UK
Розклад: Пн-Пт 9 - 18

Дива під почаївським небом

Про те, що Почаївська лавра є однією з найбільших святинь українського народу - загальновідомо у нашому краї. Разом з тим мало хто знає, наскільки цікавою є її історія.
Одного ранку (а діялось це, як вважають, 1246 року) послушники, вийшовши зі своїх печер після вранішньої молитви, побачили Богородицю, яка стояла на самому вершечку гори у вогняному стовпі й молилася. На голові її була корона, а в десниці - скіпетр. Бачили її і пастухи, котрі випасали тут овець.
Показавши себе людям сліпучо-ясною, Вона піднялася з землі на небо, залишивши на скелі слід правої Ступні. Якусь мить постояла на твердому камені, а слід відбився, як на розплавленому воску, і залишився навіки. Слід той відтоді наповнюється водою, яка вже майже вісім століть приносить зцілення стражденним.
Невдовзі біля підніжжя гори послушники збудували невеличкий храм в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці. А сама гора, як і слід Зцілюючої Стопи, ще чотириста років залишалася відкритою.
...1559 року дорогою з Афона до Москви проїжджав тут грецький митрополит Неофіт. Очевидно, сюди привело його бажання поклонитися благодатній Ступні. Тут високого гостя зустріла українська поміщиця Анна Гойська, яка після смерті свого чоловіка земського судді Волині Василя Гойського мешкала у маєтку під Почаєвим. Вона й умовила митрополита перепочити з далекої дороги якийсь час у неї. Від'їжджаючи, на знак подяки за гостинність і богошанування Анни Гойської, митрополит на прощання поблагословив її іконою Богоматері з Предвічним Дитятком, яку привіз з собою із Константинополя. Років тридцять простояла ікона у її домашній каплиці. І тут стали зауважувати, що йде від неї незвичайне світло. А невдовзі переконалися, які дива вона може робити. В Анни був рідний брат, Пилип Козинський, сліпий від народження. Сестра порадила йому молитися перед подарованою їй іконою. І сталося диво: щиро помолившись, Пилип вперше побачив світло, предмети, людей. Тоді-то й вирішила Гойська, що чудотворна ікона повинна служити всім і, зібравши послушників і священиків, багато люду, з хресним ходом і співом перенесла ікону на гору Почаївську і віддала на вічне зберігання монахам, які жили в тамтешніх печерах. І щедро наділила влаштований нею монастир усім необхідним для його процвітання у ті часи.
...1551 року на Покутті, поблизу Коломиї, у сім'ї Івана та Гафії Железо (саме так написано це прізвище рукою самого Йова) народився хлопчик, котрого теж назвали Іваном, який з малих літ проявив нахил до усамітненого, благочестивого життя. Йому не виповнилося й десяти, коли залишив отчий дім і пішов в Угодницький монастир, де попросив ігумена дозволити йому служити братчикам. Своїм послухом і бажанням прислужити кожному невдовзі завоював загальну любов і повагу. У 12 років прийняв постриг у монахи з найменням Йов. У 30 років став священником. Слава про нього вже поширилась серед християнського світу. Дійшла й до князя Костянтина Острозького, який збирав кращі сили для зміцнення руської церкви. На його уклінну просьбу Йов з Угорницького монастиря був переведений у Дубненський. Згодом дубненські монахи обрали Йова своїм ігуменом і в цьому сані він перебував тут майже 20 літ. Будучи взірцем благочестя, преподобний Йов підняв морально-духовний рівень довіреного йому монастиря.
Через деякий час преподобний Йов таємно йде з монастиря, аби вберегтися від світських похвал і стати знову простим послушником.
Почаївський монастир щойно отримав багаті пожертви від Анни Гойської. Ченців у ньому ставало дедалі більше. І Йова, який щойно обжився на Почаївській горі, стали слізно благати бути їхнім ігуменом. До слова: ні письмові, ні усні джерела не зберегли імен попередніх настоятелів. Значить, Йов був першим справжнім почаївським ігуменом.
Великий аскет, прихильник тиші й пустельного життя, він ревно береться за Богом послану йому справу.
Налагоджує тут і видавничу справу. 1618 р. відкрито друкарню в стінах Лаври. І пов'язується вона насамперед з іменем Кирила Ставровецького, відомого як Транквіліон.
Ще Анна Гойська придбала чотири друкарські верстати, що довго і вірно служили монастирській друкарні, котра вже у XVIII сторіччі стала однією з найпотужніших на Волині, її видання були чудово оздоблені українськими граверами Адамом та Йосифом Гочемськими, Андрієм Голотою, Іваном і Федором Стрельбицькими, Іваном Филиповичем.
А влітку 1674 р. у Почаєві сталося те, що ще раз засвідчило непереможну силу молитви до святої заступниці. Величезне військо чисельністю 50 тисяч під керівництвом Нурредіна, султана татарського, сунуло на Львів. На їхньому шляху виявився незахищений Почаївський монастир. Уже спалено навколишні будівлі, вбито двох монастирських братчиків...
Рано-вранці 23 липня ворог розпочав підготовку до штурму християнської обителі. А всередині ігумен Йосиф Добромирський зібрав усіх, хто був тут, молитися перед іконою Матері Божої Почаївської. І лишень почали співати кондак перший, як над Свято-Троїцькою церквою з'явилася сама Цариця Небесна з розпростертим омофором у руках, небесними ангелами і преподобним Йовом, який залишив цей світ 1661 року, проживши рівно сотню літ. Їх побачили невірні і почали посилати стріли в небесних захисників, але стріли повертались назад і влучали в нападників. Ті запанікували, покидали зброю і кинулися навтьоки. Підбадьорені успіхом, правовірні стали наздоганяти ворогів і навіть багатьох захопили в полон. Згідно з лаврськими записами, кілька полонених виявили бажання залишитися, прийняли християнство й доживали віку в почаївськім монастирі.
...1649 року знатне й багате подружжя Єви і Теодора Домашевських, яке, на відміну від багатьох інших їхнього стану, жило за законами батьківської віри, звело на вершині гори Почаївської над Божественною Ступнею чудовий кам'яний храм в ім'я Пресвятої Трійці. Сюди принесли чудотворну ікону і встановили в іконостас над царськими воротами. Крім того, Домашевські дали обителі велику суму грошей, просячи лишень по смерті поховати їх у спорудженому ними храмі, що й було виконано.
При зведенні Успенського собору храм цей зазнав руйнування і тому потребував серйозної відбудови. Новий Троїцький собор був споруджений уже на початку XX ст. (1906-1911 рр.) за проектом архітектора О. Щусєва.
...1759 року проїжджав тут великий вельможа - граф Микола Лотоцький, який жив у своєму маєтку поблизу Любліна, неподалік Галичини. Називався він старостою Канівським і воєводою Белзьким, походив з католицької сім'ї. І був той Микола Потоцький носієм гірших, аби не сказати огидних, рис потомственної польської аристократії - надзвичайно пихатий, жорстокий і зухвалий до несамовитості. Спересердя міг не тільки прибити, а й убити будь-кого. Ото їде пан, похитуючись у багато оздобленому візку, і раптом коні схарапудилися, перекинули візок і понеслися далі. На землі залишилися вельможа й кучер. Схопившись на ноги, пан взявся за пістоль. Переляканий кучер тільки й встиг промовити: "Мати Божа, чудовна в іконі Почаївській, врятуй мене..." А граф стріляє. Та диво - натискає на курок, а з дула - ні звуку, ні вогню. І раз, і два, і три... Якусь мить отетеріло дивиться на пістоль, який до цього ніколи не давав збою, аж потім до нього доходить повільно, що якась вища сила стримувала курок, і відчуває непереборне бажання побачити ікону, до якої звертався кучер. Якраз підвели коней, і граф розпоряджається їхати до монастиря. Заходить у храм, бачить ікону й зі сльозами покаяння падає на коліна перед образом Цариці Небесної. І визріла тоді в душі багатія думка прислужитися своїм великим достатком богоугодній справі.
1771 року він укладає договір з найвизначнішим на ті часи архітектором - німцем Готфрідом Гофманом, як на будівництво нових кам'яних споруд, так і на перебудову старих. Не гаючи жодного дня, граф розпочинає грандіозне будівництво.
Безвиїзно живе у Почаєві, під його пильним наглядом одинадцять років тривають будівельні роботи. На підмогу запрошує львівського архітектора Ксаверія Кульчицького й навіть імператорського зодчого Полієвського з Петербурга, не зупиняючись перед жодними витратами. 1774 р. закінчено спорудження першого храму - церкви св. Великомучениці Варвари, що стоїть на південному схилі гори під самим Успенським собором. У 1864 р. її освятили знову в ім'я преподобного Йова і назвали Печерною. 1781 р. для тимчасового служіння освятили й Успенський собор, хоча там ще належало провести впорядкувальні роботи, так що чудотворний образ Почаївської Божої Матері перенесли сюди аж 1791 року, після повного завершення будівництва.
Не обмежився зведенням храму граф Потоцький, во славу Божу здійснив ще одну справу, котра була якщо й не найважливішою у духовному розумінні, то вже точно найяскравішим, найзнаменитішим епізодом в історії Лаври за все XVIII століття - це коронування ікони Почаївської. Його стараннями в Римі виготовлено корони із щирого золота, котрі освятив Папа. Коронування відбулося 8 вересня 1773 року і було надзвичайно велелюдним.
Помер М. Потоцький у квітні 1782 р. і, згідно з його заповітом, похований в склепі під підлогою Успенського собору за греко-уніатським обрядом. Більше того, перед самою смертю він з дозволу Папи був пострижений у монахи.
Красу й неповторність Успенського храму оцінив у 1842 р. і сам російський самодержець Микола І, який захоплено назвав його "витвором зухвалої архітектури".
1832 р. монастир силою підпадає під владу Москви. Параграф перший царського указу, виданого того року, гласить: "Почаевскую Успенскую обитель по многочисленности стекающихся в оную богомольцев, по великолепию ее церквей, обширности и огромности зданий, учредить православним монастырем 1-го класса, присвоив ей наименование Лавры".
...Восени 1846 року прибув сюди за завданням Археографічної комісії, створеної при Київському університеті, Тарас Григорович Шевченко. Кілька днів пробув тут Великий Кобзар, зустрічався з монахами, парафіянами, священиками, вів бесіди, розпитував, записував, слухав богослужіння. Усьому християнському світові залишив свої чотири божественні акварелі (а до них - десятки ескізів олівцем), на яких змалював Лавру з різних сторін. Дещо із зображеного ним вже не побачиш сьогодні, приміром, як на картині ''Почаївська лавра з півдня", де видно невеличку дзвіницю, яку наприкінці XIX ст. цілком замінено. На теперішній дзвіниці розташовано 13 дзвонів і серед них є т. зв. Великий дзвін. Він і справді найбільший із збережених в Україні і важить 719 пудів 14 фунтів.
На фасаді колишнього Архієрейського будинку в 1964 р. встановлено пам'ятну дошку: "В цьому будинку восени 1846 року проживав великий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко". Та останнім часом вона періодично зникає. І мимоволі виникає запитання: чи не з вини господарів, бува? Поета ж бо російські можновладці ніколи не шанували...
Унікальність Почаївської лаври визначається архітектурою, де переплелися різні стилі: псевдовізантійський, староруський теремний, класичний, бароко і класицизм, які разом створили неповторний ансамбль з чудовим внутрішнім і зовнішнім оздобленням. Тут на стінах зримо прочитаєте історію християнства і побачите безліч сюжетів на місцеві теми, є й кілька розписів самого Миколи Реріха. Аж чотири (!) святині: Ступня Божої Матері (у світі лише дві: у Почаєві й Іспанії), Чудотворна ікона Богоматері Почаївської, мощі преподобних Йова та Амфілохія - славних подвижників віри Христової і землі української. Воістину маємо на Тернопіллі надзвичайну цінність.

Сергій ГРАБОВИЙ
Галина МЕЛЬНИЧЕНКО