UK
Розклад: Пн-Пт 9 - 18

Як приймає Лавра прочан...

Почаївська лавра зустрічає прочан мелодійним передзвоном та галасом циганів: "Сестро, брате, подай, не минай! Бог тобі не забуде, усе простить!" Сестри та брати охоче подавали: хто не прагне мати хоч однієї доброї справи перед Всевишнім? А потім, сповнені енергії та упевненості, що тепер Він просто змушений вислухати їх, прямували до воріт лаври, яка давно стала автономною державою в державі. Та когось така воля підвищує, а комусь тільки на шкоду...
Перед ворітьми нас попередили, щоб не дуже вірили розповідям почаївських гідів. Вони тут, мовляв, зовсім недавно. Місцевим знавцям, тим, які зуби з'їли, досліджуючи історію лаври, на території святині проводити екскурсії суворо забороняється. Напевне, не гідні виконувати таку місію. Якось із однієї з місцевих гідів монах ледь спідницю не зняв, вигукуючи: "Матушка, а благословєніє у тебе є?" А все тому, що вона після тривалого очікування на україномовного гіда наважилася сама провести екскурсію...
Як пояснити те, що в Україні, аби помолитися - потрібно обов’язково постояти в черзі? Не знала цього й моя подруга, яка разом з німецькою делегацією нагодилася на прощу до Почаєва. На прохання іноземців розповісти про явлення Богородиці, про дива чернець тільки повторював: "Грєшнікі ви! Грешнікі! Покайтесь, ібо день судний скоро! Зачем красітєсь, носіте грєшную одежду? Покайтесь!" Вислухавши такі дорікання та пророцтва, подруга відмовилася від екскурсовода. Однак двері храму зачинили перед делегацією. Пояснили тим, що гості не шанують традицій лаври. А без гіда, послуги якого, до речі, коштують півтори гривні, - ні туди ні сюди. "Повір, - ділилася вона пізніше, - після години такої екскурсії німці пообіцяли, що більше ніколи не відвідуватимуть українських святинь".
Тоді слухала її і, чесно зізнаюся, не вірила почутому. Та коли сама увійшла на подвір'я лаври і годину провела під пекучим сонцем, очікуючи на україномовного гіда (хотілося рідною мовою почути про святиню), то повірила... Очікуючи, завітала до приміщення, на дверях якого був напис: "Екскурсійне бюро". Та у цьому "бюро" жодний прочанин за оплату послуг агенції не отримав квитанції. Натомість жіночка, що, окрім "видавання" гідів, ще й продавала іконки, свячені олії та літературу, голосно нарікала на набридливих людей. Купувати тут нічого не хотілося, якоюсь негативною енергетикою віяло від продавця. А що дається нещиро, дається не на щастя. Наш народ таки забобонний.
Через годину дочекалися гіда, який досить пристойно розмовляв українською. Хлопчина, попередивши, що на все у нас тільки година, запросив у храм.
Побачене вражало. Однак прикластися до сліду святої стопи Богородиці, із якого колись забило чудодійне джерело, чи до ікони Почаївської Божої Матері, яка сотворила стільки чудес, більшості з нас не вдалося. Потрібно було жертвувати або розповіддю гіда, або очищенням. Друге для мене було важливіше, тому, чемно дочекавшись своєї черги, все ж приклалася до стопи. Боже, цю благодать описати просто неможливо. У таку хвилину хочеться плакати від щастя. Кажуть, що тоді Бог поряд. А ось до ікони я, на жаль, не встигла. Екскурсовод кинув, що, мовляв, зараз немає часу, а пізніше ми далебі не встигнемо. Адже буде обідня перерва.
Я навіть припустити не могла, що у храмах теж є обідня перерва. Нехай священики обідають, а люди ж можуть молитися, можуть розмовляти з Богом. Він же не має обідніх перерв. Трапляється і таке, що графік розписаний до хвилини, а тут на тобі: їхали, щоб подивитися на зачинені двері Свято-Успенської церкви...
Зате у Троїцькому соборі можна було молитися досхочу. Люди покірно прикладалися до ікони, ставили свічки. "Ти щаслива, - сказала моя подруга, вислухавши розповідь про подорож до Почаївської святині, - встигла поставити свічки. А я теж купила, поставила за своє та рідних здоров'я, вклякла, щоб помолитися. Аж тут якась жінка нагодилася. З криком, що храм Господній Потрібно приготувати до служби Божої, на моїх очах загасила свічки, які ледь розгорілися. Зі сльозами благала зачекати бодай хвилину. Відповіла, що витягне їх та продасть ще раз. Мовляв, Бог гроші теж оцінить".
Та Ісус, дізнавшись про таке, напевне, повиганяв би таких святих із храму, як в Єрусалимі, поперекидавши столи. Святиня перетворилася на торговий центр. Чого не вимолиш, те у монаха купиш. А повагу, співчуття, доброту, віру - купиш? Ще раз таке ж питання задала собі у черзі за святими проскурами та водою. Монах поволі розповідав щось іншому слузі Божому. Черга все більшала. Під сонцем смажилися не тільки молоді, а й старенькі, хворі. Не витримую. Легенько стукаю, щоб привернути увагу шановного продавця. Той удав, що не чує. Ще раз стукаю. Результат такий самий. Нерви здали: "Перепрошую, можна мені проскурку та водичку?" Дива таки бувають. Отримую те, що попросила. Дякую і запитую, коли відчинять церкву. Відповіді не отримала. Може, питання неправильно задала?
Та, як кажуть, у чужий монастир зі своїми законами не пхайся. Ось я й не сунула носа. А так хотілося сказати все, що думаю, про таку ось гостинність. А зрештою, може, такими і є терпіння та смирення: тобі ляпаса по правій щоці, а ти підставляєш ліву. В автобусі довго ще вагалася: то я очистилася чи ще більше нагрішила, бо на душі залишився осад обурення та невдоволення.
Так, я грішниця, а хто не грішний? Я й відповідатиму за свої гріхи. Можливо, монах уже випрохав собі Царство Небесне, бо ближчий до Бога, більше молиться, знає те, чого не знають інші люди. Але чи дає це йому право з погордою ставитися до тих, хто прийшов покаятися? Вони такі ж люди, як і він, а перед Богом усі рівні, не залежно від того, яку віру сповідують. Коли ти одягнув рясу, прийняв постриг, то вчинками своїми будь терплячим, добрим та чуйним до тих, які не такі сміливі, як ти, але все ж прагнуть спізнати милість Божу.
Почаївська лавра залишиться святою, бо святість її, віра у ЇЇ силі - в серці кожного з нас. Ось тільки б ще трошки довіри до тих, які оберігають святі нетлінні мощі, чудодійну ікону, святу воду, до тих, чиє покликання - молитися за нас, грішників, чия сутана не є уніформою...

Наталя КВІТКОВСЬКА