UK
Розклад: Пн-Пт 9 - 18

Особливий статус Зарваниці: потреба чи примха?

Рідко згадується, що Зарваниця - це і село, яке через річку сусідує з духовною обителлю і в парафіяльній церкві якого є чудотворний образ Матері Божої. Прочани, які приходять чи приїжджають, можливо, не відразу звертають увагу на те, як виглядає і як живе Зарваниця-село. Проте багатогодинне перебування тут неодмінно виносить враження не тільки про храми, а й про сільську вулицю, подвір'я, про сільський побут взагалі.
Дорогою до Зарваниці можна помітити: якщо у приміських і навіть далі, у козівських селах, багато розкішних кам'яниць, то теребовлянські села, через які проїжджаємо, і які розкинулися у віддаленій, так званій Зопотниківській зоні, скромніші. Не виняток і Зарваниця. Через село - асфальтівка, між нею і подвір'ями - звичайний рівчак і зелений бережок, огорожа - переважно штахетник. Можливо, не скрізь однаковий, але рік чи два тому, коли штахетник з району привезли до села, його повинно було вистачити для всіх.
У центрі села - парафіяльна церква. Вона постійно відкрита, бо сюди ідуть люди і неодмінно минають каркаси з дерева, що перед брамою. Це - торгові ряди, які оживають у відпустові дні, а між ними не використовуються зовсім і не гармонують з церковними забудовами. Торгові столи, як правило, збиті з відходів деревини і стоять майже уздовж усієї вулиці, що веде до духовного центру. Лише перед мостом церковною атрибутикою торгують щоденно.
Така торгівля - своєрідна бізнесова справа для жителів Зарваниця і торгують у селі чи не всі. Це одне з таких занять, що дає сталі прибутки і допомагає людям вижити у нинішніх нелегких умовах. Щось перепадає сільській раді: одна гривня сімдесят копійок на місяць за торгове місце. Податківці беруть більше двадцяти гривень.
Релігійною літературою, великими і маленькими образами, хрестиками торгують і в кіосках, що у парафіяльній церкві і в соборі. У церкві до цього залучили трьох зарваницьких жителів. Крім кількох бюджетників, у селі всі інші, якщо їм пощастить, заробляють переважно тільки на роботах, пов'язаних з відбудовою духовної Зарваниці.
У селі є бібліотека, медпункт, клуб, техпрацівники в цих закладах. Ще пристойно виглядає медпункт, але сільський клуб, якщо у нього і не побиті вікна, то, однак, він - не зразок ошатності.
Уже багато віків Зарваниця є місцем, куди приходять прочани, щоб помолитися до образу чудотворної ікони Матері Божої, напитися води з чудодійного джерела. Складними у минулому були обставини, за яких існував, потім був практично знищений, а тепер відродився цей безмірно великий за своєю силою впливу на людей центр духовності. Відродження його стало можливим лише з відродженням української державності. Чи не найбільше зроблено протягом кількох останніх років: до 2000-ліття народження Ісуса Христа засяяли нові куполи собору, дзвіниці, з любов'ю впорядковано простору галявину між лісом і Стрипою, яка протікає тут же, і де у відпустові дні збираються тисячі й тисячі людей. Тож Зарваниця незмінно асоціюється зі святістю і поклонінням, позолоченими куполами і потоками людей. Але величальне і врочисте - завжди разом, із земним і навіть буденним.
Тернопільсько-Зборівська єпархія УГКЦ має у Зарваниці сорок п'ять гектарів поля, що його у постійне користування виділила сільрада з резервного клину. Коли треба було нарізати рівці для садіння картоплі, то отець Володимир Фірман сам сідав у трактор. На господарстві церкви - гусеничний і колісний трактори, плуги, решта необхідного інвентарю. Тож на обробітку поля зайняті і працівники церкви, і семінаристи: у Зарваниці навчаються першокурсники духовної семінарії імені патріарха Йосифа Сліпого, що у Великій Березовиці. Надлишок урожаю обмінюють на олію, інші продукти. І для власних потреб потрібно чимало.
Церква організовує у Зарваниці відпочинок дітей: щоліта їх тут буває 500-600. Коли у Зарваниці інтенсивно будували, церква годувала майже п'ятсот чоловік щоденно. Раніше познайомилися ще з одним отцем Володимиром. Отець Володимир Топоровський є префектом першого курсу семінарії, ще він депутат сільської ради. Обидва отці Володимири - обидва трактористи за сумісництвом. І хоча вони люди особливого сану і покликані до іншого, їхній неспокій цілком зрозумілий, бо скибки духовного і насущного - з однієї святої хлібини.
Якщо дають собі раду у полі церковники, то значна частина колишньої колективної зарваницької землі не обробляється. Земельні паї люди віддали орендареві. Він, здається, також священик, але з іншої області. Навесні з шестисот гектарів було засіяно сто.
У Зарваниці взагалі церква діяльна. Вона спорудила дорогу через село. Є така думка: якби священикам доручили раніше проконтролювати спорудження нового водопроводу у Зарваниці, то будівельники не поклали б у землю труби з малим діаметром, що обмежило потужність водопроводу і, зрештою, він вийшов з ладу. Повернулося село до старого водогону, у якому вода не завжди якісна. Тому районна санепідемстанція уже хотіла закривати сільський водогін, але куди людям йти по воду: під ліс, до святого джерела? Хоча і сьогодні з візками приїжджають із села сюди по воду.
Майже все, що сьогодні споруджено чи має завтра постати у Зарваниці, призначено для церкви. Це і велике Співоче поле, яке вміщає десятки тисяч прочан, і два будинки для приїжджих, в яких водночас, між недільними днями, відпочивають діти, єпископський і реколекційний будинки, трапезна. Уже на території духовного центру, неподалік собору, споруджується кількаповерховий будинок, який слугуватиме для навчання семінаристів і в якому матимуть прихисток одинокі престарілі священики. Кажуть, якби ця споруда була закінчена вчасно, до приїзду в Україну понтифіка, то, можливо, і йшлося б про його відвідини Зарваниці.
Якихось пансіонатів чи особняків споруджувати не будуть. Отець Петро-Дмитро зауважив: для відпочинку у Зарваниці місця немає, цим цілям служать турбази, а Зарваниця має давати духовну обнову.
Так, у Зарваниці, мабуть, уже не може бути випадкових забудов, підприємств, промислів чи якоїсь комерції. Бо хоч згідно із Законом про місцеве самоврядування тут урядує сільрада, вона, однак, основні свої проекти щодо розвитку території тепер мала би погоджувати з церковними владиками. Навряд чи це є їхньою категоричною вимогою, але як же інакше чинити сільській управі за обставин, якщо Зарваниця стає символом, за чистоту і високість якого відповідають насамперед самі священики? Отже, вони мають право якщо не диктувати владі свої вимоги, то запропонувати рахуватися з ними.
Зарваницькі священики і в далекому минулому прагнули якнайкраще пристосувати село до потреб духовного центру. Отець Петро-Дмитро недавно підготував магістерську працю про Зарваницю. Він вивчив чимало архівних матеріалів, що розповідають про історію чудотворного місця і села. Собор і Хресна дорога, які сьогодні є, хотів ще спорудити єпископ Микита Будка. А ось про які плани щодо зарваницьких забудов писав і змалював це на карті місцевий парох Андрій Гайовський. Він передбачав, що в Зарваниці має бути кілька каплиць, помешкання для служителів церкви, для сестер-жалібниць, дияконська бурса, готель для інтелігенції, народний дім, бараки (очевидно, для прочан).
Непогано виглядає сільський млин на річці. Відновили його роботу місцеві монахи, які, власне, і повернули собі колишню власність. Якби в минулому не поглумилися над святинею, то Зарваниця уже давно мала б стати населеним пунктом з розвинутою соціальною сферою, що задовольняла б потреби і духовенства, і прочан, і населення. Адже треба зрозуміти: облаштовуючи духовну Зарваницю, церковники прагнутимуть підпорядкувати собі і територію, що прилягає до неї, а, підпорядкувавши її, навести тут лад. Я дізнався у селі, що всі будинки, які нині продають у Зарваниці, старається придбати церква. Будівлі можуть бути передані їй і як пожертви. Звичайно, старі хати уже не мають ніякої ціни, але важить саме подвір'я - пляц, площа. Як сказав парох парафіяльної церкви, отець-декан Петро-Дмитро Квич, на місці придбаних у Зарваниці осель окремі церковні парафії з області будуть споруджувати приміщення, де могли б зупинятися прочани з їхніх сіл, діти, і які мали б стати малими духовними центрами. Якихось пансіонатів чи особняків споруджувати не будуть.
Отже, уже тоді церква намагалася подбати, щоб Зарваниця стала зручною для всіх, хто сюди навідується. Але тридцять дев'ятий рік усе змінив. Відтоді влада боролася із Зарваницею. Перед дев'яностими роками чудотворне місце було обгороджене колючим дротом і, як згадує отець Петро-Дмитро, на тому місці, де сьогодні надвірна церква, була прикріплена табличка: "Заборонена зона".
Не забороненою зоною, але, по суті, зоною неуваги стала і Зарваниця-село. Очевидно, воно було зараховане до неперспективних, бо тут уже закрили навіть початкову школу, хоч була в минулому і восьмирічка, і тепер діти ходять навчатися до сусіднього Вишнівчика. У пошуках роботи дехто подався до обласного центру і навіть сьогодні доїжджає туди. Зарваницькі люди не бачать світла в кінці тунелю.
Хто має робити хоча б щось, щоб змінити ситуацію в селі? Не сільрада, бо вона не має грошей. Тільки недавно почали брати копійки за паркування автомашин, за два відпусти зібрали сімдесят гривень, і то всі використовуються для оплати за роботу тим, хто прибирає село після відпустів. Сподівання на державу? Але вона ще не повернулася обличчям до Зарваниці-села, хоча неоціненною є її допомога і участь у нинішній відбудові зарваницької святині.
Село Зарваниця сьогодні не може вписуватися у місцеві бюджети звичайними і однаковими для всіх пересічних сіл рядками, не особливо наповнені грішми. Чи належить Зарваниці-селу мати особливий статус? Відповідь повинна бути ствердною. Адже, якщо Зарваниця як духовна світлиця, без перебільшення, потрібна мільйонам людей, і ця світлиця нині щасливо сяє своєю небесною красою, за словами отця Петра-Дмитра, вона має стати другим, українським, Люрдом (перший - у Франції) і духовним центром усієї України, то передпокій, який веде до цієї світлиці, тобто село, за впорядкованістю і настроєм його людей повинен бути в гармонії з позолоченими куполами.
Для досягнення такої гармонії не треба за державний рахунок перебудовувати усе село чи розносити в кожну зарваницьку хату благодійні гроші... Але особливий статус - це справді особлива увага. Зрештою, це хоча б трішки більше уваги, ніж до всіх інших. І навряд чи ті інші будуть вважати себе обділеними, якщо Зарваницю додатково профінансують, бо є така потреба.
Потреба особливого статусу випливає і з того, як сьогодні на практиці співпрацює місцева влада і церква. І хоча церква є незалежною інституцією, у зарваницькому варіанті вона є рівноправним із владою розпорядником долі села.
А в Зарваниці проживає небагато - 303 особи. Зарваницькі люди, переважно старші, люблять посидіти на лавочках чи на кругляках біля своїх воріт і спостерігати за вулицею. Нічого дивного, адже до села приїжджає чи не з півсвіту. Так само поглядами вони проводжають гостей.
Огляньмося на село. Якщо провидіння дарувало йому знаменитість, то нехай не буде воно убогим.

Михайло ІВАЩУК,
кореспондент "Свободи"
Теребовлянський район