дрімучі ліси, і швидкі гірські річки, і полонини. Красотища!!!
Хоч ночами з сусідніх наметів долинали крики "Гуцули! Ви де? Ідіть сюди!", Але побачити гуцулів нам так і не вдалося)))!
Іноді було дуже важко, але допомагав розказаний напередодні анекдот: коли ворона попросилася полетіти з журавлями в теплі краї, а журавлі давай її відмовляти, мовляв, у них такі великі сильні крила, а вона така слабенька і т.д., але так і не відрадили... І ось летять вони день, два... А ворона все твердить: "Я сильна! Я зможу". Летять три дні, чотири - "Я сильна! Я зможу!" Летять тиждень, вже на другий повернуло... Нарешті, долетіли, ворона ледве дихаючи: "Хух! Я змогла! Я сильна! Але дурнувата ж!!!" Ось і я приблизно з такими думками лізла на Говерлу, але коли дісталася до вершини, то зрозуміла, навіщо люди підкорюють гори! Воно того варте!!!
А ще у нас було два дні рафтингу на річці Черемош. Ось чого я дійсно боялася, так це рафтингу, але як виявилося, під час сплаву просто ніколи боятися, треба або табанити, або гребти))). Першим нашим інструктором з рафтингу був Іван, на другому сплаві нас супроводжував Толік, а вже на наступний день ми йшли по річці під досвідченим керівництвом Петра Теодоровича. Ну що сказати - всі інструктори молодці! Адреналін аж зашкалював! І вже зараз в планах наступної весни потрапити в групу швидкого реагування на високу воду.
Раніше я ніколи не була в Карпатах. Це мій перший похід. Я полюбила гори! І знову хочу в похід!!! Це все потрібно побачити на власні очі і відчути хоча б раз в житті кожному!!!
Турклуб, спасибі вам за такий позитив! Спасибі вам за вашу роботу! Спасибі за ваших професійних інструкторів, які можуть і по печерах поводити, і по річці сплавити, і приготувати смачний борщ в казанку !!!

Коли пробуєш щось нове і незвичайне, завжди трошки страшно.

Налаштовувала я себе спочатку на дуже жорсткий екстрим - село, мінімум цивілізації, несмачні каші, постійна втома і бажання виспатися.

Але!

Все було зовсім не так. Все було весело, цікаво і позитивно. Отже, по порядку. Спелеохата - милий будиночок, який одними своїми малюнками на фасаді налаштовує тебе на те, що відпочинок не може бути невдалим. Усередині все зовсім не погано і зовсім не страшно. Місця багато, простора кухня, душі з гарячою водою, телевізор. Що стосується спальні, то для мене це було незвично. Я ніколи раніше не бачила двоповерхових нар, на яких спокійно розмістилися 12 осіб, і спати в спальнику для мене було теж в новинку. З того, що не сподобалося - було твердо, що значною мірою відчувалося через крепатуру і забиті коліна. Але навіть для мене, звиклої до комфорту, це все було несуттєвою дрібницею в порівнянні з тим зарядом позитивних емоцій і вражень, який залишила після себе ця поїздка. Їжа. Скажу чесно, годували дуже смачно! Особливо смачним видався перший обід! Після вилазки в печеру всі повернулися голодними. Не пригадую, щоб я коли-небудь бачила, як з такою швидкістю порожніла величезна каструля борщу. Борщ був божественним. Борщ з салом і з часником. За столом у дворі, на сонечку. Цей обід я буду пам'ятати довго.

Триденний новорічний тур передбачав чотири "спортивні" вилазки в дві різні печери, Млинки і Угринська, і ще один екскурсійний похід в печеру Вертеба. Якщо чесно, то після спортивних походеньок по важких маршрутах екскурсія у печері Вертеба була недоречною, багато хто відізвався, що така екскурсія була би кльовою навпаки - спочатку, щоб туристи звикли до печерного світу.

Сам новий рік в печерах - це щось нове, незвичне й незабутнє. Рекомендую всім, хто любить диковинки і цікавинки. Під землею світ зовсім інший. Якщо вибиратимете - йти в 0.00 в печеру чи не іти - сміливо ідіть, ви не пожалкуєте!

Окремо потрібно розповісти про відчуття, які переповнюють, коли та вилазиш із печери. Усередині ти був декілька годин без світла, без звичних тобі звуків навколишнього світу, а перед очима тільки кам'янисті устворення з вапном і гіпсом. А ще сідниці товариша, який повзе перед тобою. Це все, що ти бачиш і чуєш стільки часу. Коли ти вилазиш на поверхню, всі твої рецептори дуріють від кількості звуків, запахів і візуальних зображень, які мозок відмовляється сприймати. Яскраве світло б'є по очах. Рецептори носа відчувають запах снігу, запах гілки дерева, запах бруду під ногами. Вуха чують кожну пташку, струмочок, що тече за кілометр. Чути, як шелестить листя. Ці відчуття самі по собі варті того, щоб хоча б раз сходити в печеру

Первый спелеопоход в пещеру мы совершили 31 декабря 2013 года - оказывается, на самом деле, клаустрофобия отсутствующая, летучие мыши - спокойны и уравновешены существа, люди, которые идут спереди - самые дорогие тебе люди в мире)))) Море позитива, тонус в мышцах, веселые истории о потерянных 10% туристов и нескончаемые лабиринты гипсовых бриллиантовых камушков вокруг)

На мій погляд, немає нічого кращого, ніж зустрічати Новий рік в Карпатах. Це насамперед море позитиву, красиві пейзажі, засніжені траси і багато ще чого!!!! З Турклубом ми виїжджаємо вдруге (перший раз були в позаминулому році на рафтингу, залишилися безмежно задоволені) і на цей Новий рік впевнено взяли з собою ще одну сімейну пару з Ялти, ми були впевнені на 100%, що вони будуть як мінімум не розчаровані, а наші враження, і їх враження були у багато разів кращими, ніж наші найсміливіші припущення... Ми так і не зрозуміли в чому полягає "економність" туру, бо кімнатки наші були дуже затишні, обшиті вагонкою, і дуже приємно було засинати згадуючи щасливий день, вдихаючи запах хвойних порід дерева, і їжа була просто "від пуза", все домашнє, смачне. Оксана кухар від Бога, а ще дуже цікавий співрозмовник і красуня... Володимир - відмінний гід і в якомусь сенсі навіть актор (йому треба подумати, а може і в театральний спробувати вступити:), тому що ігри та конкурси перед Новим роком, і саме святкування було організовано чудово. Він уміє створити необхідну атмосферу, так захопити дорослих людей, що всі забували про свій вік і веселилися як малюки... Та й екскурсії він проводив дуже цікаво, ми отримали багато нових знань, про Карпати і Україну в цілому, а перед катанням він виступав і як інструктор ... загалом з величезним задоволенням вирушимо з Турклубом ще не один раз, і будемо рекомендувати всім друзям ... Величезне людське спасибі!:-)

Відпочивала там на вихідних) Море враженень))) Спелеохата вразила з першого погляду. Від вокзалу ми добиралися пішки і ідучи повз звичайні сільські хатинки не побачити її просто нереально)) Молодіжний дизайн, яскраві кольори - все як для туристів))) На рахунок проживання то умови гарні : добре облаштована кухня зі всім необхідним ( газова плита, холодильник, елктрочайник) , душ, туалет є мангал для шашличків, простора загальна кімната що одночасно і кухня, і їдальня, і зал відпочинку з великим плазмовим телевізором))) Сама екскурсія також дуже цікава, особисто я була здивована що витримала і пройшла це, хоч спочатку була налаштована досить скептично)) Але тепер впевнена , що побуваю там ще не раз і не два))) Все дуже дуже сподобалося))) Але що сподобалося найбільше - так це компанія. Просто чудові інструктори, майстри своєї справи які зробили відпочинок просто незабутнім))) Безліч жартів, приколів і сміху)) Дякую вам, без вас цей відпочинок був би зовсім не таким!!!)

Приєднуюсь до слів Олексія!Похід був неперевершений!Чудова команда:гори об'єднують людей спортивних, ініціативних,активних, вмілих, веселих, ерудованих, прихильників здорового способу життя,такою була і наша команда! Дякую вам, хлопці, за допомогу і поради,особлива подяка нашій хазяєчці Юлі ,моїй сусідці в наметі Маринці)))Окремо скажу про вельмишановного і високоповажного пана інструктора Сашка))))Ця людина зробила наш похід комфортним, яскравим, різноманітним, насиченим, усе організовано просто чудово,смачні сніданки,вечері,перекуси теж його заслуга. Дякую, Саш, за веселі жарти, ігри, за терпіння і привітність, за вичерпні відповіді на запитання, за чудові фото і за ложку згущика (і немиті казанки )))) )...Єдиний мінус,це ностальгія після походу...за чудовими краєвидами, за затишним наметиком, за крижаними потічками, за усміхненими обличчями товаришів, за дорогою...Мрію повернутись)))

Доброго дня всім учасникам цього чудового походу!Перш за все, хочу подякувати нашому "пану інструктору" Олександру (аkа kamyanets) за впевнене керівництво та цікавий підхід щодо оптимізації маршруту! Також велика подяка всім членам турклубу, причетним до організації!

«Нас кличе у мандри дорога,Нам грає чарівна струна.Я за тобою піду,Я буду вітром летіти,Я буду сонцем горіти,Для тебе.» (Гурт «Мандри»)
Для тих хто любить долати труднощі, активний відпочинок та дику природу, Карпати – найкращий вибір. Саме такий відпочинок я вибираю для себе. І цього літа я також поїхав на відпочинок до Карпат. Про те, що на нас чекає, ми знали за місяць, нам був відомий наш маршрут і характер місцевості. Дрімучі старезні ліси, височезні дерева, сиві клапті кори на могутніх стовбурах, м'які килими моху, розсипи кам'яних брил на вершинах, просторі полонини, загублені у просторі та часі, - все це найдикіший район у Карпатах - район Горгани. Незмінними провідниками є стовпчики колишнього польсько-чехословацького кордону та залишки укріплень оборонних ліній І та ІІ світової війни. Традиційний набір диких ягід, грибів та молочних продуктів на додачу. Лише влітку високо в гори забираються гуцули випасати корівок. До речі, «Горганами» цю місцевість назвали саме гуцули і означає вона гора з каміння. Горгани це гори, вершини яких з далеку постійно виглядають біло-жовтими і тому здаються пласкими та легкодоступними, хоча насправді це скупчення каміння розміром від 3 метрів у діаметрі до мілкого гравію. Саме тому Горгани вважаються дуже цікавою та однією із найскладніших ділянок Карпат для туризму.Отже, ми вчотирьох сіли ввечері на потяг та покотились на зустріч пригодам. Зранку прибувши до Івано-Франківська ми приєднались до решти учасників групи. Наша група нараховувала 11 чоловік: 4 людини із Києва, 3 людини із Запоріжжя, молода пара з міста Самбір, Львівської області а також жінка з міста Вороніж, Росія та власне наш інструктор Ігор (невтомний та вічно усміхнений, завдяки йому ми жодного разу не заблукали, не збились зі шляху та завжди були ситими) .В Івано-Франківську ми погрузились до мікроавтобусу та поїхали до с. Татарів, що знаходиться у підніжжі г. Синяк. Розподіливши всі речі для подорожі, їжу, сокири, палатки (мені дістався газовий балон з горілкою та10 кг шоколаду, цукерок, халви та інших солодощів. І після перекусу м’ясом, салом та сиром ми вирушили в дорогу. Декілька км вздовж траси і ми звернули на лісову стежку, що піднімалась по крутому підйому вгору. Серед лісових хащ ніхто навіть не міг уявити який далекий шлях ми маємо подолати, лише одного разу було видно (крізь просвіт у деревах) вершину Синяка (гора). Через 4 км у нас був перший привал біля гірської річки. Світило сонце і все було чудово, ми відпочивали та їли шоколад, там же зупинялись і інші групи туристів, які снували як в одну так і в іншу сторону. Під вечір ми піднялись на полонину Хом’яків, де розбили свій перший табір. Через пів години відпочинку та розбиття табору ми здійснили радіальне (без рюкзаків) сходження на вершину г. Хом’як. При підйомі ми смакували чорницями, які до речі підгодовували нас на протязі всього шляху. З вершини відкриваються просто неймовірно дивовижні краєвиди, які захоплюють тебе раз і на все життя, це не передасть жодне фото, жодна розповідь. Це те що займає частинку твого серця назавжди. Ввечері після вечері та купання в гірській воді з таким задоволенням та розслабленістю засипаєш, здавалося б, у не зручній палатці.Ранок нас теж зустрів дощем і протягом дня лише зрідка переставало капати з неба. Довкола все закутане в сіру імлу густого туману. Як виявилось, то були хмари.День нічого доброго нам не обіцяв і попри моє невдоволення через порушені плани на маршрут, ми вирішили не підійматись на г. Синяк, а здійснити радіальне сходження до водоспаду Гук. Це було супер: болото, каміння, дощ і спуск, а потім і підйом гіркою з нахилом 110 градусів в декілька км. Біля водопаду ми зробили перекус і назад. На схилах ми роздивлялись хмаринки перед нами та ласували малиною. 

Це був чотириденний тур. Враження позитивне. Раніше пробував з іншим турклубом - з цим краще набагато.І дощу не було всі 4 дні  В перший день йшли восновному підгору. Незважаючи, що ходжу часто, йти було ну дуже тяжко. Але ж в цьому і кайф, чи не так??Наче й небагато кілометрів пройшли (до десяти), але під кінець ноги ледве несли.Спав як убитий.Другий день найбільше сподобався. В плані пейзажів. Дуже гарно. Просто дух часом перехоплювало. Я б ото туди сюди так тиждень по хребту ходив... Видерлись на Близциню. Ех... Треба було там довше постояти.Під кінець додибали до крутого спуска, який нас як виявилось вивів до чарівного озера - такого ж прозорого, як і холодного. Хоча декому воно мабуть здалось холоднішим, ніж мені. Одним словом перше, що зробив - це заліз в озеро. Ух.... Хвилин 15 не вилазив. Спочатку було навіть холодно, але далі прийшло приємне пощипування, яке неймовірно бадьорило і освіжало (в другий день ми пройшли більше раза в два, ніж в перший).Коротше, перехід по хребту і гірське озеро - це супер.Поївши заліз у озеро ще раз. На цей раз не вилазив довше. Кайф....Третій день.... Малося йти ще до двох гірських озер. Прийшли до першого. Постояли, подивились.... гарно. Але вже багато людей на автобусах і інших туристів, що по маршртуту туди сюди сновигають. Коротше - вже не те..... не відчувається первозданність і чистота гір.... Інструктор сказав, що третє озеро таке ж, як і друге, то вирішили туди вже не йти одноголосним голосуванням. На рішення вплинув той факт, що спочатку треба було дертись на гору, спускатись, а потім тією ж дорогою йти назад. Подумали і пішли назад до першого озера, де ми знову купались, їли брусніку, овечий сир і просто відпочивали від ходіння. Багато купались....Четвертий день. Повернення. Йшли восновному по лісі. Йшли в цей день найдовше. Але нас підгянало те, що поперед нас чекала вже приготована їжа і рафтинг. Так, я забув сказати, на п"ятий день був ще рафтинг. Рагу було відмінним, рафтинг непоганим, а було б на 30 сантиметрів більше води - то ціни б не було. Але що тут жалітись - якщо це літо. Найкращий рафтинг, як не крути, весною.Що найбільше сподобалось:- з останніх сил видертись на гору, впасти з ніг, і слухаючи якогось цвіркуна під вухом, дивитись на гірські хребти, що розкидаються перед тобою...- знесиленим, обпеченим і обвітреним залізти в холоднюще гірське озеро... ех, частіше б так...- смачне рагу в кінці дороги (подвійна порція).

Ніч…за вікном шелестить дощ, в кімнаті мерехтить голубий екран монітора, я закриваю очі, намагаюсь зібрати весь калейдоскоп подій, вражень, обривки фраз в єдине ціле,  переношусь на декілька днів назад.
На вулиці жара, в мене на руках білети і чеки, вдома – зібраний рюкзак. «Миколина погода» прогнозує дощі і грози на Закарпатті, «Хм, потрібно буде забігти в магазин за чохлом для рюкзака».Невеликий переїзд в Одесу і я вже їду в поїзді по дорозі в Тернопіль.Ранній ранок, я на пероні, куди йти? Інтернет каже, що до автовокзалу рукою подати…виходжу через головний вхід, бачу невелику чергу бажаючих добратись до автовокзалу, сідаю в таксі…хвилин 15 машина виляє по вузьким вулицям і висаджує мене біля забудови. Включаю інтуїцію, знаходжу вхід, пробираюсь до каси і купляю завітний білет до Івано-Франківська (або просто Франківська, як кажуть місцеві). Тепер настав час гарно оглянутись и придивитись до аборигенів – шумні, говіркі, веселі. В автобусі сусід Діма, дальнобійник, всю дорогу розказує про свою сім’ю, якість доріг по всій Україні и про переваги віддиху в Ялті. Помалу привикаю до української мови.Ура, доїхали, я, як завжди, запізнююсь, перестрибую декілька поворотів, набираю швидкість на пішохідному переході і бачу свою групу, невелика, всього 6 чоловік, на лицях явно застив нудьгуючий вираз. «А де ж радість і передчуття майбутніх перемог?». Погрузились в бус, рушили, дороги, як і всюди, ямка на ямці, латка на латці. Народ мовчить, розмова то і діло намагається якось склеїтись, водій викидає черговий жарт, обстановка розряджається. Відбувається перше знайомство, названі імена, міста і країни.Отже,День перший… Перша стоянка в Квасах, ми випили мінеральної води, дружно зжували всі бутерброди нашого інструктора Арсена і розібрали продукти. Ех, мій рюкзак, став помітно важчим, але душу зігріває думка про всі запаси цукерок, хвали і щербету, що перемішались із моїми речами. Перша висота далась насилу, наша Алла намагалась відмовитись від божевільної ідеї йти найвищими вершинами, але сила волі, наші вмовляння и навколишня краса взяли своє, ми відправились далі. Перший дощ ми перечекали в лісі, перший табір розбили біля сироварні, де відбулось перше знайомство з коровами – пилососами и вівцями – дзвіночками, а також знаменна зустріч з Василем, місцевим пастухом, який перецілував майже всю прекрасну половину нашої групи, що не встигла сховатись в палатках. Заснули ми під пісні наших сусідів и приємну мелодії так і не ідентифікованого музикального інструмента.День другий… Погода нас балет, ми покоряємо г. Петрос чи ПІтрос. Ввечері, добре повечерявши, гріючись біля багаття, ми дивимось на гру блискавки і вітру на горизонті, слухаємо трелі солов’їв, спостерігаємо за «лижником», що хизується в червоних штанах, і обурюємось, побачивши лисого 2-хметрового «єнота-полоскуна» в питному джерелі.День третій…був посвячений г. Говерла:- ранок, світанок з видом на Говерлу, для нас трьох він почався з чашки кави майже на вершині г. Петрос… а для другої половини табору – осадою наших наметів напівдикими кіньми;- день, Говерла власною персоною, поливала дощем і підстьобувала вітром;- вечір, підйом на г. Турклу і, звичайно, Говерла, освічена променями західнього сонця.Третій день запам’ятався пронизливим вітром на оз. Несамовитому, процедурою вмивання в озері і зустріччю з вище вказаним «лижником» (бідний молодий чоловік, побачивши трьох прекрасних дів на вершині г. Туркул в паніці оббіг нас і збіг вниз).День четвертий…сирість, вітер, швидкі хмари, відчуваєш себе їжаком в тумані, перехід  до г. Піп Іван чи Піпіван.Пройшовши через кам’яних охоронців, водоспади і дрімучий казковий ліс, ми розбили табір, а вірніше, розбрелись по периметру всьої не менш казкової поляни. Вночі нас поливало дощем і будило дзвенінням дзвіночків місцевих корів.День п’ятий… «чорничний день»…виспавшись, добре поснідавши, ми відправились на фотополювання за вівцями. Полювання якось не вийшло, але чорниці, бринзи, вурди і будза ми наїлись від пуза. Ввечері ми спустились в стаціонарний табір, де надзьобались соняшникового насіння, відмовились від чудесної Пашиної пропозиції разом покупатись в душі і лягли спати, ділячись загальними враженнями і наступними планами.День шостий…рафтинг, ледь потрясло і облило, рясний обід, подяка Іванці, приємний душ, жаль що сусідський…намети зібрані, рюкзаки запаковані, попереду довга дорога додому…
…високі пологі вершини, глибокі і чисті озера, швидкі гірські ріки, соковита трава, ласкаве сонце, хмари...грибний дощ…погода в душі, а не на вулиці…
Відкриваю очі…я вдома…одночасно і сумно і смішно…невже так може бути?!

Минуло лише декілька днів після подорожі, а я вже переглядаю список пропонованих турів і планую наступний виїзд. Про подорож у Карпатиз наплічниками, ночівлями у наметах я давно мріяла та врешті реалізувала. В силу того, що я мешкаю в Івано-Франківську, я досить часто буваю в горах, але це подорожі автомобілем на вихідні з ночівлею у будинках з усіма умовами, а тут …Уже на початку я хотіла повернутись назад. У групі я була найстаршою, решту учасників були у віці моїх дітей. Сонце, яке нещадно пекло у перший день, важкий наплічник та ритм ходьби моїх товаришів по подорожі злякали мене. Я запропонувала інструктору, що повертаюсь додому, але він відповів, що у нас є час і ми нікуди не поспішаємо, тобто група може чекати, а я можу рухатись звичним кроком. З теплотою та подякою я згадую свою групу – вони запропонували забрати харчі, які ми розділили у Квасах, щоб мені було легше йти. Взагалі, протягом усіх переходів вони були поруч, готові простягнути руку допомоги. Коли я спускалась з Петроса, то Наташа з Миколаєва та Павло йшли поряд. Таня та Наташа з Києва теж готові були завжди подати руку, підтримати. Дівчата постійно були усміхнені, жартували та реготали, не зважаючи на погоду та труднощі. 

Окрема подяка інструктору – Арсенові Корецькому. Такі молоді люди – здорові, спокійні,виважені, патріоти своєї країни, які знають її історію, - це гордість України. Арсен, не дивлячись на свій юний вік, умів прийняти рішучі, розумні чоловічі рішення, дбав про безпеку групи. Велике спасибі йому, його батькам, що виховали такого сина, та Турклубові за досвідченого інструктора!Залишилось описати свої враження від самого походу. Тут замало буде слів – хто був у Карпатах, той мене зрозуміє, а хто не був, той нехай спробує хоча б на 3 дні поїхати в гори, побачити і відчути усе. Ваші усі думки, проблеми, негаразди залишаються у попередньому вимірі, а тут потрібно йти, любуватись краєвидами, черпати повітря на повні груди, смакувати джерельною водою, зносити усі примхи природи і дійти цілим і неушкодженим до наступного місця ночівлі. Один з туристів, з якими ми ночували поруч, сказав, що на четвертий день перебування у поході, людина встає як на роботу. У мене не було такого відчуття – було важко, я не буду цього заперечувати, але кожного дня було очікування чогось нового і перехід через чергову межу напруги.

Минув місяць, а я й досі щодня з меланхолійною посмішкою згадую наш похід Мармаросами. Лише п`ять днів, а скільки всього пережито!!! Одним словом - я отримала набагато більше, ніж очікувала!!! Велике ДЯКУЮ Турклубу! Я вперше подорожувала з Турклубом, але тепер буду робити це завжди і раджу всім знайомим. Дуже сподобалась організація харчування: ми побували наче не в гірському поході, а в санаторії).Окрема подяка інструктору! Таких людей я ще не зустрічала. Він терпів нас, вислуховував скарги і допомагав. Смачно годував і співав підбадьорюючі пісні, легко долав труднощі... Ігоре, Ви справжній чоловік! Побільше б таких, як Ви.Про самі гори можна писати годинами, але я лиш поділюся невеличким віршем (одним із...), який народився від Карпат:Всього лиш день, та вартий півжиття!Схід сонця в Мармаросах і тиша-забуття.А небо так низько, ось - вже на долоні.В живу росу я занурюсь по скроні.
Якщо є рай, то він ось тут - у горах:В величних соснах, ріках, потічках,В солодко-рум`яних та пахких світанках,У місячно-зоряних диво-ночах.
Та більше щастя - поруч Ваші очі.Спокійно й легко на душі цієї ночі.Я Вас люблю! І що із цим робити?Сказати? Мліти? Серцем обігріти...

Наш, з мамою, перший досвід піших походів в Карпати, увінчався успіхом! Ідея піти в гори народилася дуже давно. Ми ретельно шукали організацію, якій можемо довіритись у такому відповідальному питанні. Взявши минулого року участь у незабутньому сплаві по Дністру, ми переконалися що з Командою Турклубу можна йти і в гори. А далі все виявилося дуже просто. Ми вибрали тур, відправивши заявку, дуже швидко отримали на неї відповідь. Турклуб дуже ретельно і відповідально ставиться до всіх заявників, і побачивши, що мама вперше йде в гори, а ще й її вік, засумнівався. Довелося їх сильно переконувати, і навіть для цього підключати нашого інструктора Іллю з минулорічного сплаву по Дністру, щоб він за нас заступився і розказав що мама дійде до пункту призначення по-любому. Ось він, довгоочікуваний момент позитивної відповіді! Швидкі збори, покупка квитків. І ми вже їдемо в таксі на потяг)) В Івано-Франківську, нас зустріли традиційно вчасно, посадили в буси і повезли ..На 3км нас погодували і дорога стала веселішою. Але не від того що ми не голодні, а від того, що вгору стало ще крутіше! З невеликими привалами ми прийшли на першу стоянку, і поки освоювали поляну встиг піти дощ, але нашим інструкторам він не завадив заварити чай і приготувати поживну вечерю)))

Ходили у похід на травневі свята. Похід дуже сподобався. Все чітко організовано: маршрут, розподіл спільних речей, харчування, розбиття таборів. Дуже повезло з погодою в Карпатах - весь час палило сонце, пообгорали навіть не зважаючи на сонцезахисний крем :) Ніколи б не подумала, що буду ходити по снігу в шортах та футболці. Незважаючи на те, що в похід у гори вирушила вперше, досить легко переносила переходи. Всього за чотири дні пройшли близько 50-ти кілометрів.
Серед мінусів можу написати лише те, що трохи мерзла вночі - треба брати спальні мішки розраховані на від'ємну температуру, та користуватися термобілизною. А то, розпарившись перший день на сонці, і, вклавшись спати у одній білизні, накрившись мішком як ковдрою, швидко зрозуміла навіщо придумали термобілизну :)
Дуже дякую нашим інструкторам Світлані та Сергію за чудово проведений час, та бажаю їм багато незабутніх походів та ввічливих туристів.

А почалося все ще восени 2011р., Коли наші друзі, а так само соратники по вилазкам і покатушкам, Женя і Оля (в особливості Ольга - яка вже неодноразово бувала на Рафтинг та сплави з цим Турклубом) почали активно агітувати нас на участь у весняному рафтинзі на Чорному Черемоші. Син і дружина мої відразу ж погодилися і з криками "Урра, рафтинг" взялися обробляти мене на предмет участі в ентом заході. Відрадити мотивуванням "Пропадетеутонитезаболеетеивообщеэтополныйпипец" мені їх не вдалося - а відпускати самих їх і в думках не було. Змирившись з такою ось перспективою "Травневе святий" і сплативши зі знижкою тур, з тривогою став чекати кінця квітня. Smile)

Черемошем я сплавлявся приблизно рік тому. Й до того, як я спробую описати усю гамму відчуттів і вражень, пережитих мною під час цього заходу, хочу наголосити, що найціннішим з усього надбаного було знайомство з хлопцями та Юлею з Турклубу. Саме завдяки тому сплаву у мене з’явились такі цікаві, доброзичливі й щирі друзі, як Саша, Володя, Петя, Юля, Андрій. І те, що сплав був просто неперевершеним, - цілковито їхня заслуга. Однак, почну з початку.На сплав я вирушив у товаристві двох друзів - з хлопцем та дівчиною. Вирішили оригінально провести травневі свята. Квитки, клунки, провідниця - й ось ми уже стоїмо на вокзалі у Тернополі. Ще не встигли протерти очі від сну й закинути щось за драбину, коли під’їхав мікроавтобус, зібрав усіх нас, і ми рушили до місця призначення. З Тернополя їхати потрібно десь три години. Й чим ближче ми під’їжджали до річки, тим гарніші пейзажі виринали довкола нас, тим вищими ставали гори й тим небезпечнішими ставали дороги. Заїхали у Яремче, помилувались його відомим водоспадом, повештались базаром, розім’яли кінцівки - і далі в путь.Легке похитування в дорозі трішки втомило "майбутніх підкорювачів гірських рік", деякі навіть намагались задрімати. Та однієї чудової миті в машині пролунав впевнений Сашин голос: "Ось наша ріка, нею ми й будемо сплавлятися!" Усі притислись до шибок і сонливість наче рукою зняло. Із уст кожного вирвалось здивоване: "Тут?!?!?!?"Уявити себе в цій бурхливій і, здавалось, безжалісній річці не наважувався жоден з нас. У такій позі з відкритими ротами ми й під’їхали до нашого табору.Познайомились з товариством, яке уже чекало на нас у таборі, розбили намети, позакидали речі й сіли обідати. Відразу скажу, що міг би детально описувати кожне споживання їжі, аби дати можливість належно оцінити усе багатство асортименту й смакових характеристик пропонованої нам їжі. Одначе, аби запобігти мимовільному виділенню величезної кількості шлункового соку у читача, напишу лишень, що не кожна господиня за ідеальних умов втне так смачно й різноманітно нагодувати, як це вдалось Юлі в польових умовах. Ось!По обіді - нетривала перерва, котру я використав, щоб вилізти на невеличку найближчу до табору гірку й оглянути довколишню природу. А природа там - направду приголомшлива! Непередбачуване поєднання величних гір, мудрих лісів і потужної гірської річки. Безперервне споглядання Черемоша вивітрило страх, що з'явився при першому погляді на цю річку. Й хоча певний відсоток неспокою залишився, я з певністю покрокував у табір, щоб здійснити головну мету мого перебування там.Інструктаж виявився, на диво, простим. Розбились на дві команди - по 6 осіб у кожен "плавзасіб" - й почали розподіляти місця. Якщо прагнеш невпинно махати веслом й бути основним двигуном після течії річки, розбивати власними грудьми найбільші хвилі й обличчям до обличчя зіштовхуватися з порогами, відчалювати і причалювати катамаран, найбільшою мірою з усіх втомлюватись, але й, на мій погляд, найбільшою ложкою загрібати насолоду - обирай переднє місце (якщо, звісно, до снаги). Якщо ж хочеш отримати немалу порцію насолоди з відносним заощадженням сил - обирай середню позицію. А на задню позицію, як би ти не хотів, - не пустять: там тільки інструктори, вони ж - штурман катамарана і його "кермо".Й ось вона - довгождана мить посадки. І ми попливли. І не просто попливли, ми помчали! Якщо я зроблю спробу описати наш перший спуск, вийде щось на кшталт такого: "Пливемо, а тут хвиля, шух? а тут Саня кричить, хвиля, пливемо, повертаємо, хвиля, шух, Вова кричить поріг, шух, пізно крикнув, та пусте, шух і т. д." Вилізли мокрі, трохи змерзлі, але з широченними усмішками на обличчях й горою вражень. Ось і зараз спогад про той спуск примусив засяяти на моєму обличчі самовільну усмішку.А ввечері, вмостившись біля вогнища, гріючи кінцівки й висушуючи одяг, я раптом збагнув, що вже знову палаю бажанням сісти на катамаран й помчати назустріч бурхливій річці. З такими позитивними думками я лягав до сну першого дня.
Другий день був повністю присвячений сплавові. Ми проїхали вгору проти течії кілька кілометрів, мало не в Румунію. А потім весело вигукуючи спустились до бази. Це було невимовно гарно. Уже трохи звиклі до річки ми з величезним задоволенням розрізали хвилі власними тілами, прихилялись до катамарана, проходячи під низькими підвісними мостами, відчайдушно боролись з течією, причалюючи. Спуск вдався - на п'ять балів! А ми насолоджувались роботою професіоналів. Справа в тім, що ми потрапили на Черемош у час проведення чемпіонату зі спуску гірською річкою. Тому нам неабияк пощастило, адже з'явилась нагода помилуватися істинно захопливим видовищем. До того ж, приголомшливі спуски й проходження перешкод у виконанні профі, не давали нам іншого вибору, окрім як з усіх сил намагатись хоча б якось наближатись до їх майстерності.Третього дня, згідно з планом, мало відбутись сходження на г. Піп Іван. Це був початок травня і гори наповнились фантастичною сумішшю зимового снігу, весняних квітів, літнього настрою й осіннього вітру. Підйом виявився у міру важким: основна його складність зумовлювалась непростими погодними умовами. Чим вище ми піднімались, тим дужчав вітер, сильніше бив в обличчя сніг, й власне більше з'являлось цього ж снігу. А десь за 400 метрів до вершини сніг перетворився в суцільну білу стіну. Видимість - нуль, тепло - нуль, стійкість - нуль. Правду кажучи, таку хурделицю я спостерігав вперше в житті. Й доволі некомфортно було стрітись з такою погодою в мало не літньому одязі. Й хоча ми не дійшли до вершини метрів 100 через небезпеку обморозитись, ми повертались у табір задоволеними від однієї лише думки, що змогли гідно протистояти усім примхам природи. Тим більше, що чим нижче ми сходили, тим приємнішою ставала погода.А ввечері того ж дня ми пішли в гості до гуцулів. Про цю подію, я вважаю, можна було б написати й цілу брошуру під назвою  "Маленьке чудо серед величезних гір". Усі гості були вражені безмежною працьовитістю й гостинністю господарів. Окрім короткого екскурсу в історію родини й приміряння національного одягу, ми ще почули народні пісні під акомпанемент скрипки, посмакували домашнього вина й меду, а ще, ознайомились із технологією "справжнього" розмальовування великодніх яєць. Це дуже складне й виснажливе дійство з використанням бджолиного воску, голки й трьох видів фарби. Насамкінець подякували господарям за цікавий вечір, який затягнувся на усі чотири години, хоч мав тривати годину. І вже глупої ночі повернулись у табір.Четвертий день став найсумнішим і найрадіснішим одночасно. Печально було збирати табір й морально готуватись до повернення додому. А весело було завдяки грандіозному спуску від табору до Верховини, наповненому проходженням найдрайвовіших порогів, небезпечних мостів, поворотів, й, одночасно, іноді спокійним спуском повз чудову природу того краю. І вже у Верховині, пакуючи катамарани, мабуть, щонайменше кожен другий зарікся приїхати сюди ще. І ось, я уже нетерпляче чекаю, коли з веслом у руках заскочу на катамаран й помчу назустріч швидкості!

Сьогодні, передивляючись наші фотографії з печер, я ще раз ніби побувала там!!! Незабутні враження від безлічі темних лабіринтів печери Млинки, від візерунків пластинчастого гіпсу на стелях та стінах, від дивовижних, незабутніх, великих і маленьких кришталиків, які ніби ростуть зі стін.Щоразу, повертаючись туди, можна відкрити для себе щось новеньке. Навіть не звертаючи уваги на багатенну кількість синців, подряпин та ссадин, все одно мене ніби тягне повернутись туди, де гарантованно отримую безліч емоцій та гарний настрій!!! В непроглядній темряві, з маленьким ліхтариком на чолі, потрібно повзти, лізти на животі, на спині, пролазити через маленькі щілинки головою, або, навіть ногами вперед, коли навіть і уявити не можеш де твої ніжки зявляться наступного разу, чи то повиснуть над проваллям, чи може вступлять у воду...В печері забуваєш про все, просто насолоджуєшся кожним кроком, кожним рухом, кожним подихом і дотиком!!!Дотепні та розумні інструктори роблять перебування під землею цікавим, веселим, пізнавальним.Печера Оптимістична запам’яталась своїми розмірами, довгі коридори, великі зали, ти, то просуваєшся між щілинками у весь зріст, то повзеш хто знає скільки на колінцях. Там я вперше побачила чорні кришталики, насолодилась смаком холодної печерної води.Це було незабутньо!!! За два дні я отримала масу задоволення!!!Заради таких моментів варто Жити!!!

Ми не вперше в печерах, навіть не вперше в Млинках. Але повернулись сюди як до добре знайомого місця, майже як додому :) Так, з Млинками пов'язані тільки гарні спогади та позитивні емоції. Дуже важливо, щоб після подорожі залишався тільки позитив, адже це надихає на нові поїздки, мандрівки, а інколи навіть (як у нас) буває захочеться повернутись туди де вже були, в ті місця які згадуєш переглядаючи старі фото, та спілкуючись зі старими друзями.Взимку місць, куди поїхати відпочити (активно, мабуть правильніше сказати "втомитись" :)) не так і багато. Звичайно - є інші країни, в яких сонце, море, гори і т.д. цілий рік. Але коли є обмеження в часі, коштах або просто хочеться подивитись свою країну, а на вулиці сніг та мороз - вибір значно вужчий, ніж літом. Якщо Ви не такий завзятий лижник, і не в захваті від ночівлі при мінус 20 в наметі (а може це все Вам вже набридло) можете здійснити мандрівку в Підземний Світ України і вдруге Вас не треба буде переконувати - Ви захочете самі.Турклуб наразі пропонує екскурсії кількома печерами. Всі вони різні, і на мою думку, кожна заслуговує на те, щоб її відвідати принаймні один раз. Але хочу зупинитись докладніше на Млинках. Тут засумувати не вийде ні у кого. Печера пронизана безліччю маршрутів абсолютно різного рівня складності та цікавості. Випробувати себе тут зможуть і спортсмени і діти і їх батьки, ба - навіть їх бабусі з дідусями! Спритні та дотепні інструктори Турклубу знайдуть для групи і оптимальний маршрут, і інформаційне навантаження. Задоволені залишаються всі. Кілька синців та гуль не дадуть Вам забути подорож ще декілька днів, а хто захоче мати більш суттєву згадку про підземну країну - вибір "печерних" сувенірів нікого не залишить байдужим.Спеціальний туристичний притулок "Спелеохата" - дозволить Вам відновити свої сили між підземними експедиціями з допомогою поживних сніданків-обідів-вечер та міцного сну. Тут тепло та комфортно взимку, а також багато цікавинок, фотографій та експонатів, що перетворює Спалеохату на справжній музей.І на останок, для знайомства з підземним світом нашої країни та спелеологією варто обирати Турклуб, через добру організацію відпочинку та відповідальне ставлення до клієнтів.Вдалих подорожей!

Цей Новий рік я захотів провести по-новому, а точніше - в печерах. Все відбувалося в Тернопільській області в печері Млинки. 31-го грудня я приїхав зранку на поїзді в м. Чортків. Звідти мене і ще декількох туристів, які їхали теж в цю печеру, забрала машина від туристичної організації. Доїхавши до села, нас розмістили в так званій спелеохаті. Після цього був смачний сніданок, приготований нашим інструктором і о 9-ій годині ми відправилися на першу екскурсію. В нашій команді була моя знайома і дві пари з Києва та Сімферополя. Друга група туристів була більшою і йшла іншим маршрутом. Відчуття в печері були цікаві. Такої темряви і такої тиші я ніде не відчував. Ця печера не відбиває звуків і через пари поворотів тебе вже точно чути не буде. Вся екскурсія супроводжувалася квестом. У першому завданні у нас відбиралися ліхтарики і роздавали маленькі свічки. З ними нам треба було проповзти, пролізти, прокарябкатись до певного місця і хоча б одна з свічок повинна горіти. Другим завданням було пронести в пластмасових стаканчиках воду в повній темряві, йдучи майже на колінах. Було дуже цікаво нащупувати прохід і намагатися не провалитися кудись, правда ніякої небезпеки і не було.Одним з самих цікавих завдань було направити промінь лазера за допомогою дзеркалець на пляшку з водою, яка знаходилась за два повороти від ліхтарика. Сама екскурсія відбувалася з цікавими та смішними розповідями нашого інструктора. Нам показували камінь «Африка», «Летюча миша», «Лавка», яка мала дві вм’ятини для сідниць і є легенда, що коли камінь знайде свого спелеолога, то станеться диво! Були розповіді про ридаючі групи, які доводилося вести інструктору, про експерименти, які проводилися в печері.Екскурсія повинна була закінчитися настанням Нового року, але ми не встигли вийти з печери, і шампанське було розпито на пів шляху до виходу. Всі ми дружно прорахували секунди і запалили один бенгальський вогник. В нас був персональний дід мороз-спелеолог. Це добавило святкового настрою. В кінці екскурсії мені запропонували пролізти через щілину «Банан», в яку я ледве пролазив. Вирішив спробувати і відчув, що це означає народжуватися. В кінці просто доводилося видихати повітря, бо не було як пролізти. Але операція пройшла вдало. Після виходу з печер ми запустили салют і відправилися до спелеохати спати, оскільки на святкування вже не було сил.

Ми довго думали, де б зустріти Новий рік так, щоб запам'яталось. І незадовго до НР надумали їхати у Млинки, але квитків на поїзд уже не було. Як же я зраділа, коли менеджер мені відповіла, що Турклуб замовив бус із Києва і залишилося 3 вільних місця. А нам як раз і потрібно було 3! І ось ми уже сидимо у бусі і чекаємо від'їзду. Чекати нам довелося 1,5 години: якась пара затрималася. Вночі ми зрозуміли, що забули квитки на поїзд в зворотній бік. Але я була чомусь впевнена (я вже не вперше активно відпочиваю з Турклубом), що ситуація якось розрулиться. Як же я зраділа, коли нас зустрів Андрій ЖАР, інструктор, з яким я уже тричі "ходила" по печерам, і відразу почала жалітися, що ми забули квитки. Звичайно ж, Андрій нам допоміг і зустрів наші квитки о пів-на-шосту ранку. Андрію, дуже тобі дякую!31 грудня ми здійснили два виходи у печеру Млинки і під час другого виходу зустріли в печері Новий рік. 

Дякую за печерні вихідні! Ідея відвідати печеру «Млинки» не прийшла спонтанно.Наша невелика компанія (в кількості 6 чоловік), вже вспіли побувати в Атлантиді. Вже вертаючись з Кам’янець-Подільського поставили собі задачу обов’язково побувати в Млинках. Всюди писали, що вона технічно складніша. От сааме «ця» складність нас туди притягувала. Хотілось не просто спробувати пройти складні ходи, розпори, а навчитись відчувати себе єдиним цілим з печерами, як говорить «Співати в один голос».Через півмісяця, по асьці отримую повідомлення від Василя:«Не хочеш поїхати в Млинки?», відповідь звичайно була: «Так».Задаючи ен-ну кількість питань: коли, що як, з ким, розумію, що збирається їхати не маленька компанія людей, задаю питання:«Скільки вільних місць», за декілька годин скинувши всю інформацію своїм друзям – всі вакантні місця були зайняті.Дальше були  відлік днів, закупка білетів, читання інших звітів і величезна кількість розповідей від тих, хто там був! Думаю, кожен знає яке це відчуття, коли чекаєш чогось нового і цікавого…

Привіт, друзі! Не можу залишити цю тему без своїх вражень. По-перше, хочу сказати про маршрут. Він виявився досить цікавим та різноманітним. Були й досить круті й затяжні підйоми, і приємні рівні засніжені ділянки, і вітряні хребти, і тепла колиба з борщем. По-друге, треба відмітити саму організацію походу. Все продумано й розраховано. Дякую всім хто приймав у цьому участь. І по-третє, слід відмітити професійні та комунікативні навики інструкторів (привіт Іллі та Слонику). Впевнений, що буду й надалі відпочивати з цим турклубом і всім іншим раджу.

Привіт!Дуже дякую за похід! Я ніколи не ходив зимою в гори та ще з ночівлею. Мені це було цікаво - як це.  Дякую нашим іструкторам - вони справжні професіонали. Я з радістю піду ще не лише в зимовий похід - хотілось би спробувати більш тривалий, а ще хочу потрапити на сплав.До зустрічі!

Маршрут: Вороненка - Кукуль - Ворохта, чи щось таке, бо оригінальний маршрут був змінений, хоча від цього він не виявився гіршим  Це вже другий наш тур, замовлений в Турклубі, і організація як першого (рафтинг на Черемоші), так і другого мені дуже сподобалась.Хочу подякувати Турклубу за це. Ми досить часто ходимо в походи. Інколи самі, інколи замовляємо щось, тому є з чим порівнювати, і можу сміливо заявити, що ви на висоті!Особливо хочеться відзначити роботу інструкторів Іллі і Володимира, праця яких зробила цех похід для нас суто відпочинком, а не чимсь занадто важким. Хлопці насправді молодці і професіонали в своїй справі. Дякую ще раз.Погода трошки підвела - снігу було малувато, проте ми отримали справжнє задоволення і незабутній досвід.Сподіваюся інші учасники теж залишать свої коментарі і вони будуть не менш позитивними  Дякую ще раз за вашу роботу і удачі вам надалі!  

Знайомство нашої групи з печерою-лабіринтом в Млинках почалось досить приземлено. А саме - з хазяйнування в спелеохаті.Перед першою екскурсією влаштували урочите групове приміряння комбінезонів.Мені пощастило вдягнути комбінезон з наколінниками. В печерах - це велика перевага, бо частіше всього забиваються якраз коліна і лікті. Та не будемо зараз про це.Наш перший вихід на екскурсію до печер був досить оптимістичним. Проте ніхто не був готовий до здивувань та сюрпризів...Знайомство з гіпсовими монументами почалось з каменю Слимак, котрий (як повідомляють перевірені джерела) завдячує своєю гладкою поверхнею комбінезонам туристів.Наступним пунктом просування Центральним районом печери був Столовий камінь.Перекус ми вирішили тут не влаштовувати з естетичних переконань. Нам він знадобився просто як стіл для карти, що вирішувала наш подальший маршрут... Хоча насправді все залежало від провідника з милим прізвиськом Слоник.

Тільки зловила себе на думці, що з нашої поїздки в печери минуло майже 2 роки:)Давно ми планували поїхати в печери, власне саме так і вийшли на Турклуб. Враховуючи побажання моєї групи, прийшлось коригувати план поїздки і відмовитись від 3 спелеоекскурсії. Дуже приємно, що представники Турклубу пішли нам назустріч і надали допомогу не тільки у виборі готелю, а й з транспортом.Погода в травні була чудова й ентузіазму в нас вистачало:) Нам видали спорядження і подались ми в пошуках пригод. Мабуть для більшості з нас це був новий досвід і нові враження. Ви ніколи не зможете зрозуміти, що відчуває людина в печері, коли навколо темрява, а випростатись на весь зріст можна тільки через 5 метрів. Ми і зараз частенько згадуємо про "розкарячку", і "лампочку", і кумедні ситуації, що там виникли. Проте і нічого страшного там не було. Велика вдячність нашому інструктору Тані, яка будучи тендітною дівчиною, змогла страхувати навіть 100-кг чоловіка. Якщо хтось має вдома наколінники та налокітники - без сумніву беріть їх з собою, бо ми цей момент трохи упустили, то мали трохи синячків:) Але це зовсім не попсувало вражень.Вийшли з печер втомлені і задоволені. Після цього повернулись до готелю "Гетьман" в місті Чортків. Непоганий готельчик з чудовою кухнею (і за київськими мірками дуже не дорогою). Працівники готелю без проблем можуть викликати таксі, яке обійшлось нам аж в 12 грн (одна машинка від готелю до вокзалу). Встигли ми відвідати і Джуринський водоспад і руїни замку. На превеликий жаль, сам Чортків не встигли нормально дослідити, тому дуже скоро хочемо заповними цю прогалину новою поїздкою як і до міста Чортків, так і в печери.

Бажаємо відобразити тут всі на відчуття від вражень, які подарувала нам славна команда Турклубу.Ми ніяк не зможемо прийти в себе від удара позитиву, отриманого від спелео-туру в печерах! Нашій подяці немає границь!Дивовижним було ВСЕ!Полум’яна зустріч з інструктором Олександром раннім ранком (5:30) з поїзда, зі словами «Олександра? За мною!!!» приводить нас до свого комфортабельного супер-бусика. Так ми і попали в теплі і  турботливі руки цих людей приємної зовнішності ;)По дорозі слухали маленький екскурс «де ми?» і «що тут робимо?». Інструктор Олександр розказував нам багато всього цікавого і пізнавального про місто Чортків і спелеотуризм в нього (ну майже).

Соромно признатися, але раніше ні я, ні мої друзі не чули про печеру Млинки. Тому, коли знайомий з Києва порадив там побувати, то довірилися його смаку і вирішили приїхати. Ми декілька раз відвідували кримські обладнані печери, приблизно таких екскурсій і чекали в Млинках. Але Млинки нас приємно вразили! Настільки цікавими і захоплюючими були прогулянки лабіринтами, різномантними ходами та залами, що ми навіть не помічали як швидко проходила 3-х годинна екскурсія. Найбільше нашим сподобались ходи "Роддом", "Романтика" та "Ушба". Велика вдячність нашим інструкторам Андрію та Іллі за те, що кожного разу все таки виводили нас з-під землі:) (бо дехто з нас боявся повторити долю парапсихолога)).Окрема вдячність клубу за створення комфортних умов в Нашій Спелеохаті. Деякі побажання висловили в книзі відгуків.Залишились ще непройдені нами ходи, тому обов'язково приїдемо ще!:)Ще раз велике ДЯКУЮ від нашої групи!!!

Останнім часом Західна Україна притягує все більше туристів, як наших, так і «закордонних». Інфраструктура, що розвивається, дешеві ціни на хостели, національний колорит, що став модною «фішкою» у всьому світі, незіпсована цивілізацією  природа і популяризація в ЗМІ, новизна і відносна насиченість натовпами «культурно-відпочиваючих» - от складові її привабливості.Якщо чесно, наслухані про вічну домовитість цих місць, ми з самого початку відносились до походу з певною долею скептицизму і самі не очікували, що природа, гори і небо настільки заполонять і зачарують нас.Але все краще по порядку. П’ятниця, 3 липня 2009 р. Поїзд Харків-Івано-Франківськ, 29 годин дороги для відпочинку від роботи, накопичення сили і моральної підготовки. Ранній ранок на вокзалі в Ів.-Франківську (5 ранку), в 8:15 знайомство з інструктором Ігорем і його супутником Ілльою, обидва з Тернополя, хороші, підготовлені хлопці. Ігор: худий, витривалий, спокійний лукавий погляд, треновані ноги: - це те, що зразу кидається в очі. Ілля: добрий, веселий і балакучий.Вийшло так, що ми виявились єдиними бажаючими на цей тур – «Найвищими вершинами (хребет Чорногора) – 05.07 – 10.07.2009», тому нам дозволили за тиждень до терміну взяти із собою 13-літнього сина Микиту, чому він сильно зрадів, наївний. Спокусився піти на Говерлу, не беручи до уваги наші розповіді про труднощі і поганий прогноз погоди.Дизельний потяг на Рахів, не спішачи, плівся по звичному для наших очей лісостепу, із звичними же будиночками, похиленими парканами, убогими, облупленими станціями. Але поступово місцевість «опаргобилась», показались гори, ніби заточені тупи, із зазубринами ножем, де ллються кам’янисті гірські річки, спокійні зараз, але норовливі і руйнівні в період сильних ливнів.Потяг пірнав в тунелі, і в темряви ми з певної опаскою і цікавістю намагались представити, що нас чекає в незвичному (після Кримських гулянь) поході. Тим більше, що справджувались наші найгірші передбачення – небо «закондубасилось», пішов дощ, і прийшлося викласти поближче дощовики. В Яремче вже відчувався місцевий колорит дерев’яних будівель, черепечної крівлі, і щиро-української мови. Із географічних назв, що запам’ятались: смішне – гора Хом’як, прикордонні з Румунією Мармороси і ріки Чорний Черемош, Чорна Тиса.Похилі гори, повністю вкриті лісом. Білі, охайні будиночки з рудими черепичними і шиферними дахами.Ось і село Кваси. Вигружаємось. На Старт!

Ідея відвідати печеру Млинки виникла більш, ніж спонтанно. Підігріваючись ностальгічними спогадами 2-х річної давності (я з Женею вже були тут), звернулись до друзів з Турклубу, замовили тур і купили білети. Через декілька днів ми вже задоволені тим, що найближчі вихідні проведемо поза цивілізацією, їдемо в Чортків.Виходячи темним ранком з поїзда, зрозуміли, що здзвонюватись з водієм немає необхідності – анонсована біла Івеко легко знайшлась на величезній паркові перед вокзалом Чорткова. Півгодини їзди і ми вже в СпелеоХаті.Тут нас зустрічали турклубівці.Що зразу сподобалось, це те, що в спальній кімнаті було не просто тепло, а реально жарко! Тому, якщо кого відвідують сумніви на рахунок відвідування печер зимою – відкидайте їх! Топлять в СпелеоХаті на совість – за це окреме дякую!Трохи більше години на розгрузку речей, сніданок, прихід в себе і зразу готуємось до виходу в печеру. Битва між собою за гламурні комбінезони і «фантастична п’ятірка і воротар” готова до підкорення печери

. 

Враження від походу суто позитивні, сподобалось абсолютно все, гори, природа, погода, компанія, а також все те, що зв’язано з організацією і проведенням походу. Тим більше, відносно походів по горах у мене є з чим порівняти, був досвіду походу по Кримським горах в квітні-травні 2008 року, з другою організацією, ще тоді я вирішив, що обов’язково сходжу в похід в Карпати цього року. Коли прийшов час, то довго вибирав між пропозицією походу по двох тисячникам від вже знайомої організації і вашої пропозицією, в них мене приваблювало знайомство з даною організацією і відсутністю передоплати, у вас більш нижча ціна. Спрацював меркантильний інтерес,  і вибір був зроблений на вашу користь, про що я ні на хвилину не пожалів.Тиждень відпустки, взятий спеціально для походу, пройшов просто чудово, як доказ того, мажуть, що ні разу за тиждень не виникло думки про роботу, и про якісь побутові проблеми, все залишилось десь в стороні, а я занурився в другий світ, більше прекрасніший, ніж повсякденне життя. Часом, звичайно, було дуже важко, фізично, але даний момент я пояснюю виключно недостатнім рівнем моєї фізичної підготовки, який я урочисто поклявся самому собі вивести на потрібний рівень.В загальному, враження, отримані від походу, перевершили очікувані, не знаю як для інших, а для мене це рідкість. І успіх цього заходу, я вважаю, на 50 % зобов’язаний природному фактору, і на 50 людському.