EN
Schedule: Mon-Fri 9 am-6 pm

Gorgan Citadel

Price: 93 $
Duration: 4 days
Order tour
banner picture
Gorgan Citadel

The most rocky place of the Carpathian peaks is the mountain range Gorgany. True citadel, true protection of the mountain range with stone slopes. During World War I, the Legions of the Polish Army stretched here, which left behind the history of the heroic defense of the local vicinities. You will feel the spirit of the warrior, forget about civilization, and you will enjoy the full freedom of the mountains.

What adds a ginger flavour to the tour is:

  • Legions Pass with its dramatic and heroic history and remnants of defensive line of I world war;
  • stone fields and alpine pine thickets on the mountain ranges Tavpishyrka and Syvulya;
  • Syvulya Mountain (1836 m), the highest peak of Gorgany massif;
  • sources of the river Bystrytsya Nadvirnyanska located on the mountain valley of Ruschyna;
  • herds of horses resembling wild mustangs that graze on the Carpathian mountain valleys.
The most rocky place of the Carpathian peaks is the mountain range Gorgany. True citadel, true protection of the mountain range with stone slopes. During World War I, the Legions of the Polish Army stretched here, which left behind the history of the heroic defense of the local vicinities. You will feel the spirit of the warrior, forget about civilization, and you will enjoy the full freedom of the mountains.
What adds a ginger flavour to the tour is:
Legions Pass with its dramatic and heroic history and remnants of defensive line of I world war;
stone fields and alpine pine thickets on the mountain ranges Tavpishyrka and Syvulya;
Syvulya Mountain (1836 m), the highest peak of Gorgany massif;
sources of the river Bystrytsya Nadvirnyanska located on the mountain valley of Ruschyna;
herds of horses resembling wild mustangs that graze on the Carpathian mountain valleys.
Include in the price
Price not includes
  • personal equipment rental
Time and meeting place for the tour

Meeting at the railway station in Ivano-Frankivsk at 8 am. How to get to the tour?

Day 1: Bystrytsya Village – Rafailovets River – Legions Pass, 11 km

  • meeting at the railway station
  • transfer to the village of Bystrytsya
  • light snack, preparation for the trip
  • hiking route: Bystrytsya Village  – Rafailovets River – Legions Pass, 11 km
  • lunch-snack
  • encamping and dinner

Day 2: Legions Pass – Tavpishyrka Range – Ruschyna mountain valley, 14 km

  • breakfast
  • hiking route: Legions Pass – Tavpishyrka Range  – Ruschyna mountain valley, 14 km
  • lunch-snack
  • encamping and dinner

Day 3: Ruschyna mountain valley - Lopushanka Mountain - Igrovets Mountain, 15 km

  • breakfast
  • hiking route: Ruschyna mountain valley - Lopushanka Mountain - Igrovets Mountain, 15 km
  • lunch-snack
  • encamping and dinner

Day 4: Serednya Village - village Stara Guta, 12 km

  • breakfast
  • hiking route: Serednya Village - village  Stara Guta, 12 km
  • lunch-snack
  • transfer to Ivano-Frankivsk
  • going home.

Time and place of ending the tour

Departure from Ivano-Frankivsk should be planned after 6 p.m. How to get back home?

Clothing and footwear:
  1. Trekking shoes
  2. Gloves
  3. Spare shoes (sandals)
  4. Sucks
  5. Trousers
  6. Shorts
  7. T-shirt
  8. Sweater
  9. Warm sweater
  10. Raincoat
  11. Hat and gloves
  12. Gloves and hat
  13. Backpack
  14. Hermetic fragments
  15. Flashlight
  16. Flask
  17. First-aid kit is individual
  18. Staff for sitting
  19. Passport
  20. Trekking Sticks
  21. Knife
  22. Lighter
  23. Personal dishes: metal or plastic (so that it does not crash) plate, spoon, mug
Additional:
  1. Sleeping set (sleeping bag+sleeping pad)
  2. Backpack
  3. Gaiters
Погода і природа. Коли краще йти у похід?

Погода може змінюватися кілька разів протягом дня від спеки до грози з градом. Зверху на хребті переважає сильний вітер, тому обов’язково потрібно мати вітронепродувний одяг.

В сонячний день можна дуже швидко обгоріти, тому необхідно мати панамку і крем від засмаги.

Вночі температура значно опускатися. Бажано мати рукавиці, шапку, теплий одяг для ночівлі.

Дощ може випасти непередбачувано навіть якщо прогнозують сонячний день. Потрібно бути готовим до руху під час дощу. Потрібні дощовик або пончо для себе і рюкзака.


У травні походи найважчі через критичну мінливість погоди і імовірну наявність снігу на маршруті. Тож речей треба брати побільше, а маршрути ми пропонуємо полегшеної складності. Основна принада – крокуси, контрасні краєвиди хвойних лісів, зелені та снігу. 

У червні погода тепліша, але все ще буває досить прохолодно і дощі.  Лише у першій половині червня можна побачити рожеві гори – цвіте рододендрон. Рожевий відтінок проглядається на кілька десятків кілометрів вздовж хребта. Світлові дні найдовші. З червня до вересня на полонинах можна поспілкуватися з вівчарями, скуштувати та придбати молоко, бринзу, будз, вурду.
У липні та серпні погода тепла, з несподіваними дощами. Є чорниці і малина, можна збирати білі гриби та трави на чай.
У вересні  холоднішає і починає дощити. Час збирати білі гриби, і з середини місяця-  брусницю.

Більше про сезони в Карпатах.
Пакування рюкзака. Власний намет

Літраж рюкзака від 60 літрів для дівчат і 70-80 літрів для хлопців.

При виїзді з дому обов’язково потрібно залишити місце на загальне спорядження і харчі. Якщо кількість хлопців рівна або більша за кількість дівчат, то загальне спорядження ділиться лише серед хлопців по 3-3,5кг, харчі діляться між всіма по 1 кг на особу на день. Якщо в групі лише жінки або чоловіки, то і вантаж ділиться порівну, і вага загального спорядження буде близько 2-2,5 кг, харчів - 1 кг на особу на день.

Наприклад, на 6 денний похід потрібно мати місце і бути готовому нести 7-9 кг ваги крім особистого спорядження.

В перші дні вага рюкзака велика. Беріть найнеобхідніші речі згідно рекомендованого списку одягу і спорядження. Щоб було легше не беріть велику кількість кремів, пінок, шампунів, кілька змін чистого одягу. Достатньо мати одну футболку, штани, на весь час походу і одну на зміну після спуску в цивілізацію. Ваша нова футболка стане такою ж спітнілою як і попередня протягом перших півгодини ходу.

Не беріть заначки продуктів і алкоголю. Ми розробили калорійне, різноманітне і поживне меню перевірене у багатьох походах. Їжі буде достатньо. Під час активної частини походу споживання алкоголю заборонене, і ми не рекомендуємо споживати алкоголь під час відпочинку. Це зменшує швидкість руху команди,і може провокувати конфлікти у групі.

Рекомендуємо мати все вказане у списку одягу і спорядження.

Читайте також про спорядження на прокат, а також правила пакування рюкзака.

 

Ми з особливою увагою ставимося до власних наметів учасників.

Намети Турклубу від виробників Fiord, Nansen, Terra Incognita.
Важать близько 1 кг на особу для трійки і 1,5 кг для двійки, з алюмінієвими, переважно зовнішніми для швидкості зборки дугами, невеликими тамбурами,  виготовлені із матеріалів стійких до потужних вітрів і злив.

Якщо ваш намет має гірші характеристики і більшу вагу, наполегливо рекомендуємо скористатися нашими наметами. Це зайва вага, яка лягає на плечі всієї групи. Ми також не зможемо забезпечити ремонт такого намету. Для наших наметів у нас є ремнабір. 
Брати власний намет ми рекомендуємо якщо вас двоє або троє.

Для учасників, які приєднуються по одному, це особливо гостре питання - беручи власний намет вам точно доведеться нести його самому і жити в ньому самому. При цьому вага загального спорядження і їжі для вас не буде зменшена. Чи вартий комфорт проживання в своєму наметі додаткової ваги на своїх плечах, вирішувати вам.

Особливості харчування

В поході ми готуємо їжу в загальному казані, або з пакетів індивідуального харчування.

Якщо ви маєте особливості харчування потрібно заздалегідь попередити менеджера з прийому замовлень та інструктора на турі. Ми можемо подати вам страву без вказаного інгридіента. Особливі продукти з вашого раціону рекомендуємо взяти з собою самостійно.

Для вегетаріанців зазвичай практикуємо подавати ті ж страви, що готуються для всіх, але без м'яса, з додатковою порцією сиру.
Більше про організацію харчування у поході.

Склад учасників, рівень підготовки та психологічні аспекти, подорож з дітьми

Кількість учасників у групі 5-12 осіб, у святкові дати до 20 осіб.
Зазвичай, у групі кількість дівчат перевищує  кількість хлопців. Пишемо це для того, щоб привернути до участі хлопців :). 
За віком учасники переважно 20-40 річні. Бувають виключення, але із людьми, які виходять за вікову межу проводиться додаткова співбесіда.

Фізична підготовка та складнощі турів.

З людьми з надмірною вагою ми проводимо додаткові співбесіди  щодо участі. Бувало ми пропонували сплави або короткотривалі радіальні прогулянки в гори враховуючи фізіологічні особливості учасника.
Досвід учасників буває різним. Новачкам ми радимо спершу  сходити у короткотривалий похід на 3-4 дні. 
Традиційно, участь беруть молоді офісні працівники  із середнім рівнем фізичної підготовки. У повсякденному житті вони займаються ранковими пробіжками, шейпінгом і т.п. 


Є хороше старе правило  «караван рухається зі швидкістю найповільнішого верблюда». Так само намагаємось робити і ми. Такий рух дає можливість згуртувати команду, пройти маршрут всією командою, створює дружню атмосферу підтримки і взаємодопомоги. 


В поході на 5-10 днів потрібно бути готовим до тривалого контакту із обмеженою кількістю учасників.

Так, радянська література описує, що особливо напруженими є  4-5 день походу, в цей час напруження досягає піку, учасники дратуються через дрібнички. До цього варто бути готовими і намагатися згладити напруження.  Також, дратівливість піднімається під вечір, коли всі вже замучені, а ще потрібно приготувати їжу і розкласти намети. Тож, враховуючи цю специфіку походів, варто особливу увагу приділити ретельній підготовці власного спорядження і зменшеню власного вантажу, який буде менше вас виснажувати.


Якщо ви хочете піти в гори з дітьми, або маєте невеликі  відхилення за віком/вагою/ фіз.підготовкою чи переконаннями, ми рекомендуємо формувати окрему закриту групу. Вам потрібно буде зібрати або оплатити тур за 5 чоловік.

Інструктори. Перша мед.допомога, нещасні випадки/травми, сходження з маршруту, страховка

З групою до 15 осіб працює один інструктор.  При збільшеній групі на маршрут виходять два інструктори.

В обов’язки інструктора входить:

- супровід групи по маршруту  

- консультації щодо використання спорядження

- перенесеня такоїж ж ваги як і інші учасники 

- показує, де можна зібрати дрова, де набрати воду, де і як поставити намет

- координує  процес приготування їжі.

  Учасники долучаються до побутових справ, допомагають із дровами/водою та з приготуванням їжі. 

 

В інструктора є аптечка в складі якої є незначна кількість засобів від застуди, кілька знеболюючих, ліки від шлунково-кишкових проблем, серцеві, перев’язка. Специфічні особисті ліки потрібно взяти самому.

Візьміть з собою особистий еластичний бинт і пластир в рулончику. Найчастіша проблема у горах – натерті ноги. Інструктор не є медичним працівником, він може надати посильну долікарську допомогу при незначних травмах.

В разі серйозних захворювань/травм інструктор виходить на зв'язок з контрольно-рятувальною службою, мед.закладом або нашим медиком і отримує від них професійну консультацію.

Переважна більшість наших інструкторів пройшли курси першої долікарської допомоги.

В разі необхідності сходження з маршруту: 
- якщо зійти потрібно в перший день походу, або група ще близько від населеного пункту – учасник повертається самостійно;
- якщо самому повернутися не можливо, через складність орієнтування – інструктор зводить учасника до найближчого населеного пункту.

З будь-якого місця вказаного у наших маршрутах можна дійти до населеного пункту протягом дня.
- в разі критичної ситуації (значна травма з імобілізацією учасника) до групи виїжджає або позашляховик, або фіра, при цьому інструктор, а при необхідності і вся група зносить учасника до транспорту. Звідки його перевозять до медичного закладу.
Витрати на евакуацію та транспортування не входять у вартість туру і оплачуються учаникими.
Учасники походу страхуються самостійно. 
Для замовлення страховки можна звернутися до менеджера Турклубу.

Гігієна в поході та сміття в горах

На маршрутах не передбачається місць, де можна прийняти душ або ванну. Помитись можна практично всюди. Стоянки завжди знаходяться поруч із джерелом/потічком. Для миття можна набрати води та підігріти на вогні в пластиковій пляшці. 

Вологі серветки допомагають підтримувати гігієну. Для походу вистачає 1-2 пачки по 15 серветок, хоча іноді дівчата беруть по 200 шт.

В поході голова має бути покрита панамкою, бафом банданою, капішон або шапкою.
 Ніхто не бачитиме вашої брудної голови. 
 Радимо голову  помити в останній день походу перед виходом у цивілізацію. Після кількох годин походу волосся виглядає так само як і до миття.

Гігієнічний набір рекомендуємо зменшити. 

Для походу вистачить:

- шматок мила

- 1-2 пакетики шампуню

- малий тюбик пасти і дорожня зубна щітка розмірами 5-8 см

- малий крем від засмаги у малій банці на закрутці щоб не розмазався по всьому рюкзаку

- туалетний папір, який можна використовувати і для миття посуду

- вологі серветки

- предмети особистої гігієни, прокладки, рівно стільки скільки може знадобитися

- необхідних додаткових засобів гігієни в малій кількості.
Рушник 
Великий рушник довго сохне і займає багато місця і ваги.

 Спробуйте обійтися найменшим. Його може замінити туалетний папір, або синтетичні рушнички малі за об’ємом, легкі і  швидко висихають.
Туалет 

На стоянках використовуємо лопатку для закопування екскрементів.

Бережемо гори чистими.

Обов'язково дрібне сміття збираємо у свої кишені, більше сміття збираємо у пакет, який або несемо до найближчого населеного пункту або перепалюємо на стоянці. Намагаємось не перепалювати ПЕТ пляшки, що шкодить атмосфері. Бляшані консервні банки перепалюємо і закопуємо. Перепалена бляшанка швидко розкладається. Скла практично не маємо, якщо хтось приніс з собою – повинен знести вниз.

Екологічний принцип- брати якомога менше пластикового сміття в гори.

 
avatar
August 2016

 

Похід Горганами
Прогноз погоди на наступні 3 дні обіцяв дощі, а в ніч виїзду він тільки підтвердився. І перспектива йти всі дні під дощем зовсім не радувала. Проте, коли ми добралися до с. Бистриця - точки старту нашого походу, то погода змінилась - було сонячно.
Нас було 16 чоловік: 14 туристів та 2 інструктори. Похід наш почався із перекусу, протягом якого ми мали змогу познайомитись один з одним.  Туристи цікавилися в Арсена (нашого інструктора) та його помічника Андрія про місцеву фауну, особливо про ведмедів, чи не нападуть вони вночі на табір. Проте, згідно із слів інструкторів найстрашнішими дикими тваринами, які можуть нам попастись, це коні, які за ніч можуть з'їсти всі харчі та інші речі, залишені поза наметами. Також додали про лісових мавок, які водяться в цій місцевості на болотах
Біля полудня ми вирушили. Згідно плану наш маршрут був таким: в перший день ми мали подолати шлях з Бистриці до перевалу Легіонів (близько 11 км), в другий - з перевалу Легіонів до полонини Рущина (14 км), а потім здійснити сходження без речей на г. Мала Сивуля; а на третій - повернення назад до Бистриці (близько 19 км).
Я включив GPS-навігатор для кращого орієнтування на місцевості. Але чесно кажучи, з нашими інструкторами він не був потрібен. Хіба що використовував його для того, щоб побачити яку відстань ми пройшли, і скільки ще потрібно йти.
Отже, ми йшли. Пройшли село. За ним почалась нерівна дорога. Збоку пагорби, з іншого - річка, з такою ж назвою, як і село, з якого вийшли. По дорозі бачили багато корів, всі з дзвіночками на шиї. Коли вони рухались разом, то утворювалась така собі мелодія.
Траплялись нам і перешкоди на шляху: то повалені дерева, то невеликі струмочки, які доводилось перескакувати, а також болото на дорозі. Цікаво, що всі були взуті в легке взуття і доводилось обережно ступати по болоті. Лише Арсен мав трекінгові черевики і міг спокійно проходити його. Пам’ятаю він ще казав: «А ви питали мене чого я в черевиках». Сама дорога хоч і поступово йшла вверх, проте з невеликим нахилом, тому це не сильно помічалось і йти було не важко.
Протягом дня ставали на привал 4-5 разів. Але привали були короткими, оскільки ніхто сильно і не втомлювався... доки не дійшли до останнього кілометру дороги. Тут стежка круто брала вгору, і потрібно було досить напружити ноги. Проте, нам довелось їх напружити ще більше, оскільки ми трішки збились, і пішли не по ній, а збоку. І нам довелось пробиратись вгору через хащі, де земля зсувалась, потрібно було ловитись за гілки кущів, щоб видертись вгору. Проте, від цього бойових дух нашої команди не впав, оскільки всі ж самі просили "водити їх більше лісом".
Нарешті вийшли на стежку. Зробили ще один привал. А тоді останній ривок - і ми на перевалі Легіонів. Тут розбили табір, перекусили, і стали готуватись до вечері. Хтось набирав воду, хтось приносив дрова, інші допомагали розпалювати вогонь, інструктори займались безпосередньо приготуванням вечері. Незабаром сіли вечеряти. Можливо на природі завжди так, але борщ був дуже смачним.
За вечерею слухали розповіді інструкторів, зокрема про молодих польських воїнів, саме тут стримували радянські війська, поки їхня армія відступала із припасами. В честь них тут стоїть пам'ятник-хрест.
Також тут паслися дикі коні. Як розказував Сергій, також один із інструкторів, з яким нам випала доля повертатись разом додому, вони відносно дикі. Оскільки люди випускають їх сюди на ціле літо. Тут вони пасуться, розмножуються, а восени їх забирають додому. Серед них є вожак, який охороняє та відповідає за них. І справді, тут його було видно зразу. Такий статний, весь білий. Коли декілька туристів хотіли наблизитись до кобил, він зразу почав фиркати і грізно дивитись на них. Вони одразу ж передумали.
Ввечері всі сиділи біля багаття, і пили чай. Ми вирішили поекспериментувати, і добавили в нього.....чого тільки не добавили: гілочки ялинки, ромашки, ще якісь трави. На смак чай виявився дивним.
По мірі того, як темніло, на сусідні гори опускався туман, такий густий, неначе хмари. Арсен казав, що так завжди: на ніч «хмари» опускаються, а зранку підіймаються вгору.
Коли зовсім стемніло, всі пішли по наметах і полягали спати. Попереду був важкий день.
На другий день погода також була гарна. З самого ранку світило сонце. Ми швидко поснідали, зібрали табір і вирушили в дорогу. Наш шлях пролягав вздовж колишнього польсько-словацького кордону. Тому майже всю дорогу ми йшли біля невеличких стовпців, на яких були вибиті якісь цифри, а також латинські букви: з одного боку буква P, а з іншого S, що як ми здогадались означали назви цих країн-сусідів.
Інструктори попередили нас, що наша дорога сьогодні буде як американські гірки - то вверх, то вниз. І справді, спочатку ми підіймались весь час вверх, потім зразу спускались вниз. Скажу, вниз йти не набагато легше, оскільки доводиться напружувати ноги, щоб не послизнутись.
Так рухались протягом декількох годин. Стежка весь час пролягала через ліс, тому тут не було таких нерівностей, як минулого дня. Згодом ми дійшли до високого підйому, де стежка йшла зигзагами. Довелось потратити багато часу, поки всі вибрались наверх. Тоді зробили досить тривалий привал. Тут нарешті почала з'являтись мережа, оскільки попередні півтора дня її ніде не було. Всі зразу повключали телефони, і почали дзвонити, розказувати про свою подорож. Хтось вже "заливав" фото на фейсбук.
Рушили далі. Дорога пролягала через хребет Тавпіширка. Ліс закінчився і  ми йшли стежкою, яка вся була вкрита каменюками, а по боках огороджена кущами. Дорога йшла прямо на висоті близько 1200 м. Звідси було видно гори - Малу і Велику Сивулю. Зараз вони були ще так далеко.
Згодом дорога знову повела вниз. Місцями кущі так сильно поросли, що доводилось просто продиратись через них, пролазити під товстими гілками, що було досить складно із рюкзаками на плечах.  Проте і цю ділянку дороги ми подолали.
Після обіду прогноз погоди почав себе виправдовувати: сонце сховалось, небо стало захмарюватись. Коли ми знову стали на привал, то почав накрапати дощ. Всі зразу стали одягати дощовики. В мене такого щастя не було, то я просто одягнув спортивну куртку. Але смішно  було, як тільки вони вдягнули їх, дощ одразу перестав. Довелося скидати їх. Далі знову йшли лісом, і знову вверх-вниз.
Через годину дощ знову почав накрапати. Всі знову почали одягати дощовики. Товариш мій, Тарас, каже до мене:
- Зараз він перестане, як тільки вони вдягнуть їх.
Але цього разу так не сталось. Дощ і далі моросів, і довелось подорожувати під ним. Земля стала м’якша, ґрунт не стійкий, і доводилось йти обережніше, щоб не впасти. Від цього ми стали рухатись повільніше. Одного разу одна із туристок послизнулась і впала, проїхавшись на спині.
Ще один спуск вниз, і ми стоїмо під деревами посеред широкої долини, перед нам вказівник, згідно якого до Сивулі потрібно йти ще 4,5 км, а до урочища Пекло (куди нам і потрібно) – 1,5 км. Ми ще посміювались, що сьогодні всі попадемо у пекло.
Півтора кілометра – ніби не велика відстань, проте якби це була рівна поверхня, а тут дорога брала круто вгору. Це був наш останній підйом до урочища. Проте, він був найвищим із всіх сьогоднішніх. Мало того, що всі і так втомились, так ще й під дощем, земля взагалі перетворилась у болото, і щоб не впасти, потрібно було чіплятись за гілля дерев або кущів. В одному місці я не втримався і почав їхати на ногах назад. Пощастило, що позаду був мій товариш, який зупинив мене. Тут ми рухалися дуже повільно, і дуже довго.
На половині підйому дощ перестав, і ми зробили привал, щоб віддихнути, а також почекати відстаючих. Виглянуло сонце, всі поскидали верхній одяг. Стали рухатись далі. Вище підйом був вже не таким крутим, і рухатись стали легше. Ще декілька хвилин, і закінчився ліс, ми підіймаємось на вершину пагорбу. Звідси відкривається прекрасний краєвид: гори, вкриті деревами, де-не-де, проступають відкриті місцевості, і долини покриті травами. Видно худобу, що пасеться на пологих схилах. Але видно тільки ті гори, що ближче. Ті, що далі вкриті туманом, і ледь видимі.
-  Далеко нам ще йти? – запитав один  із туристів.
-  Вже майже прийшли. – відповів Арсен. Показав рукою: – Он полонина. Нам туди.
Вона справді була близько. Ми пішли. Стежка, яка вела до неї, була досить вузькою. З одної сторони була гора, з іншої обрив. В одному місці, вона настільки звузилась, що ми йшли просто на краю, крок вправо - і котишся собі вниз. Пагорб внизу був покритий щебенем, і нагадував кар’єр, що придавало урочищу більш промислового вигляду, ніж природнього. Справедлива назва – Пекло.
Тут знову почався дощ. Сильніший, ніж попередній. Ми швидко пішли до місця табору. Через 5 хвилин вже були там. Стали швидко розбивати табір. Пам’ятаю я був повністю мокрий, і рюкзак теж намок, а речі в ньому стали вологими, тому навіть не було в що переодягнутись.
Ми розбили намети, і поховались в них. Всі були голодні, але ніхто не мав бажання зараз виходити із намету. А дощ все падав, і падав…
Чуємо голос Арсена із його намету:
- Хтось ще хоче йти на Сивулю?
Ніхто бажання не висловив.
Нарешті дощ перестав, навіть виглянуло сонце. Ми повиходили, почали готувати вечерю. Але і тут не було все гладко. Нас атакувала армія мошок, які постійно хотіли залетіти під одяг і нещадно кусали. Ми відбивались від них, але їм не було кінця-краю. В результаті ми здались,  просто понадягали одяг, який закривав все тіло.
Ми повечеряли, ще трохи посиділи, і порозходились по наметах. Домовились, що на Сивулю піднімемось завтра рано-вранці.
Проте в 5 годині я проснувся, і почув, як на намет знову накрапає дощ. Дехто повиходив з намету. Але згодом поховались назад. На Сивулю ніхто не пішов.
Пізніще дощ перестав. Всі повставали. Хоч було трохи прохолодно, і полонину покривав туман, але роси на диво не було. Ми швидко поснідали, зібрали всі речі, зібрали табір і рушили назад. Сьогодні до обіду ми мали пройти шлях довший ніж проходили в попередні дні. Проте, порівняно із вчорашньою, цю дорогу можна назвати раєм. Хоч вона і не була рівною, і також траплялась болотиста місцевість, але стежка майже весь час йшла вниз, тому йти було набагато легше. Вертались ми не тим же шляхом, що і пройшли, оскільки по маршруту ми стартували із Бистриці, і мали добратись до неї, зробивши коло.
Оскільки на початку сьогоднішнього шляху ми були на вершині, і лісистість тут була не така густа, то звідси нам відкривався весь місцевий краєвид. А так, як виглянуло сонце, і туман почав розсіюватись, то вид був ще більш масштабніший і гарніший. Коли гори освітлені сонцем, вони виглядають більш приємніше, ніж вкриті туманом: сірі і похмурі.
Привалів робили менше, і вони були коротшими. Рухались досить швидко. Коли інструктори сказали, що ми пройшли вже 5 км, навіть не вірилось, так швидко це було.
Дорогою траплялись «ранчо» (так ми їх назвали) – огороджені ділянки місцевих фермерів, паслись вівці.
Біля полудня ми дійшли до водоспаду, що біля с. Бистриця. Там зробили привал, набрали води, перекусили, і рушили. Далі останні 6 км йшли через село. Тут дорога взагалі була пряма. Проте йшлось вже довше, оскільки всі були досить втомлені і рухались повільно
По дорозі ми зустріли місцевого жителя, який з вигляду був схожим на партизана. Ми запитали його як далеко ще до того місця, звідки ми починали. Почули відповідь 4 км. Гуцульський GPS, як назвав його Арсен, виявився правим. Ми прикинули масштаб по  нашому навігатору, і саме стільки нам ще потрібно було йти.
Тут вже почались будинки, люди виглядають з вікон, дивляться на нашу процесію.
Останній кілометр ми пройшли із прискоренням, оскільки всі передбачали закінчення, і це придавало сил. Нарешті ми дійшли до точки фінішу, де нас чекав наш бус. Ми загрузились, і поїхали до Франківська.
Всі були задоволені, всім все сподобалось.
P.S. В офісі мені сказали: "Я чув, Дмитро, ти провідником записався тепер. По горам водиш". Я, усміхаючись, похитав головою в знак згоди.
Учасник походу
Дмитро Колеша

Итак...похід в Горгани. Прогноз погоди на наступні 3 дні обіцяв дощі, а в ніч виїзду він тільки підтвердився. І перспектива йти всі дні під дощем зовсім не радувала. Проте, коли ми добралися до с. Бистриця - точки старту нашого походу, то погода змінилась - було сонячно.
Нас було 16 чоловік: 14 туристів та 2 інструктори. Похід в цитадель наш почався із перекусу, протягом якого ми мали змогу познайомитись один з одним.  Туристи цікавилися в Арсена (нашого інструктора) та його помічника Андрія про місцеву фауну, особливо про ведмедів, чи не нападуть вони вночі на табір. Проте, згідно із слів інструкторів найстрашнішими дикими тваринами, які можуть нам попастись, це коні, які за ніч можуть з'їсти всі харчі та інші речі, залишені поза наметами. Також додали про лісових мавок, які водяться в цій місцевості на болотах
Біля полудня ми вирушили. Згідно плану наш маршрут був таким: в перший день ми мали подолати шлях з Бистриці до перевалу Легіонів (близько 11 км), в другий - з перевалу Легіонів до полонини Рущина (14 км), а потім здійснити сходження без речей на г. Мала Сивуля; а на третій - повернення назад до Бистриці (близько 19 км).


Я включив GPS-навігатор для кращого орієнтування на місцевості. Але чесно кажучи, з нашими інструкторами він не був потрібен. Хіба що використовував його для того, щоб побачити яку відстань ми пройшли, і скільки ще потрібно йти.
Отже, ми йшли. Пройшли село. За ним почалась нерівна дорога. Збоку пагорби, з іншого - річка, з такою ж назвою, як і село, з якого вийшли. По дорозі бачили багато корів, всі з дзвіночками на шиї. Коли вони рухались разом, то утворювалась така собі мелодія.
Траплялись нам і перешкоди на шляху: то повалені дерева, то невеликі струмочки, які доводилось перескакувати, а також болото на дорозі. Цікаво, що всі були взуті в легке взуття і доводилось обережно ступати по болоті. Лише Арсен мав трекінгові черевики і міг спокійно проходити його. Пам’ятаю він ще казав: «А ви питали мене чого я в черевиках». Сама дорога хоч і поступово йшла вверх, проте з невеликим нахилом, тому це не сильно помічалось і йти було не важко.
Протягом дня ставали на привал 4-5 разів. Але привали були короткими, оскільки ніхто сильно і не втомлювався... доки не дійшли до останнього кілометру дороги. Тут стежка круто брала вгору, і потрібно було досить напружити ноги. Проте, нам довелось їх напружити ще більше, оскільки ми трішки збились, і пішли не по ній, а збоку. І нам довелось пробиратись вгору через хащі, де земля зсувалась, потрібно було ловитись за гілки кущів, щоб видертись вгору. Проте, від цього бойових дух нашої команди не впав, оскільки всі ж самі просили "водити їх більше лісом".
Нарешті вийшли на стежку. Зробили ще один привал. А тоді останній ривок - і ми на перевалі Легіонів. Тут розбили табір, перекусили, і стали готуватись до вечері. Хтось набирав воду, хтось приносив дрова, інші допомагали розпалювати вогонь, інструктори займались безпосередньо приготуванням вечері. Незабаром сіли вечеряти. Можливо на природі завжди так, але борщ був дуже смачним.
За вечерею слухали розповіді інструкторів, зокрема про молодих польських воїнів, саме тут стримували радянські війська, поки їхня армія відступала із припасами. В честь них тут стоїть пам'ятник-хрест.


Також тут паслися дикі коні. Як розказував Сергій, також один із інструкторів, з яким нам випала доля повертатись разом додому, вони відносно дикі. Оскільки люди випускають їх сюди на ціле літо. Тут вони пасуться, розмножуються, а восени їх забирають додому. Серед них є вожак, який охороняє та відповідає за них. І справді, тут його було видно зразу. Такий статний, весь білий. Коли декілька туристів хотіли наблизитись до кобил, він зразу почав фиркати і грізно дивитись на них. Вони одразу ж передумали.
Ввечері всі сиділи біля багаття, і пили чай. Ми вирішили поекспериментувати, і добавили в нього.....чого тільки не добавили: гілочки ялинки, ромашки, ще якісь трави. На смак чай виявився дивним.
По мірі того, як темніло, на сусідні гори опускався туман, такий густий, неначе хмари. Арсен казав, що так завжди: на ніч «хмари» опускаються, а зранку підіймаються вгору.
Коли зовсім стемніло, всі пішли по наметах і полягали спати. Попереду був важкий день.
На другий день погода також була гарна. З самого ранку світило сонце. Ми швидко поснідали, зібрали табір і вирушили в дорогу. Наш шлях пролягав вздовж колишнього польсько-словацького кордону. Тому майже всю дорогу ми йшли біля невеличких стовпців, на яких були вибиті якісь цифри, а також латинські букви: з одного боку буква P, а з іншого S, що як ми здогадались означали назви цих країн-сусідів.
Інструктори попередили нас, що наша дорога сьогодні буде як американські гірки - то вверх, то вниз. І справді, спочатку ми підіймались весь час вверх, потім зразу спускались вниз. Скажу, вниз йти не набагато легше, оскільки доводиться напружувати ноги, щоб не послизнутись.


Так рухались протягом декількох годин. Стежка весь час пролягала через ліс, тому тут не було таких нерівностей, як минулого дня. Згодом ми дійшли до високого підйому, де стежка йшла зигзагами. Довелось потратити багато часу, поки всі вибрались наверх. Тоді зробили досить тривалий привал. Тут нарешті почала з'являтись мережа, оскільки попередні півтора дня її ніде не було. Всі зразу повключали телефони, і почали дзвонити, розказувати про свою подорож. Хтось вже "заливав" фото на фейсбук.
Рушили далі. Дорога пролягала через хребет Тавпіширка. Ліс закінчився і  ми йшли стежкою, яка вся була вкрита каменюками, а по боках огороджена кущами. Дорога йшла прямо на висоті близько 1200 м. Звідси було видно гори - Малу і Велику Сивулю. Зараз вони були ще так далеко.
Згодом дорога знову повела вниз. Місцями кущі так сильно поросли, що доводилось просто продиратись через них, пролазити під товстими гілками, що було досить складно із рюкзаками на плечах.  Проте і цю ділянку дороги ми подолали.
Після обіду прогноз погоди почав себе виправдовувати: сонце сховалось, небо стало захмарюватись. Коли ми знову стали на привал, то почав накрапати дощ. Всі зразу стали одягати дощовики. В мене такого щастя не було, то я просто одягнув спортивну куртку. Але смішно  було, як тільки вони вдягнули їх, дощ одразу перестав. Довелося скидати їх. Далі знову йшли лісом, і знову вверх-вниз.
Через годину дощ знову почав накрапати. Всі знову почали одягати дощовики. Товариш мій, Тарас, каже до мене:
- Зараз він перестане, як тільки вони вдягнуть їх.
Але цього разу так не сталось. Дощ і далі моросів, і довелось подорожувати під ним. Земля стала м’якша, ґрунт не стійкий, і доводилось йти обережніше, щоб не впасти. Від цього ми стали рухатись повільніше. Одного разу одна із туристок послизнулась і впала, проїхавшись на спині.
Ще один спуск вниз, і ми стоїмо під деревами посеред широкої долини, перед нам вказівник, згідно якого до Сивулі потрібно йти ще 4,5 км, а до урочища Пекло (куди нам і потрібно) – 1,5 км. Ми ще посміювались, що сьогодні всі попадемо у пекло.


Півтора кілометра – ніби не велика відстань, проте якби це була рівна поверхня, а тут дорога брала круто вгору. Це був наш останній підйом до урочища. Проте, він був найвищим із всіх сьогоднішніх. Мало того, що всі і так втомились, так ще й під дощем, земля взагалі перетворилась у болото, і щоб не впасти, потрібно було чіплятись за гілля дерев або кущів. В одному місці я не втримався і почав їхати на ногах назад. Пощастило, що позаду був мій товариш, який зупинив мене. Тут ми рухалися дуже повільно, і дуже довго.
На половині підйому дощ перестав, і ми зробили привал, щоб віддихнути, а також почекати відстаючих. Виглянуло сонце, всі поскидали верхній одяг. Стали рухатись далі. Вище підйом був вже не таким крутим, і рухатись стали легше. Ще декілька хвилин, і закінчився ліс, ми підіймаємось на вершину пагорбу. Звідси відкривається прекрасний краєвид: гори, вкриті деревами, де-не-де, проступають відкриті місцевості, і долини покриті травами. Видно худобу, що пасеться на пологих схилах. Але видно тільки ті гори, що ближче. Ті, що далі вкриті туманом, і ледь видимі.
-  Далеко нам ще йти? – запитав один  із туристів.-  Вже майже прийшли. – відповів Арсен. Показав рукою: – Он полонина. Нам туди.
Вона справді була близько. Ми пішли. Стежка, яка вела до неї, була досить вузькою. З одної сторони була гора, з іншої обрив. В одному місці, вона настільки звузилась, що ми йшли просто на краю, крок вправо - і котишся собі вниз. Пагорб внизу був покритий щебенем, і нагадував кар’єр, що придавало урочищу більш промислового вигляду, ніж природнього. Справедлива назва – Пекло.
Тут знову почався дощ. Сильніший, ніж попередній. Ми швидко пішли до місця табору. Через 5 хвилин вже були там. Стали швидко розбивати табір. Пам’ятаю я був повністю мокрий, і рюкзак теж намок, а речі в ньому стали вологими, тому навіть не було в що переодягнутись.
Ми розбили намети, і поховались в них. Всі були голодні, але ніхто не мав бажання зараз виходити із намету. А дощ все падав, і падав…
Чуємо голос Арсена із його намету:
- Хтось ще хоче йти на Сивулю?
Ніхто бажання не висловив.


Нарешті дощ перестав, навіть виглянуло сонце. Ми повиходили, почали готувати вечерю. Але і тут не було все гладко. Нас атакувала армія мошок, які постійно хотіли залетіти під одяг і нещадно кусали. Ми відбивались від них, але їм не було кінця-краю. В результаті ми здались,  просто понадягали одяг, який закривав все тіло.
Ми повечеряли, ще трохи посиділи, і порозходились по наметах. Домовились, що на Сивулю піднімемось завтра рано-вранці.
Проте в 5 годині я проснувся, і почув, як на намет знову накрапає дощ. Дехто повиходив з намету. Але згодом поховались назад. На Сивулю ніхто не пішов.
Пізніще дощ перестав. Всі повставали. Хоч було трохи прохолодно, і полонину покривав туман, але роси на диво не було. Ми швидко поснідали, зібрали всі речі, зібрали табір і рушили назад. Сьогодні до обіду ми мали пройти шлях довший ніж проходили в попередні дні. Проте, порівняно із вчорашньою, цю дорогу можна назвати раєм. Хоч вона і не була рівною, і також траплялась болотиста місцевість, але стежка майже весь час йшла вниз, тому йти було набагато легше. Вертались ми не тим же шляхом, що і пройшли, оскільки по маршруту ми стартували із Бистриці, і мали добратись до неї, зробивши коло.
Оскільки на початку сьогоднішнього шляху ми були на вершині, і лісистість тут була не така густа, то звідси нам відкривався весь місцевий краєвид. А так, як виглянуло сонце, і туман почав розсіюватись, то вид був ще більш масштабніший і гарніший. Коли гори освітлені сонцем, вони виглядають більш приємніше, ніж вкриті туманом: сірі і похмурі.
Привалів робили менше, і вони були коротшими. Рухались досить швидко. Коли інструктори сказали, що ми пройшли вже 5 км, навіть не вірилось, так швидко це було.
Дорогою траплялись «ранчо» (так ми їх назвали) – огороджені ділянки місцевих фермерів, паслись вівці.
Біля полудня ми дійшли до водоспаду, що біля с. Бистриця. Там зробили привал, набрали води, перекусили, і рушили. Далі останні 6 км йшли через село. Тут дорога взагалі була пряма. Проте йшлось вже довше, оскільки всі були досить втомлені і рухались повільно
По дорозі ми зустріли місцевого жителя, який з вигляду був схожим на партизана. Ми запитали його як далеко ще до того місця, звідки ми починали. Почули відповідь 4 км. Гуцульський GPS, як назвав його Арсен, виявився правим. Ми прикинули масштаб по  нашому навігатору, і саме стільки нам ще потрібно було йти.
Тут вже почались будинки, люди виглядають з вікон, дивляться на нашу процесію.
Останній кілометр ми пройшли із прискоренням, оскільки всі передбачали закінчення, і це придавало сил. Нарешті ми дійшли до точки фінішу, де нас чекав наш бус. Ми загрузились, і поїхали до Франківська.
Всі були задоволені, всім все сподобалось.


P.S. В офісі мені сказали: "Я чув, Дмитро, ти провідником записався тепер. По горам водиш". Я, усміхаючись, похитав головою в знак згоди.
Учасник походу Дмитро