RU
Расписание: Пн-пт 9 - 18

Поход в Карпаты: Вдоль несуществующей границы

Цена: 3425 грн
Длительность: 7 дней
Заказать тур
banner picture
Поход в Карпаты: Вдоль несуществующей границы

Дремучие ветхие леса, необычайно высокие деревья, сивые лоскуты коры на могучих стволах, мягкие ковры мха, россыпи каменных глыб на вершинах, просторные полонины, потерянные в пространстве и времени, - все это самый дикий район в Карпатах - район Горганы. Неизменными проводниками будут столбцы прежней польско-чехословацкой границ и остатки укреплений оборонных линий І и ІІ мировой войны. Традиционный набор диких ягод, грибов и молочных продуктов в придачу.

Частые вопросы о пеших походах

NB Информацию о физической подготовке и сложносте туров можно найти тут

Включено в цену
  • работа инструкторов

  • питание согласно с программой

  • прокат палаток и общего снаряжения

  • трансфер согласно с программой

Цена не включает в себя
  • прокат рюкзака

  • прокат спального комплекта

день 1

  • встреча группы на железнодорожном вокзале в г.Яремче. Как добраться на тур?
  • переезд общественным транспортом в пгт. Татаров
  • легкий перекус, подготовка к походу
  • переход до пол. Хомяков, 8 км
  • обед-перекус
  • разбивка лагеря, восхождение на г. Хомяк (1542 м)
  • ужин

день 2

  • завтрак, сбор лагеря
  • переход пол. Хомяков - г Синяк (1665 м) - г. Малый Горган (1593 м) - пол. Блажев - р. Зубровка, 15 км
  • обед-перекус
  • разбивка лагеря, купание в "карпатском джакузи" на р. Зубровка
  • ужин

день 3

  • завтрак, сбор лагеря
  • переход р. Зубровка - г. Долгая - хр. Плоская-Долгая, 14 км
  • обед-перекус
  • разбивка лагеря, ужин

день 4

  • завтрак, сбор лагеря
  • переход хр. Плоская-Долгая - г. Черная Клева (1719 м) - г. Русская, 15 км
  • обед-перекус
  • разбивка лагеря, ужин

день 5

  • завтрак
  • переход г. Русская - г. Братковская (1788 м) - г. Дурня, 7 км
  • обед-перекус
  • отдых, радиальные прогулки по желанию
  • разбивка лагеря, ужин

день 6

  • завтрак
  • переход г. Дурня - пол. Пантыр - пер. Легионов, 10 км
  • обед-перекус
  • ужин

день 7

  • завтрак, сбор лагеря
  • переход пер. Легионов - с. Быстрица, 8 км
  • обед-перекус
  • трансфер в Ивано-Франковск, завершение тура
  • возвращение домой. Как выехать домой?

Одежда и обувь:
  1. Палатка
  2. Ботинки для трекинга
  3. Рюкзак
  4. Спальный комплект (спальник+коврик)
  5. Запасная обувь (сандалии)
  6. Носки
  7. Брюки
  8. Шорты
  9. Фудболка
  10. Свитер легкий
  11. Cвитер теплый
  12. Дождевик
  13. Ветровка
  14. Шляпа и перчатки
  15. Варежки и шапка
  16. Рюкзак
  17. Гермомешки
  18. Фонарик
  19. Фляга
  20. Аптечка индивидуальная
  21. Вещь для сидения
  22. Паспорт
  23. Трекинговые палки
  24. Нож
  25. Зажигалка
  26. Средства гигиены: зубная щетка, паста, полотенце
  27. Личная посуда: металлическая или пластиковая (чтобы не разбилась) тарелка, ложка, кружка
  28. Спальный комплект (спальник+коврик)
Дополнительно:
  1. Рюкзак
  2. Спальный комплект (спальник+коврик)
Информация еще не добавлена
avatar
Юля
Апрель 2018

 

Прогноз погоди на наступні 3 дні обіцяв дощі, а в ніч виїзду він тільки підтвердився. І перспектива йти всі дні під дощем зовсім не радувала. Проте, коли ми добралися до с. Бистриця - точки старту нашого походу, то погода змінилась - було сонячно.
Нас було 16 чоловік: 14 туристів та 2 інструктори. Похід наш почався із перекусу, протягом якого ми мали змогу познайомитись один з одним.  Туристи цікавилися в Арсена (нашого інструктора) та його помічника Андрія про місцеву фауну, особливо про ведмедів, чи не нападуть вони вночі на табір. Проте, згідно із слів інструкторів найстрашнішими дикими тваринами, які можуть нам попастись, це коні, які за ніч можуть з'їсти всі харчі та інші речі, залишені поза наметами. Також додали про лісових мавок, які водяться в цій місцевості на болотах
Біля полудня ми вирушили. Згідно плану наш маршрут був таким: в перший день ми мали подолати шлях з Бистриці до перевалу Легіонів (близько 11 км), в другий - з перевалу Легіонів до полонини Рущина (14 км), а потім здійснити сходження без речей на г. Мала Сивуля; а на третій - повернення назад до Бистриці (близько 19 км).
Я включив GPS-навігатор для кращого орієнтування на місцевості. Але чесно кажучи, з нашими інструкторами він не був потрібен. Хіба що використовував його для того, щоб побачити яку відстань ми пройшли, і скільки ще потрібно йти.
Отже, ми йшли. Пройшли село. За ним почалась нерівна дорога. Збоку пагорби, з іншого - річка, з такою ж назвою, як і село, з якого вийшли. По дорозі бачили багато корів, всі з дзвіночками на шиї. Коли вони рухались разом, то утворювалась така собі мелодія.
Траплялись нам і перешкоди на шляху: то повалені дерева, то невеликі струмочки, які доводилось перескакувати, а також болото на дорозі. Цікаво, що всі були взуті в легке взуття і доводилось обережно ступати по болоті. Лише Арсен мав трекінгові черевики і міг спокійно проходити його. Пам’ятаю він ще казав: «А ви питали мене чого я в черевиках». Сама дорога хоч і поступово йшла вверх, проте з невеликим нахилом, тому це не сильно помічалось і йти було не важко.
Протягом дня ставали на привал 4-5 разів. Але привали були короткими, оскільки ніхто сильно і не втомлювався... доки не дійшли до останнього кілометру дороги. Тут стежка круто брала вгору, і потрібно було досить напружити ноги. Проте, нам довелось їх напружити ще більше, оскільки ми трішки збились, і пішли не по ній, а збоку. І нам довелось пробиратись вгору через хащі, де земля зсувалась, потрібно було ловитись за гілки кущів, щоб видертись вгору. Проте, від цього бойових дух нашої команди не впав, оскільки всі ж самі просили "водити їх більше лісом".
Нарешті вийшли на стежку. Зробили ще один привал. А тоді останній ривок - і ми на перевалі Легіонів. Тут розбили табір, перекусили, і стали готуватись до вечері. Хтось набирав воду, хтось приносив дрова, інші допомагали розпалювати вогонь, інструктори займались безпосередньо приготуванням вечері. Незабаром сіли вечеряти. Можливо на природі завжди так, але борщ був дуже смачним.
За вечерею слухали розповіді інструкторів, зокрема про молодих польських воїнів, саме тут стримували радянські війська, поки їхня армія відступала із припасами. В честь них тут стоїть пам'ятник-хрест.
Також тут паслися дикі коні. Як розказував Сергій, також один із інструкторів, з яким нам випала доля повертатись разом додому, вони відносно дикі. Оскільки люди випускають їх сюди на ціле літо. Тут вони пасуться, розмножуються, а восени їх забирають додому. Серед них є вожак, який охороняє та відповідає за них. І справді, тут його було видно зразу. Такий статний, весь білий. Коли декілька туристів хотіли наблизитись до кобил, він зразу почав фиркати і грізно дивитись на них. Вони одразу ж передумали.
Ввечері всі сиділи біля багаття, і пили чай. Ми вирішили поекспериментувати, і добавили в нього.....чого тільки не добавили: гілочки ялинки, ромашки, ще якісь трави. На смак чай виявився дивним.
По мірі того, як темніло, на сусідні гори опускався туман, такий густий, неначе хмари. Арсен казав, що так завжди: на ніч «хмари» опускаються, а зранку підіймаються вгору.
Коли зовсім стемніло, всі пішли по наметах і полягали спати. Попереду був важкий день.
На другий день погода також була гарна. З самого ранку світило сонце. Ми швидко поснідали, зібрали табір і вирушили в дорогу. Наш шлях пролягав вздовж колишнього польсько-словацького кордону. Тому майже всю дорогу ми йшли біля невеличких стовпців, на яких були вибиті якісь цифри, а також латинські букви: з одного боку буква P, а з іншого S, що як ми здогадались означали назви цих країн-сусідів.
Інструктори попередили нас, що наша дорога сьогодні буде як американські гірки - то вверх, то вниз. І справді, спочатку ми підіймались весь час вверх, потім зразу спускались вниз. Скажу, вниз йти не набагато легше, оскільки доводиться напружувати ноги, щоб не послизнутись.
Так рухались протягом декількох годин. Стежка весь час пролягала через ліс, тому тут не було таких нерівностей, як минулого дня. Згодом ми дійшли до високого підйому, де стежка йшла зигзагами. Довелось потратити багато часу, поки всі вибрались наверх. Тоді зробили досить тривалий привал. Тут нарешті почала з'являтись мережа, оскільки попередні півтора дня її ніде не було. Всі зразу повключали телефони, і почали дзвонити, розказувати про свою подорож. Хтось вже "заливав" фото на фейсбук.
Рушили далі. Дорога пролягала через хребет Тавпіширка. Ліс закінчився і  ми йшли стежкою, яка вся була вкрита каменюками, а по боках огороджена кущами. Дорога йшла прямо на висоті близько 1200 м. Звідси було видно гори - Малу і Велику Сивулю. Зараз вони були ще так далеко.
Згодом дорога знову повела вниз. Місцями кущі так сильно поросли, що доводилось просто продиратись через них, пролазити під товстими гілками, що було досить складно із рюкзаками на плечах.  Проте і цю ділянку дороги ми подолали.
Після обіду прогноз погоди почав себе виправдовувати: сонце сховалось, небо стало захмарюватись. Коли ми знову стали на привал, то почав накрапати дощ. Всі зразу стали одягати дощовики. В мене такого щастя не було, то я просто одягнув спортивну куртку. Але смішно  було, як тільки вони вдягнули їх, дощ одразу перестав. Довелося скидати їх. Далі знову йшли лісом, і знову вверх-вниз.
Через годину дощ знову почав накрапати. Всі знову почали одягати дощовики. Товариш мій, Тарас, каже до мене:
- Зараз він перестане, як тільки вони вдягнуть їх.
Але цього разу так не сталось. Дощ і далі моросів, і довелось подорожувати під ним. Земля стала м’якша, ґрунт не стійкий, і доводилось йти обережніше, щоб не впасти. Від цього ми стали рухатись повільніше. Одного разу одна із туристок послизнулась і впала, проїхавшись на спині.
Ще один спуск вниз, і ми стоїмо під деревами посеред широкої долини, перед нам вказівник, згідно якого до Сивулі потрібно йти ще 4,5 км, а до урочища Пекло (куди нам і потрібно) – 1,5 км. Ми ще посміювались, що сьогодні всі попадемо у пекло.
Півтора кілометра – ніби не велика відстань, проте якби це була рівна поверхня, а тут дорога брала круто вгору. Це був наш останній підйом до урочища. Проте, він був найвищим із всіх сьогоднішніх. Мало того, що всі і так втомились, так ще й під дощем, земля взагалі перетворилась у болото, і щоб не впасти, потрібно було чіплятись за гілля дерев або кущів. В одному місці я не втримався і почав їхати на ногах назад. Пощастило, що позаду був мій товариш, який зупинив мене. Тут ми рухалися дуже повільно, і дуже довго.
На половині підйому дощ перестав, і ми зробили привал, щоб віддихнути, а також почекати відстаючих. Виглянуло сонце, всі поскидали верхній одяг. Стали рухатись далі. Вище підйом був вже не таким крутим, і рухатись стали легше. Ще декілька хвилин, і закінчився ліс, ми підіймаємось на вершину пагорбу. Звідси відкривається прекрасний краєвид: гори, вкриті деревами, де-не-де, проступають відкриті місцевості, і долини покриті травами. Видно худобу, що пасеться на пологих схилах. Але видно тільки ті гори, що ближче. Ті, що далі вкриті туманом, і ледь видимі.
-  Далеко нам ще йти? – запитав один  із туристів.
-  Вже майже прийшли. – відповів Арсен. Показав рукою: – Он полонина. Нам туди.
Вона справді була близько. Ми пішли. Стежка, яка вела до неї, була досить вузькою. З одної сторони була гора, з іншої обрив. В одному місці, вона настільки звузилась, що ми йшли просто на краю, крок вправо - і котишся собі вниз. Пагорб внизу був покритий щебенем, і нагадував кар’єр, що придавало урочищу більш промислового вигляду, ніж природнього. Справедлива назва – Пекло.
Тут знову почався дощ. Сильніший, ніж попередній. Ми швидко пішли до місця табору. Через 5 хвилин вже були там. Стали швидко розбивати табір. Пам’ятаю я був повністю мокрий, і рюкзак теж намок, а речі в ньому стали вологими, тому навіть не було в що переодягнутись.
Ми розбили намети, і поховались в них. Всі були голодні, але ніхто не мав бажання зараз виходити із намету. А дощ все падав, і падав…
Чуємо голос Арсена із його намету:
- Хтось ще хоче йти на Сивулю?
Ніхто бажання не висловив.
Нарешті дощ перестав, навіть виглянуло сонце. Ми повиходили, почали готувати вечерю. Але і тут не було все гладко. Нас атакувала армія мошок, які постійно хотіли залетіти під одяг і нещадно кусали. Ми відбивались від них, але їм не було кінця-краю. В результаті ми здались,  просто понадягали одяг, який закривав все тіло.
Ми повечеряли, ще трохи посиділи, і порозходились по наметах. Домовились, що на Сивулю піднімемось завтра рано-вранці.
Проте в 5 годині я проснувся, і почув, як на намет знову накрапає дощ. Дехто повиходив з намету. Але згодом поховались назад. На Сивулю ніхто не пішов.
Пізніще дощ перестав. Всі повставали. Хоч було трохи прохолодно, і полонину покривав туман, але роси на диво не було. Ми швидко поснідали, зібрали всі речі, зібрали табір і рушили назад. Сьогодні до обіду ми мали пройти шлях довший ніж проходили в попередні дні. Проте, порівняно із вчорашньою, цю дорогу можна назвати раєм. Хоч вона і не була рівною, і також траплялась болотиста місцевість, але стежка майже весь час йшла вниз, тому йти було набагато легше. Вертались ми не тим же шляхом, що і пройшли, оскільки по маршруту ми стартували із Бистриці, і мали добратись до неї, зробивши коло.
Оскільки на початку сьогоднішнього шляху ми були на вершині, і лісистість тут була не така густа, то звідси нам відкривався весь місцевий краєвид. А так, як виглянуло сонце, і туман почав розсіюватись, то вид був ще більш масштабніший і гарніший. Коли гори освітлені сонцем, вони виглядають більш приємніше, ніж вкриті туманом: сірі і похмурі.
Привалів робили менше, і вони були коротшими. Рухались досить швидко. Коли інструктори сказали, що ми пройшли вже 5 км, навіть не вірилось, так швидко це було.
Дорогою траплялись «ранчо» (так ми їх назвали) – огороджені ділянки місцевих фермерів, паслись вівці.
Біля полудня ми дійшли до водоспаду, що біля с. Бистриця. Там зробили привал, набрали води, перекусили, і рушили. Далі останні 6 км йшли через село. Тут дорога взагалі була пряма. Проте йшлось вже довше, оскільки всі були досить втомлені і рухались повільно
По дорозі ми зустріли місцевого жителя, який з вигляду був схожим на партизана. Ми запитали його як далеко ще до того місця, звідки ми починали. Почули відповідь 4 км. Гуцульський GPS, як назвав його Арсен, виявився правим. Ми прикинули масштаб по  нашому навігатору, і саме стільки нам ще потрібно було йти.
Тут вже почались будинки, люди виглядають з вікон, дивляться на нашу процесію.
Останній кілометр ми пройшли із прискоренням, оскільки всі передбачали закінчення, і це придавало сил. Нарешті ми дійшли до точки фінішу, де нас чекав наш бус. Ми загрузились, і поїхали до Франківська.
Всі були задоволені, всім все сподобалось.
P.S. В офісі мені сказали: "Я чув, Дмитро, ти провідником записався тепер. По горам водиш". Я, усміхаючись, похитав головою в знак згоди.

Прогноз погоди на наступні 3 дні обіцяв дощі, а в ніч виїзду він тільки підтвердився. І перспектива йти всі дні під дощем зовсім не радувала. Проте, коли ми добралися до с. Бистриця - точки старту нашого походу Карпатами, то погода змінилась - було сонячно.
Нас було 16 чоловік: 14 туристів та 2 інструктори. Карпатський Похід наш почався із перекусу, протягом якого ми мали змогу познайомитись один з одним.  Туристи цікавилися в Арсена (нашого інструктора) та його помічника Андрія про місцеву фауну, особливо про ведмедів, чи не нападуть вони вночі на табір. Проте, згідно із слів інструкторів найстрашнішими дикими тваринами, які можуть нам попастись, це коні, які за ніч можуть з'їсти всі харчі та інші речі, залишені поза наметами. Також додали про лісових мавок, які водяться в цій місцевості на болотах
Біля полудня ми вирушили. Згідно плану наш маршрут був таким: в перший день ми мали подолати шлях з Бистриці до перевалу Легіонів (близько 11 км), в другий - з перевалу Легіонів до полонини Рущина (14 км), а потім здійснити сходження без речей на г. Мала Сивуля; а на третій - повернення назад до Бистриці (близько 19 км).


Я включив GPS-навігатор для кращого орієнтування на місцевості. Але чесно кажучи, з нашими інструкторами він не був потрібен. Хіба що використовував його для того, щоб побачити яку відстань ми пройшли, і скільки ще потрібно йти.
Отже, ми йшли. Пройшли село. За ним почалась нерівна дорога. Збоку пагорби, з іншого - річка, з такою ж назвою, як і село, з якого вийшли. По дорозі бачили багато корів, всі з дзвіночками на шиї. Коли вони рухались разом, то утворювалась така собі мелодія.
Траплялись нам і перешкоди на шляху: то повалені дерева, то невеликі струмочки, які доводилось перескакувати, а також болото на дорозі. Цікаво, що всі були взуті в легке взуття і доводилось обережно ступати по болоті. Лише Арсен мав трекінгові черевики і міг спокійно проходити його. Пам’ятаю він ще казав: «А ви питали мене чого я в черевиках». Сама дорога хоч і поступово йшла вверх, проте з невеликим нахилом, тому це не сильно помічалось і йти було не важко.
Протягом дня ставали на привал 4-5 разів. Але привали були короткими, оскільки ніхто сильно і не втомлювався... доки не дійшли до останнього кілометру дороги. Тут стежка круто брала вгору, і потрібно було досить напружити ноги. Проте, нам довелось їх напружити ще більше, оскільки ми трішки збились, і пішли не по ній, а збоку. І нам довелось пробиратись вгору через хащі, де земля зсувалась, потрібно було ловитись за гілки кущів, щоб видертись вгору. Проте, від цього бойових дух нашої команди не впав, оскільки всі ж самі просили "водити їх більше лісом".
Нарешті вийшли на стежку. Зробили ще один привал. А тоді останній ривок - і ми на перевалі Легіонів. Тут розбили табір, перекусили, і стали готуватись до вечері. Хтось набирав воду, хтось приносив дрова, інші допомагали розпалювати вогонь, інструктори займались безпосередньо приготуванням вечері. Незабаром сіли вечеряти. Можливо на природі завжди так, але борщ був дуже смачним.
За вечерею слухали розповіді інструкторів, зокрема про молодих польських воїнів, саме тут стримували радянські війська, поки їхня армія відступала із припасами. В честь них тут стоїть пам'ятник-хрест

Також тут паслися дикі коні. Як розказував Сергій, також один із інструкторів, з яким нам випала доля повертатись разом додому, вони відносно дикі. Оскільки люди випускають їх сюди на ціле літо. Тут вони пасуться, розмножуються, а восени їх забирають додому. Серед них є вожак, який охороняє та відповідає за них. І справді, тут його було видно зразу. Такий статний, весь білий. Коли декілька туристів хотіли наблизитись до кобил, він зразу почав фиркати і грізно дивитись на них. Вони одразу ж передумали.
Ввечері всі сиділи біля багаття, і пили чай. Ми вирішили поекспериментувати, і добавили в нього.....чого тільки не добавили: гілочки ялинки, ромашки, ще якісь трави. На смак чай виявився дивним.
По мірі того, як темніло, на сусідні гори опускався туман, такий густий, неначе хмари. Арсен казав, що так завжди: на ніч «хмари» опускаються, а зранку підіймаються вгору.
Коли зовсім стемніло, всі пішли по наметах і полягали спати. Попереду був важкий день.
На другий день погода також була гарна. З самого ранку світило сонце. Ми швидко поснідали, зібрали табір і вирушили в дорогу. Наш шлях пролягав вздовж колишнього польсько-словацького кордону. Тому майже всю дорогу ми йшли біля невеличких стовпців, на яких були вибиті якісь цифри, а також латинські букви: з одного боку буква P, а з іншого S, що як ми здогадались означали назви цих країн-сусідів.
Інструктори попередили нас, що наша дорога сьогодні буде як американські гірки - то вверх, то вниз. І справді, спочатку ми підіймались весь час вверх, потім зразу спускались вниз. Скажу, вниз йти не набагато легше, оскільки доводиться напружувати ноги, щоб не послизнутись.

Так рухались протягом декількох годин. Стежка весь час пролягала через ліс, тому тут не було таких нерівностей, як минулого дня. Згодом ми дійшли до високого підйому, де стежка йшла зигзагами. Довелось потратити багато часу, поки всі вибрались наверх. Тоді зробили досить тривалий привал. Тут нарешті почала з'являтись мережа, оскільки попередні півтора дня її ніде не було. Всі зразу повключали телефони, і почали дзвонити, розказувати про свою подорож. Хтось вже "заливав" фото на фейсбук.
Рушили далі. Дорога пролягала через хребет Тавпіширка. Ліс закінчився і  ми йшли стежкою, яка вся була вкрита каменюками, а по боках огороджена кущами. Дорога йшла прямо на висоті близько 1200 м. Звідси було видно гори - Малу і Велику Сивулю. Зараз вони були ще так далеко.
Згодом дорога знову повела вниз. Місцями кущі так сильно поросли, що доводилось просто продиратись через них, пролазити під товстими гілками, що було досить складно із рюкзаками на плечах.  Проте і цю ділянку дороги ми подолали.
Після обіду прогноз погоди почав себе виправдовувати: сонце сховалось, небо стало захмарюватись. Коли ми знову стали на привал, то почав накрапати дощ. Всі зразу стали одягати дощовики. В мене такого щастя не було, то я просто одягнув спортивну куртку. Але смішно  було, як тільки вони вдягнули їх, дощ одразу перестав. Довелося скидати їх. Далі знову йшли лісом, і знову вверх-вниз.
Через годину дощ знову почав накрапати. Всі знову почали одягати дощовики. Товариш мій, Тарас, каже до мене:
- Зараз він перестане, як тільки вони вдягнуть їх.
Але цього разу так не сталось. Дощ і далі моросів, і довелось подорожувати під ним. Земля стала м’якша, ґрунт не стійкий, і доводилось йти обережніше, щоб не впасти. Від цього ми стали рухатись повільніше. Одного разу одна із туристок послизнулась і впала, проїхавшись на спині.
Ще один спуск вниз, і ми стоїмо під деревами посеред широкої долини, перед нам вказівник, згідно якого до Сивулі потрібно йти ще 4,5 км, а до урочища Пекло (куди нам і потрібно) – 1,5 км. Ми ще посміювались, що сьогодні всі попадемо у пекло.

Півтора кілометра – ніби не велика відстань, проте якби це була рівна поверхня, а тут дорога брала круто вгору. Це був наш останній підйом до урочища. Проте, він був найвищим із всіх сьогоднішніх. Мало того, що всі і так втомились, так ще й під дощем, земля взагалі перетворилась у болото, і щоб не впасти, потрібно було чіплятись за гілля дерев або кущів. В одному місці я не втримався і почав їхати на ногах назад. Пощастило, що позаду був мій товариш, який зупинив мене. Тут ми рухалися дуже повільно, і дуже довго.
На половині підйому дощ перестав, і ми зробили привал, щоб віддихнути, а також почекати відстаючих. Виглянуло сонце, всі поскидали верхній одяг. Стали рухатись далі. Вище підйом був вже не таким крутим, і рухатись стали легше. Ще декілька хвилин, і закінчився ліс, ми підіймаємось на вершину пагорбу. Звідси відкривається прекрасний краєвид: гори, вкриті деревами, де-не-де, проступають відкриті місцевості, і долини покриті травами. Видно худобу, що пасеться на пологих схилах. Але видно тільки ті гори, що ближче. Ті, що далі вкриті туманом, і ледь видимі.
-  Далеко нам ще йти? – запитав один  із туристів.-  Вже майже прийшли. – відповів Арсен. Показав рукою: – Он полонина. Нам туди.
Вона справді була близько. Ми пішли. Стежка, яка вела до неї, була досить вузькою. З одної сторони була гора, з іншої обрив. В одному місці, вона настільки звузилась, що ми йшли просто на краю, крок вправо - і котишся собі вниз. Пагорб внизу був покритий щебенем, і нагадував кар’єр, що придавало урочищу більш промислового вигляду, ніж природнього. Справедлива назва – Пекло.
Тут знову почався дощ. Сильніший, ніж попередній. Ми швидко пішли до місця табору. Через 5 хвилин вже були там. Стали швидко розбивати табір. Пам’ятаю я був повністю мокрий, і рюкзак теж намок, а речі в ньому стали вологими, тому навіть не було в що переодягнутись.
Ми розбили намети, і поховались в них. Всі були голодні, але ніхто не мав бажання зараз виходити із намету. А дощ все падав, і падав…
Чуємо голос Арсена із його намету:
- Хтось ще хоче йти на Сивулю?
Ніхто бажання не висловив.


Нарешті дощ перестав, навіть виглянуло сонце. Ми повиходили, почали готувати вечерю. Але і тут не було все гладко. Нас атакувала армія мошок, які постійно хотіли залетіти під одяг і нещадно кусали. Ми відбивались від них, але їм не було кінця-краю. В результаті ми здались,  просто понадягали одяг, який закривав все тіло.
Ми повечеряли, ще трохи посиділи, і порозходились по наметах. Домовились, що на Сивулю піднімемось завтра рано-вранці.
Проте в 5 годині я проснувся, і почув, як на намет знову накрапає дощ. Дехто повиходив з намету. Але згодом поховались назад. На Сивулю ніхто не пішов.
Пізніще дощ перестав. Всі повставали. Хоч було трохи прохолодно, і полонину покривав туман, але роси на диво не було. Ми швидко поснідали, зібрали всі речі, зібрали табір і рушили назад. Сьогодні до обіду ми мали пройти шлях довший ніж проходили в попередні дні. Проте, порівняно із вчорашньою, цю дорогу можна назвати раєм. Хоч вона і не була рівною, і також траплялась болотиста місцевість, але стежка майже весь час йшла вниз, тому йти було набагато легше. Вертались ми не тим же шляхом, що і пройшли, оскільки по маршруту ми стартували із Бистриці, і мали добратись до неї, зробивши коло.
Оскільки на початку сьогоднішнього шляху ми були на вершині, і лісистість тут була не така густа, то звідси нам відкривався весь місцевий краєвид. А так, як виглянуло сонце, і туман почав розсіюватись, то вид був ще більш масштабніший і гарніший. Коли гори освітлені сонцем, вони виглядають більш приємніше, ніж вкриті туманом: сірі і похмурі.
Привалів робили менше, і вони були коротшими. Рухались досить швидко. Коли інструктори сказали, що ми пройшли вже 5 км, навіть не вірилось, так швидко це було.
Дорогою траплялись «ранчо» (так ми їх назвали) – огороджені ділянки місцевих фермерів, паслись вівці.
Біля полудня ми дійшли до водоспаду, що біля с. Бистриця. Там зробили привал, набрали води, перекусили, і рушили. Далі останні 6 км йшли через село. Тут дорога взагалі була пряма. Проте йшлось вже довше, оскільки всі були досить втомлені і рухались повільно
По дорозі ми зустріли місцевого жителя, який з вигляду був схожим на партизана. Ми запитали його як далеко ще до того місця, звідки ми починали. Почули відповідь 4 км. Гуцульський GPS, як назвав його Арсен, виявився правим. Ми прикинули масштаб по  нашому навігатору, і саме стільки нам ще потрібно було йти.
Тут вже почались будинки, люди виглядають з вікон, дивляться на нашу процесію.
Останній кілометр ми пройшли із прискоренням, оскільки всі передбачали закінчення, і це придавало сил. Нарешті ми дійшли до точки фінішу, де нас чекав наш бус. Ми загрузились, і поїхали до Франківська.
Всі були задоволені, всім все сподобалось.


P.S. В офісі мені сказали: "Я чув, Дмитро, ти провідником записався тепер. По горам водиш". Я, усміхаючись, похитав головою в знак згоди.

avatar
Таня
Июль 2013

 

«Нас кличе у мандри дорога,
Нам грає чарівна струна.
Я за тобою піду,
Я буду вітром летіти,
Я буду сонцем горіти,
Для тебе.» (Гурт «Мандри»)
Для тих хто любить долати труднощі, активний відпочинок та дику природу, Карпати – найкращий вибір. Саме такий відпочинок я вибираю для себе. І цього літа я також поїхав на відпочинок до Карпат. Про те, що на нас чекає, ми знали за місяць, нам був відомий наш маршрут і характер місцевості. Дрімучі старезні ліси, височезні дерева, сиві клапті кори на могутніх стовбурах, м'які килими моху, розсипи кам'яних брил на вершинах, просторі полонини, загублені у просторі та часі, - все це найдикіший район у Карпатах - район Горгани. Незмінними провідниками є стовпчики колишнього польсько-чехословацького кордону та залишки укріплень оборонних ліній І та ІІ світової війни. Традиційний набір диких ягід, грибів та молочних продуктів на додачу. Лише влітку високо в гори забираються гуцули випасати корівок. До речі, «Горганами» цю місцевість назвали саме гуцули і означає вона гора з каміння. Горгани це гори, вершини яких з далеку постійно виглядають біло-жовтими і тому здаються пласкими та легкодоступними, хоча насправді це скупчення каміння розміром від 3 метрів у діаметрі до мілкого гравію. Саме тому Горгани вважаються дуже цікавою та однією із найскладніших ділянок Карпат для туризму.
Отже, ми вчотирьох сіли ввечері на потяг та покотились на зустріч пригодам. Зранку прибувши до Івано-Франківська ми приєднались до решти учасників групи. 
Наша група нараховувала 11 чоловік: 4 людини із Києва, 3 людини із Запоріжжя, молода пара з міста Самбір, Львівської області а також жінка з міста Вороніж, Росія та власне наш інструктор Ігор (невтомний та вічно усміхнений, завдяки йому ми жодного разу не заблукали, не збились зі шляху та завжди були ситими) .
В Івано-Франківську ми погрузились до мікроавтобусу та поїхали до с. Татарів, що знаходиться у підніжжі г. Синяк. Розподіливши всі речі для подорожі, їжу, сокири, палатки (мені дістався газовий балон з горілкою та10 кг шоколаду, цукерок, халви та інших солодощів. І після перекусу м’ясом, салом та сиром ми вирушили в дорогу. Декілька км вздовж траси і ми звернули на лісову стежку, що піднімалась по крутому підйому вгору. Серед лісових хащ ніхто навіть не міг уявити який далекий шлях ми маємо подолати, лише одного разу було видно (крізь просвіт у деревах) вершину Синяка (гора). Через 4 км у нас був перший привал біля гірської річки. Світило сонце і все було чудово, ми відпочивали та їли шоколад, там же зупинялись і інші групи туристів, які снували як в одну так і в іншу сторону. Під вечір ми піднялись на полонину Хом’яків, де розбили свій перший табір. Через пів години відпочинку та розбиття табору ми здійснили радіальне (без рюкзаків) сходження на вершину г. Хом’як. При підйомі ми смакували чорницями, які до речі підгодовували нас на протязі всього шляху. З вершини відкриваються просто неймовірно дивовижні краєвиди, які захоплюють тебе раз і на все життя, це не передасть жодне фото, жодна розповідь. Це те що займає частинку твого серця назавжди. Ввечері після вечері та купання в гірській воді з таким задоволенням та розслабленістю засипаєш, здавалося б, у не зручній палатці.
Ранок нас теж зустрів дощем і протягом дня лише зрідка переставало капати з неба. Довкола все закутане в сіру імлу густого туману. Як виявилось, то були хмари.
День нічого доброго нам не обіцяв і попри моє невдоволення через порушені плани на маршрут, ми вирішили не підійматись на г. Синяк, а здійснити радіальне сходження до водоспаду Гук. Це було супер: болото, каміння, дощ і спуск, а потім і підйом гіркою з нахилом 110 градусів в декілька км. Біля водопаду ми зробили перекус і назад. На схилах ми роздивлялись хмаринки перед нами та ласували малиною. 

«Нас кличе у мандри дорога,Нам грає чарівна струна.Я за тобою піду,Я буду вітром летіти,Я буду сонцем горіти,Для тебе.» (Гурт «Мандри»)
Для тих хто любить долати труднощі, активний відпочинок та дику природу, Карпати – найкращий вибір. Саме такий відпочинок я вибираю для себе. І цього літа я також поїхав на відпочинок до Карпат. Про те, що на нас чекає, ми знали за місяць, нам був відомий наш маршрут і характер місцевості. Дрімучі старезні ліси, височезні дерева, сиві клапті кори на могутніх стовбурах, м'які килими моху, розсипи кам'яних брил на вершинах, просторі полонини, загублені у просторі та часі, - все це найдикіший район у Карпатах - район Горгани. Незмінними провідниками є стовпчики колишнього польсько-чехословацького кордону та залишки укріплень оборонних ліній І та ІІ світової війни. Традиційний набір диких ягід, грибів та молочних продуктів на додачу. Лише влітку високо в гори забираються гуцули випасати корівок. До речі, «Горганами» цю місцевість назвали саме гуцули і означає вона гора з каміння. Горгани це гори, вершини яких з далеку постійно виглядають біло-жовтими і тому здаються пласкими та легкодоступними, хоча насправді це скупчення каміння розміром від 3 метрів у діаметрі до мілкого гравію. Саме тому Горгани вважаються дуже цікавою та однією із найскладніших ділянок Карпат для туризму.Отже, ми вчотирьох сіли ввечері на потяг та покотились на зустріч пригодам. Зранку прибувши до Івано-Франківська ми приєднались до решти учасників групи. Наша група нараховувала 11 чоловік: 4 людини із Києва, 3 людини із Запоріжжя, молода пара з міста Самбір, Львівської області а також жінка з міста Вороніж, Росія та власне наш інструктор Ігор (невтомний та вічно усміхнений, завдяки йому ми жодного разу не заблукали, не збились зі шляху та завжди були ситими) .В Івано-Франківську ми погрузились до мікроавтобусу та поїхали до с. Татарів, що знаходиться у підніжжі г. Синяк. Розподіливши всі речі для подорожі, їжу, сокири, палатки (мені дістався газовий балон з горілкою та10 кг шоколаду, цукерок, халви та інших солодощів. І після перекусу м’ясом, салом та сиром ми вирушили в дорогу. Декілька км вздовж траси і ми звернули на лісову стежку, що піднімалась по крутому підйому вгору. Серед лісових хащ ніхто навіть не міг уявити який далекий шлях ми маємо подолати, лише одного разу було видно (крізь просвіт у деревах) вершину Синяка (гора). Через 4 км у нас був перший привал біля гірської річки. Світило сонце і все було чудово, ми відпочивали та їли шоколад, там же зупинялись і інші групи туристів, які снували як в одну так і в іншу сторону. Під вечір ми піднялись на полонину Хом’яків, де розбили свій перший табір. Через пів години відпочинку та розбиття табору ми здійснили радіальне (без рюкзаків) сходження на вершину г. Хом’як. При підйомі ми смакували чорницями, які до речі підгодовували нас на протязі всього шляху. З вершини відкриваються просто неймовірно дивовижні краєвиди, які захоплюють тебе раз і на все життя, це не передасть жодне фото, жодна розповідь. Це те що займає частинку твого серця назавжди. Ввечері після вечері та купання в гірській воді з таким задоволенням та розслабленістю засипаєш, здавалося б, у не зручній палатці.Ранок нас теж зустрів дощем і протягом дня лише зрідка переставало капати з неба. Довкола все закутане в сіру імлу густого туману. Як виявилось, то були хмари.День нічого доброго нам не обіцяв і попри моє невдоволення через порушені плани на маршрут, ми вирішили не підійматись на г. Синяк, а здійснити радіальне сходження до водоспаду Гук. Це було супер: болото, каміння, дощ і спуск, а потім і підйом гіркою з нахилом 110 градусів в декілька км. Біля водопаду ми зробили перекус і назад. На схилах ми роздивлялись хмаринки перед нами та ласували малиною.