Семаківська печера

На території Путильєького району Чернівецької області високо в горах розташоване село Семакове. Тут проживають буковинські гуцули, основними заняттями яких є скотарство і лісорозробки. Засноване було Семакове приблизно в 1580 році. В той час там були непроходимі ліси й першими поселенцями в Семакові були втікачі від гнобителів із Чернівців та Вижниці.

Потрапивши у гірську місцевість селяни й міщани будували примітивні житла і займалися скотарством. Таким чином, той, хто потрапив у Семакове, жив вільною людиною, не сплачуючи жодних податків панам. Та в 1779 році кількість семаківських жителів зросла до сотні, про що стало відомо австрійській владі, яка здійснила перепис майже всієї Гуцульщини. Відтоді жителі Семакове були обкладені податками.

Недалеко від вищезгаданого села знаходиться урочище Білкинець, де є загадкова печера, що тягнеться глибоко під горою. Існують різні перекази щодо неї, однак, достовірної інформації про її походження та виникнення ще не має, тому печеру потрібно детально вивчати.

Цікаву історію розповів старожил Семакове Петро Іванович Тафійчук, 1918 року народження (помер 2003 року). Він говорив, що його батько Іван, коли ще був юнаком, у 1910 році, досліджував печеру, спустившись вглиб під землю на 2 кілометри. Однак, дійшовши до кам'яних дверей і відкривши їх, Іван побачив немов живого коня, який стояв і вишкіряв зуби, бажаючи вкусити Івана.

Від страху Тафійчук ледь не помер на місці, хоча був на той час найсильнішим та найсміливішим парубком на селі. Постоявши кілька хвилин, Іван зрозумів, що кінь не живий, а майстерно виліплений із воску. Набравшись сміливості, Іван наважився увійти в кам'яну кімнату, де був виліплений із воску кінь. Таких кам'яних кімнат усередині печери дуже багато. Парубок все йшов вглиб печери по кам'яних сходах, доки не натрапив на кам'яні двері, які й відкрив. Увійшовши до кімнати, Іван долив нафти у ліхтар, який освітлював усе навкруги. Піднявши ліхтар вище голови, хлопець почав уважно вивчати та роздивлятись загадкову кам'яну кімнату Вілкенської печери.

На стінах кімнати Іван бачив якісь написи, та прочитати їх не зміг, тому що букви були незрозумілі: ні українські, ні німецькі. Ступаючи крок за кроком по кімнаті, парубок помітив, що підлога укладена з каменю різних кольорів. А під виліпленим конем помітив невеликий отвір у підлозі, що дуже зацікавило його. Іван обережно підійшов до коня-мумії, щоб відсунути його вбік. Щойно він доторкнувся до чучела - воно впало на підлогу, розколовшись на дві частини. Відтягнувши уламки вбік, освітливши отвір, він побачив у ньому сходинки, які вели вглиб. Іван перехрестився і пішов униз. Ступаючи уважно, Тафійчук пройшов по гладеньких кам'яних сходах 3 метри вглиб і побачив пофарбовані зеленою фарбою глиняні ящики. Довго він вагався - відкривати ці ящики чи ні. Його тривожили думки про те, що в ящиках лежить прокляте золото, на якому сидить « нечистий» .

Та згодом зрозумів, що знайшов скарби, про які йому в дитинстві розповідав дідусь. І згадав розповідь дідуся, як у печері Білкинця загинуло багато сміливих юнаків, які мріяли знайти скарби.

Стоячи біля глиняних скринь, хлопець відчув, як від страху б'ється його серце, тремтять руки, обливає холодний піт. Та ще більше охопив Івана жах, коли він біля одного з ящиків побачив людський скелет. На якусь мить він завмер, дивлячись на рештки кісток. Потім витяг свічку, запалив її, поставив на скриню й почав промовляти молитви всі, які знав.

Після молитви страх відступив. Іван схопився за бартку міцними руками й щосили вдарив нею по глиняній скрині. Від удару вона тріснула і звідти посипались дрібні золоті монети. Іван обережно підняв монети, які аж сяяли. Він знову вдарив по скрині й вона розкололась на кілька частин.

Було видно шаблю, щит, залізні обладунки стародавнього воїна. Взявши в руки шаблю, Іван витяг її з металевого футляра, який блищав так само, як і шабля. На шаблі були якісь написи, але Іван прочитати їх не зміг, потім оглянув щит, на якому було зображене обличчя людини, а обладунки воїна були такими важкими, що Іван не хотів їх оглядати. Його цікавило, що лежить в інших ящиках. Іван підійшов до другої скрині охайно барткою почав знімати верх скрині, знявши його, він знову побачив обладунки стародавніх воїнів: залізні шоломи, шаблі, щити, які блищали від світла ліхтаря, і тільки в одній зі скринь Іван знову знайшов монети. Їх було так багато, що він не розумів, як забрати цей скарб на поверхню землі. Переглядаючи монети, Іван дуже радів, тепер за нього вийде заміж дівка багатого Мобебе, який не бажав віддавати свою дочку Палагну за Івана тільки тому, що в нього немає багато худоби й землі.

Іван стягнув із себе сорочку, перев'язав рукави, зробивши таким чином мішок. У нього почав перекладати монети, серед яких були і дрібні, і великі червоного та жовтого кольору. 
Мішок швидко наповнився, але у скрині залишалось більше половини монет. Забрати їх Іван не мав можливості.

Він обережно накрив скриню, одягнув киптар і надумав виходити з печери на поверхню з мішком монет.

Тримаючи в одній руці ліхтар, а в другій - мішок монет, Іван піднімався кам'яними сходами. Йому здавалось, що за ним ззаду іде «нечистий» дух, який от-от відніме мішок з монетами.

Пройшовши багато шляху, хлопець вирішив перепочити. Щойно він зупинився - почув крик. Іван насторожився і щодуху побіг по сходах вгору. Через кілька хвилин під ногами закінчився шлях. Юнак зайшов у якусь кімнату, в якій валялись кістяки людей. «Я заблудився, збився з вірного шляху. Треба негайно шукати дорогу, щоб швидко вийти на поверхню ... » - говорив сам до себе Іван. Він знаходив кам'яні сходи, але вони заводили його в інші печер ні кімнати, а на поверхню шляху не знаходив. «Що за прокляття?» - думав Іван. Він чув, що його покидають сили, він майже цілу добу нічого не їв. «Ні! Я вийду з печери зі скарбом! Я вийду! Вийду!» - повторював голосно Іван і його голос чувся далеко у лабіринтах печери ...

П'ять днів блукав у печері Іванко, він пив воду, яку знаходив під камінням, але мішок з грошима з рук не випускав. Ледь ступаючи, крок за кроком, Тафійчук все ж таки вийшов із печери. Сонечко сліпило йому очі, адже тиждень він перебував у темряві.

В селі говорили, що Тафійчука Івана з'їли в лісі вовки, і нібито бачили людські кістки недалеко від Іванової хати, а найбільше горювали батьки Івана і його сестри. Щойно опинився на поверхні, Іванко зрозумів, що гроші потрібно заховати, щоб ніхто не бачив, що він має багато золотих монет. Ледь живий, спотикаючись, Іван із мішком ішов до хати.

Він звернув до лісу, оглянувся навкруги, чи, бува, ніхто його не бачить ...

Через кілька годин Іванко прийшов до хати, хоча від Білкинця до його дому шлях був недалеким і зазвичай він проходив його за годину. На городі у кукурудзах хлопець заховав гроші й непомітно підійшов до хати. Його помітила менша сестра Парасочка і щосили крикнула: «Наш Іванко живий!». Поприходили сусіди. Всі були здивовані поверненню Івана, а мати плакала від радості, що син її не загинув. Коли запитували хлопця, де він був, то чули у відповідь, що пішов у ліс по гриби, де зустрів чугайстра, котрий водив його лісами.

Через півроку Іванко оженився на дочці багатія Мошана Парасковії. Закупив багато моргів землі у євреїв за золоті монети, а також полонину, де випасав кілька десятків голів своєї худоби. Парасковія та Іван Тафійчуки стали найбагатшими в той час ґаздами на Семакові й, помираючи на 90 році життя, Іван розповів про свої скарби сину Петрові.

Є відомості, що у Білкинецькій печері переховувались опришки в 1738-1745 рр., а також вояки УПА в 1945-1949 рр.

Потрапивши у печеру в Семакові, можна зійти нею вниз до присілка Сокільця, що знаходиться у Довгопіллі, а це близько 15 км, але зараз проходи в печері завалені камінням.

У 1970 році у Білкинецьку печеру заходив один зі студентів ЧДУ, та, спустившись на глибину 1,5 км, він повернувся назад, бо натрапив на людський скелет, якого дуже 
злякався. З його розповіді стало відомо, що в печері було багато завалених камінням проходів, а на стінах були написи латинською мовою.

Можливо, цю печеру викопували наші далекі предки - білі хорвати, які в давнину мешкали в Карпатах, а може, вона була ще до хорватів. В печері бували і римські воїни, підтвердженням цьому - знайдені римські монети при вході у підземелля. Такі монети знаходили і в с-щі Путила.

У радянський час, як і в часи незалежності, Білкинецька печера не досліджувалась.

Однак, слід сказати, що ця печера приховує багато скарбів давнини. Її необхідно вивчати й досліджувати, щоб краще знати історичне минуле нашого чарівного краю - Гуцульщини.