Матеріалізована пам'ять віків

У самому серці Тернополя

Площа, яка називається нині майданом Волі, сама по собі є пам'яткою історії: скільки подій різних прошуміло тут більш, ніж за чотири з половиною століття, стількох знаменитостей перебачили тут тернополяни! Власник міста Йозеф Потоцький дозволив отцям-домініканам на розі тернопільських валів спорудити храм. І на площі, що тоді носила ім'я Собєського, 1749 р. розпочалося будівництво костьолу, яке тривало до 1778. Наступного року храм освятили. Патроном цього величного храму, що так прикрашав площу, обрали святого Вінцентія (зустрічається написання Вінсентій, Вінкентій) і встановили неподалік входу скульптуру славного своїми благодіяннями священика, визнаного святим.
Вінцентій народився у Франції 1576 року в не дуже заможній, але доброчесній сім'ї. Змалечку хлопець вирізнявся великою працелюбністю, милосердним серцем. Дуже часто віддавав бідним свою їжу, одяг. Дивлячись, як його син поводиться, чим цікавиться, про що говорить, батько зрозумів, що Вінцентій має більше розуму, ніж того треба, аби пасти худобу. І хоч не випадало матеріально, а послав сина на науку до вищих шкіл. Так у дванадцять літ хлопець поїхав з батьківського дому. У школі дуже добре вчився, і один адвокат запросив його вчителем до своїх двох синів. З того часу Вінцентій заробляв на прожиття сам і обходився без батьківської допомоги.
Успішно закінчивши філософські й богословські студії в університеті, Вінцентій 1600 року був висвячений на священика. Одразу його призначили парохом. Коли ж інший священик заявив, що то його парафія, відмовився від цього місця, аби уникнути непорозуміння. В цей час одна жінка, знаючи побожність Вінцентія, записала йому у спадок трохи грошей, і той поїхав за ними до Марсилії. Коли ж повертався з грішми кораблем, дорогою на судно напали турки-пірати: пограбували, багатьох побили-порізали, інших закували в кайдани (серед них і пораненого о. Вінцентія) та повезли на невільничий ринок у Туніс. Тричі отця продавали-перепродували. Врешті він опинився в одного відступника від католицької віри, котрий прийняв мусульманство і мав трьох жінок. Працював о. Вінцентій від зорі до зорі на полі. Одна із жінок, туркеня за походженням, звернула увагу, що їхній новий невільник надзвичайно скромний і терплячий, бездоганної поведінки в усьому, постійно творить християнську молитву. Тоді й вона почала шанобливо ставитися до нього, цікавитися християнською вірою та звичаями, а згодом залучила і свого чоловіка.
Залишивши наверненого до батьківської віри свого підопічного у Парижі, о. Вінцентій поїхав до Риму, де відвідав церкви й катакомби, освячені святими молитвами й кров'ю давніх християнських звичаїв. Після повернення до рідного краю удостоївся аудієнції короля Людовика XIII, справивши на нього дуже добре враження. Король виявив бажання дати йому якусь високу посаду, але о. Вінцентій відмовився. Як і раніше, допомагав убогим і хворим. Враховуючи його надзвичайні якості, королева Маргарита призначила отця при дворі своїм милостинником, котрий мав за обов'язок опікуватися вбогими та надавати їм від імені королеви потрібну допомогу. Одержавши парафію поблизу Парижа, взявся до праці. Проповідував, навчав катехизму, сповідав, відвідував хворих, допомагав убогим, мирив посварених, підбадьорював немічних - став усім для всіх. З 1737 року отця Вінцентія визнали святим, а згодом папа Лев XIII оголосив його небесним заступником усіх доброчинних товариств.
З отриманням незалежності України у Тернополі відродилося згромадження сестер милосердя, заснованого колись о. Вінцентієм - послідовниць життя, вчення і діянь святого, їхня обитель розташована у Кутківцях на вулиці Приміській, прикрашають її портрети св. Вінцентія, Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого. Сестри готові будь-якої години прийти на допомогу хворим і бездомним, калікам і тим, хто зневірився у житті.
А ось ще одна історія, втілена у пам'ятнику. У 1921 р. до Тернополя прибув глава міжвоєнної Польщі Юзеф Пілсудський для вручення бойових нагород, освячення військових прапорів. А через чотирнадцять років тут, на площі Собєського, відкрили пам'ятник (до речі, перший у тодішній Польщі, через півроку по смерті) маршалку Ю. Пілсудському. То була помпезна споруда з можновладцем на баскому коні роботи тернопільського митця Аполлінарія Гловінського. У 1940 році споруду знищено новою владою. Місце пустувало аж до 1967, коли тут було встановлено бронзову скульптуру на гранітному постаменті Ульянова-Леніна за проектом ленінградського митця М. Робермана. У 1991 році пам'ятник повторив історію попередника - був скинутий з п'єдесталу. 2002 року з'явився новий вершник на коні - будівничий Галицько-Волинської держави Данило Галицький роботи тернопільських творців Бориса Рудого та Олександра Міщука. Поки що погляди на цю скульптуру діаметрально протилежні.

На колишній Міцкевича

На початку XIX ст. за міськими валами виросла нова престижна вулиця, яку назвали Панською. Пізніше вона розділилася на Верхню і Нижню Панську. Ошатні, не подібні один на одного будинки потопали у розкішній зелені дерев, трохи пізніше стали з'являтися кількаповерхівки, теж неординарні. А ще, бруківка, вимощена гранітом, який пізніше замінили асфальтом. 1843 рік виявився щасливим для Тернополя - місто викупилося з власності Тадея Туркула, по колу зібравши для цього гроші. Зібрали й на фігуру св. Теклі, яку обрали своєю покровителькою й заступницею. Встановили її на тодішній Верхній Панській в оточенні дерев, сформувавши майданчик, який назвали майданом св. Теклі. Була й криничка з кришталевою водичкою, і чи не все місто ходило сюди скуштувати цього цілющого напою.
Хто ж вона, ця Текля? Походила з багатої родини язичників в Іконії (Мала Азія), жила у І столітті. Була надзвичайно гарна, розумна і красномовна. До Христової віри дівчина навернулася, найімовірніше, під впливом проповідей апостола Павла. А прийнявши хрещення, присвятила себе Господові. В час жорстоких гонінь на християнство Текля не уникнула лихої долі: її кинули до в'язниці, всіляко збиткувалися над її тілом, намагаючись зламати віру і волю. Не вдалося. Більше того, з усіх тортур виходила живою і неушкодженою. Суддя змушений був випустити на волю нескорену християнку. Після цього вона вирішила залишити місто й назавше оселитися у горах Селевкії. Там серед молитов і постів Текля дожила до 90 літ. Через сто літ після смерті св. Павла її зараховано до лику святих.
У 1913 році неподалік фігури св. Теклі з'явилася ще одна статуя - міфологічної Гери. Як і личить цариці богів, сестрі й водночас дружині могутнього Зевса, вона з недосяжної п'ятиметрової висоти споглядала на місто. Тоді Гера вважалася покровителькою шлюбу. Мабуть, ця обставина привела її на тернопільський п'єдестал. На жаль, історія не зберегла для нас імен ні творців, ні замовника, який, вочевидь, був добрим знавцем грецької міфології. Як не зберегла і ці безцінні реліквії...
1890 року магістраль нарекли іменем Адама Міцкевича. 25 жовтня 1895 р. ледь не всі тернополяни й гості міста були учасниками урочистостей з нагоди відкриття пам'ятника поету світової слави. На красивому чотириграннику із червоного теребовлянського каменю заввишки три метри постав Адам Міцкевич з білого тернопільського каменю роботи львівського скульптора Томаша Дикаса. Смерч україно-польської війни 1918-1919 років змів і монумент. 1923 року Адам Міцкевич вдруге постав перед тернополянами у виконанні уже згадуваного нами Аполлінарія Гловінського. Ця скульптура простояла дещо довше - до 1941, коли була зруйнована Другою світовою війною.
Закінчується бульвар сквериком, який носить нині ім'я митрополита Андрея Шептицького. Тут встановлено його бронзове погруддя. Подія ця ознаменувала початок нового, XXI століття. А до того сквер носив ім'я Максима Горького, і стояв там пам'ятник молодому романтичному Олексію Пєшкову. Дарма, що скульптуру зробили з вельми невдячного для пам'ятника матеріалу - бетону, проте була досить гарна, її автор - непересічний тернопільський митець Володимир Голофаєв, який рано пішов із життя.