Тінь забуття...

Всього було за більш як чотири століття в історії Молоткова. Але, мабуть, не було трагічнішого дня, ніж 29 квітня 1943 року. Тієї весняної пори фашисти розстріляли, спалили живцем, замордували 617 мирних мешканців Молоткова.
80-річна Ганна Іпатіївна Вальчук, одна з небагатьох, хто уцілів. Вона розповіла:
- Мені було вісімнадцять. Зранку розбудив батько і наказав вигнати корову. Ранок був холодним, тому я накинула на себе татів кожух. Вигнала корову, лягла та й задрімала. Прокинулася від того, що двигтить земля. З села біжать люди і кричать: "Ганко, втікай, німців повне село!" Я собі подумала, що німців за всю війну не бачила, обминали вони наше село, то хоч подивлюся. А німці щільним кільцем вже оточували село. Нас, пастухів, багато. Переважно 10-12-річні хлопчаки, але були і старші дядьки. Зігнали нас над рів і наказали стояти. Кажу до пастухів: "Я буду втікати". Вони мовчать. Лягла у борозну, підпираюся то рукою, то ногою і повзу. Дісталася дороги, але не наважилася по ній йти. Переповзла і сховалася у глинищі. Так і врятувалася, а всіх пастухів німець побив.
Коли звечоріло, подалася до села. Усе навколо горіло, тріщало, диміло. Тато з найменшим братом лежать біля кузні побиті. Мама з сестрами якимсь чудом уціліла. А були родини, де загинули усі. Не щадили гітлерівці ні старих, ні немовлят.

Серед експонатів музею "Молотківська трагедія" - обгоріла ікона, її тримала у руках мати Марії Козицької. Ні батько, ні мама, за її свідченнями, не втікали. Вони були упевнені: якщо нікому нічого поганого не зробили, то за що їх мають убивати? Але їх пристрелили, а потім, ще живих, підпалили. Марію врятувала Жердь: сиділа під водою і дихала через соломинку.
Свідків молотківської трагедії стає все менше. А версій, чому так сталося, - більше. Одні кажуть, що молотківські хлопці і дівчата не хотіли їхати на примусові роботи до Німеччини. Що зберуть їх, а вони по дорозі повтікають. Інші - що в одному з погребів переховувалися вояки УПА, ось німці і помстилися. Ще одна версія стосується поляків, яких багато жило у селі. Нібито уночі хтось вирізав сім'ю польського економа, він і накликав німців на село.
Що було насправді, не розкаже вже ніхто. Фотознімки тих, хто згорів у вогні, тих односельців, які воювали з фашистами - у складі радянських військ, і вояків УПА - у музеї поруч. Тут їх ніщо не розділяє. Скоріш за все - об'єднує. Над музеєм лягла тінь забуття, запустіння, байдужості. І не тільки над музеєм...

Музейний комплекс "Молотківська трагедія" відкрили 20 років тому - напередодні 40-річчя Перемоги.
Будували його з розмахом. На місці кузні, де живцем спалили молотківських чоловіків, - пам'ятний знак. Жінок, котрі загинули від карателів, і тих, хто від горя посивів, втративши найрідніших, символізує скульптура "Мати". Є тут і пам'ятний знак воїнам, що не повернулися з доріг війни, і стіна, що символізує кільце, яким оточили фашисти село. Безперечно, задум архітекторів цікавий. Можливо, все могло бути скромнішим, компактнішим. але що є, то є. Його б підтримувати у належному порядку, але те, що я побачила у музеї, вразило. Прекрасна діорама художника Степана Нечая, яка відтворює день спалення села, дуже пошкоджена водою: протікає дах. Фотознімки тих, хто загинув у вогні, воїнів радянської армії від вогкості так зацвіли, що перетворилися у суцільні плями. Здебільшого у музей віддавали останні знімки найдорожчих людей, тепер вони втрачені. Струхлявіли нагородні посвідчення, а самі нагороди... Найцінніші ордени і медалі з музею вкрали. Кілька медалей, що залишилися, тримають тепер у сейфі в сільраді і виставляють їх тільки у свята. Більше тисячі експонатів зберігається в архіві. Хоча яке там зберігається... У тісній кімнатці погнила підлога, волого, немає світла. Весь одяг - вишиті сорочки, кожушки, хустки - зотлів повністю. Усі дерев'яні речі погнили. Зосталися хіба що черепки від посуду. Боляче на те все дивитися. Ніби не речі - пам'ять наша зотліла. До речі, із стіни пам'яті, на якій викарбувані імена всіх загиблих, чиясь варварська рука збила кілька пластин, мабуть, мали їх за цінний метал. Навіть чудовий вислів, викарбуваний на стіні: "Зупинись, прислухайся на мить, кричать з вогню і мати, і дитина, хай буде мир, хай більше не горить у пеклі війн твоє життя, людино!" вкорочено, тепер він уривається на слові "кричать". І це видається символічним. Ніби кричать з минулого односельці: хіба можна так з нами?
За словами співробітниці музею Світлани Полехи, все впирається у кошти. Коли музейний комплекс був філіалом обласного краєзнавчого музею, фінансування було кращим. Тепер його передано у відання району. Виділених коштів ледве вистачає на символічну зарплату їй та директору комплексу Оксані Борух. Територію, а це більше трьох гектарів, жінки за літо кілька разів самі викошують, чоловіків не допросишся.
Музей роками не опалюється. Цього року на виділені з обласного бюджету 12 тисяч гривень підбили вагонкою стелю. Стало гарніше, але проблеми це не вирішило, оскільки треба перекривати дах. Щоб довести до пуття музейний комплекс, справді потрібні немалі кошти, але не тільки...
Коли зводили у Молоткові комплекс, розбудували і село. Півколом до центрального майдану розташувалися будинок культури, торговий центр, адміністративний будинок, школа, дитсадок. Нині з усього цього у належному стані хіба що школа, її директор Лариса Антощук змінила на цьому посту батька, тому не може працювати гірше, ніж він. У школі чисто, тепло - є автономне опалення. Більшість продуктів тут свої, школа має більше трьох гектарів землі, тому харчування дітей обходиться батькам у символічну ціну.
Поруч із школою - руїна Будинку культури. Лариса Петрівна переживає, щоб не сталося лиха. За дітьми не встежиш, не приведи, Господи, щось обвалиться. Пустує торговий центр. Сяє вибитими вікнами і дверима старе приміщення школи. Судячи з усього, ще міцне, з колонами. Школа та церква - це все, що вціліло у спаленому селі. Молодь хотіла зробити у старому приміщенні школи клуб, та хто його відремонтує? Та хіба тільки його?
Роками у селі не працює водогін, старі люди змушені носити воду здалеку. Колись водогонами, а їх у селі два, опікувався колгосп. Коли його не стало, один з них взяла на баланс сільська рада, інший залишився без господаря. Треба відремонтувати насос, двигун, подекуди замінити труби. Господарство тільки спинається на ноги. Землю роками не орали, техніку розікрали. Вперше за багато років "Урожай" виплатив людям куценьку плату за оренду земельних паїв. Про оплату майнових поки що не йдеться. Зрештою, майно так і не було поділено на паї. Та й що там залишилося після кількох реорганізацій?
Щодо музейного комплексу, то тут потрібні чималі кошти, хоч задуми відновити його до 60-річчя Перемоги були. Наступного року буде у Молоткові газ. Труби вже прокладають.
У селі багато молоді. Демографічна ситуація почала вирівнюватися. Якби ще хоч якась робота... На заробітки, як у галицькій частині області, тут не прийнято їздити. Правда, нещодавно з Іраку повернулося троє контрактників-односельців.
"Живу" копійку дає хіба що здача молока. Біля землі з голоду не помреш, але й статків не наживеш. Молодь спивається. У сусідній Хмельниччині, казали мені, жити легше, там зберегли господарства, люди мають роботу, села давно газифіковані.
Ніхто чужий не прийшов робити до Молоткова таку руйнацію. Вона рукотворна. Селяни кажуть, що якби їм колись прокрутили кадри про нинішнє село, то вони б такого не допустили. Але справа не тільки у соціальному занепаді села. Головне - не втратити духовний зв'язок поколінь.

Л. ЛЕВИЦЬКА