UK
Розклад: Пн-Пт 9 - 18

Спогади про відкриття печери Оптимістична

Період відкриття печери припадає на початок 60-х років. У той час на Поділлі діяла комплексна карстова експедиція АН України під керівництвом професора Віктора Дублянського, нині доктора геологічних наук. під час досліджень наново відкопаної Кришталевої печери в 1962 році співробітникам експедиції від місцевих жителів стало відомо про існування великої печери, вхід до якої знаходиться біля с. Стрілківці, в урочищі Попова Яма. Через рік, за рекомендацією Георгія Бачинського, у майбутньому доктора біологічних наук,професора, учасника досліджень печери Кришталева, до входу в Попову Яму виїхала група туристів-спелеологів зі Львова з метою проникнути в середину цього загадкового підземелля. З історичних архівів було відомо, що ця печера в давнину називалась Кошова Яма, Татарська Яма. За переказами, у ній під час татарських набігів ховалися цілі села. Тому сподівання були дуже оптимістичними.
Одного похмурого ранку в кінці серпня 1963 року на краю вирви, на дні якої мав бути вхід до печери, забілів намет і кілька спелеологів взялися до роботи. «…Нас було троє – Олександр Кіцера, аспірант-отоларинголог, нині доктор медичних наук, професор, Богдан Мельник, новоспечений лікар-ветеринар, і я, молодий викладач боксу в Інституті фізичної культури.
Наша робота видимого результату зразу не дала. Ми розкопували «підозрілі» місця по різних кутках карстової лійки, перекидали тонни породи – коров’ячих та кінських кісток, липкої тягучої глини та гіпсових уламків. Ми переконались, що печера існує, але увійти до неї нам не вдалось».
Уже в вересні над Поповою Ямою знову був розміщений табір. «…Цього разу ми зв’язались з керівництвом місцевого колгоспу. Нам для допомоги виділили двох селян-землекопів: П. Романського і В. Шманька, які раніше бували в цій печері і добре пам’ятали місце входу. З їхньою допомогою пізно ввечері нам удалося увійти в печеру.
Щоправда, ми не зуміли закріпитися в цій печері – наші тернопільські колеги мали більше досвіду в освоєнні нових лабіринтів; ми провели тільки одну спільну з тернопільчанами експедицію, а надалі печеру досліджували без нас…
Однак окрилені першим успіхом, ми почали інтенсивний пошук нових печер – здавалось, копни в будь-якій карстовій лійці – і знайдеш печеру…» основні свої зусилля новостворена секція зосередила на Придністровському Поділлі, унікальному печерному районі України. Саме тут, на невеликій території переважно Борщівського району Тернопільської області розташоване ціле сузір’я великих печер: Оптимістична – біля с. Королівки (230 км загальної довжини ходів), Озерна – с. Стрілківці (108 км), Кришталева – с. Нижнє Кривче (24 км), Млинківська – с. Млинки Чортківського району (14 км), недавно відкрита Славка – с. Верхнє Кривче (10 км), Вертеба – с. Більче Золоте (8 км).
Саме на пошук та дослідження нових печер у цьому районі була передусім спрямована активність львівських спелеологів.
«Якщо печери немає, то ми її викопаємо», - серйозно жартували завзяті спелеологи.
І таки викопали. 8 травня 1966 року Мирон Савчин разом з Олексою Соляром розкопали шестиметровий глиняний «корок» на дні лісової вирви в лісі біля с. Королівки і вперше проникли в незнаний досі печерний лабіринт. Це й була знаменита печера Оптимістична. Більше 40 років досліджень цієї унікальної печери дозволили скласти карту понад 230 км лабіринту. Печера посідає перше місце в Європі за загальною довжиною ходів та друге у світі, поступаючись лише Мамонтовій печері у США.
Але спробуємо повернутись до джерел історії.
«…Олекса Соляр повільно втиснувся у вузьке горло підземного лазу. Я лежу розпластаний на вологій глині в горизонтальній щілині і з тривогою прислухаюсь, як просувається вперед мій товариш. Чути зосереджене сопіння, потім воно припинилося – і після довгої і напруженої хвилини мовчання пролунав приглушений радісний вигук: «Шефе, я в печері!» Так були подолані перші метри цього велетенського лабіринту. Це сталося 8 травня 1966 року о 14.00».
На початку квітня 1965 року спелеологи «Циклопа» проводили топографічну зйомку печери-лабіринту Вітрова, вхід до якої знаходився в лісі, поблизу с. Королівка. Спроби протиснутися в глибину масиву виявились марними – подальший хід закривав глиняний сифон. Але сильний струмінь повітря в горлі сифона свідчив про наявність за ним великої порожнини.
Минув рік. 6 травня 1966 року на краю таємничої вирви був поставлений намет і двоє досвідчених землекопів взялися до роботи. Олекса Соляр, випускник технікуму радіоелектроніки, ще у Львові зварив спеціальну ванночку, за допомогою якої за два дня пройшли близько 6 м сифону і потрапили … в «задній прохід» печери.  «…Проходимо на ногах кілька метрів. Далі – перше розгалуження. Перед нами хід вліво («Ліва рукавичка»), хід прямо і хід направо. Вибираємо найбільший – прямо. Через кілька метрів ходьби стаємо навколішки, попереду низеньке «коліно» – протискуємось, далі труба йде похило вниз – до чергового сифону. Трохи розкопуємо його – і ось ми вже в маленькому гротику за сифоном. Тут можна розминутись. Ми вже дві години під землею, пройшли близько 40 м. обережно повземо вперед. Неможливо описати наші переживання, коли після стометрового покрученого лазу ми потрапили в систему високих чистих коридорів, закладених у темно-медовій гіпсовій товщі.
Усе більше і більше розгалужень. Починаємо розуміти, що відкрили якийсь величезний, багатокілометровий лабіринт.
Ідемо коридорами, якими ще ніколи не ступала людська нога…»

Мирон Савчин,
професор Львівського інституту фізичної культури
За матеріалами газети «Краєзнавство. Географія. Туризм»