UK
Розклад: Пн-Пт 9 - 18

Біщанське золото

Недавно журналістські стежки привели мене в Біще, село, розташоване у верхів'ях мальовничої річечки Золотої Липи. Історія його давня. Багато в ній недосліджених, навіть загадкових, поворотів. Колись це було укріплене містечко і відомих церков тут було не менше трьох. Та й гора тутешня недаремно називається Валами. На ній донині допитливе око дослідника визначить насипи оборонного призначення. Вони збігають до річища, де в давнину плескався великий став. Він сягав сусіднього села Поручина і витягувався далеко на північ. Народні перекази стверджують, що тут під валами стояла церква, але татарська орда спалила її дотла. Відтоді на Великдень, коли виносили плащаницю і співали "Христос воскрес", з-під валів, десь із глибини землі, відлунювали дзвони того, сплюндрованого бусурманами, храму. Звідти ж струменить джерело чистої та доброї води, яке невеличким потічком дзюркотить до Золотої Липи. Євстахій Манацький, колишній житель села, емігрант, у своїх спогадах наводить кілька тверджень, які проливають світло на топонімічний бік історії села. Син поляка-органіста в Біщі, професор Познанського університету Юзеф Відаєвич вважає, що поселення заснував якийсь шляхтич Ян Бощ, навіть вказує точну дату - 1339 рік. До подібної версії схиляється і колишній посадник Бережан, якийсь Вісневський, спираючись на старовинні акти, сховані в тайниках біщанського костьолу. Без сумніву поселення тут існувало задовго до того, як король Казимир, названий поляками Великим, загарбав галицькі землі. Але те, що у цьому католицькому храмі існували криївки, доступні лиш кільком вибраним особам, а може, й одній, немає сумнівів. Брат Манацького, учень Бережанської гімназії, на власні очі бачив старовинні архіви та книги, оправлені в телячу шкіру, писані старослов'янським письмом. Їх ховали у тих, недоступних для невтаємниченого ока, нішах. А ще постійно серед біщан казали, ніби в книгах тих сказано й таке, що в костьолі заховано золото на випадок крайньої біди і що його стільки, що вистачить на відбудову після будь-якої руйнації.
Отак під впливом старих легенд та оповідок ходив я по навколишніх біщанських горах і прийшов на Говду. Кажуть, вона штучного походження, насипна, і костьол на ній звели, мабуть, відразу ж після того, як король Казимир огнем і мечем просунув свої володіння на схід. А це означає, що ця культова споруда є чи не найстарішою на наших теренах. Гідом моєї невеликої екскурсії зголосився бути один не байдужий до історії краю селянин. Ми обійшли з усіх боків старий храм. До другої світової війни він був більш-менш у задовільному стані, навкруги стояла мурована огорожа. Тепер нічого того вже немає, тільки голі стіни, без даху, вікон і дверей. З товщини мурів видно, що колись споруда могла бути надійною твердинею, з неї можна було стріляти навіть з гармати. Внутрішнього оздоблення ніякого не лишилося. Мій провідник підійшов до одного, потім до другого склепіння і показав:
- Ось у цих тайниках вони стояли...
І розповів ще одну, але вже новітню легенду. Років п'ять тому, а може, і більше, приїхали сюди двома "Волгами" якісь люди. Поводили себе так, ніби були археологи чи мистецтвознавці, навіть якусь табличку на стіні костьолу прилаштували. Кілька днів щось досліджували, шукали. Зникли так же раптово, як і з'явилися. Уже потім не знати, як і звідки, село сколихнула новина, що в нішах, які повідкривали незнайомці, зберігалися золоті фігурки апостолів. Скільки їх було - може, всі дванадцять? Якої величини? Ніхто того не знає. Після цих біщанських подій, а може, й перед ними, таке ж сталося і в старому храмі в Дунаєві, що неподалік, але вже на Львівщині, і в Поморянському замку, де по тому спалахнула пожежа. Може, то були представники якогось музею чи архітектурного відомства? Таке траплялося, забирали ікони та картини із старих церков, а люди думали, що то грабунок. Аж раптом вивезене з'являлося в Музеї українського мистецтва чи в запасниках іншої державної установи. Але чому ж тоді по зайшлих слідах приїжджали в село слідчі, цікавилися, розпитували про той випадок?
Я б не повірив у ті баєчки або просто сприйняв би їх як ще одну легенду, якби не зустрівся з таким випадком раніше.
Тоді я готував ілюстрації до краєзнавчої книжечки - нарис про Теребовлю, яку написав відомий краєзнавець і археолог Ігор Герета. Знімав я теребовлянські старожитності, зайшов у колишній монастир бернардинів. Він був частиною виробничих площ фабрики ялинкових прикрас. Разом з робітниками я пройшов через прохідну (ніхто навіть не зупинив), зайшов у костьол, де містився склад. На вулиці якраз була несамовита спека, а тут - справжній холодильник. Масивні двері за мною несподівано зачинилися, гримнув залізний засув. Думав, що хтось пожартував. Погримав ногою в товстелезну дубову дошку – тиша! Я продовжував досліджувати інтер'єр, а через мою благеньку теніску почав уже брати за плечі холод. Через годину зацокотіли зуби. Я з усіх сил гамселив ногами у двері - нікого. Аж згодом знадвору озвався, чийсь злорадний голос:
- Сиди, сиди. Такі вже тут бували.
Я став волати, вимагати, щоб негайно подзвонили в райком партії до секретаря з питань ідеології - він, мовляв, знає, що я сьогодні знімаю в Теребовлі. Посилання на таку солідну організацію, мабуть, вплинуло на моїх тюремників. Пішли вони до телефону, а звідти вже примчали бігцем, хутенько відкрили мою "клітку", почали вибачатися. Тут якраз прибули викликані представники певних служб (мої пильні конвоїри були "відставниками". Вони мені і пояснили, що спричинило інцидент. Рік тому, виявляється, тут побували гості з-за "бугра" - чи туристи, чи ще хтось. Ніби цікавилися пам'яткою архітектури і при тих відвідинах поцупили з тайника, може, коштовності, може, якісь документи. Наші спецслужби "вирахували" мету приїзду гостей, та було вже пізно. Значить, знали зайди, де і що шукати. З якихось джерел роздобули інформацію і біщанські прибульці. Мабуть, недаремними були чутки, що в костьолі є досить коштів, щоб відремонтувати його при будь-якій розрусі.
- А ще, - продовжив мій екскурсовод, - недавно приїздив якийсь пан з Польщі. Ходив, видивлявся на подвір'ї, а потім сказав, що у старовинних книгах він читав про якогось дуже знатного і шляхетного воєводу. Його похоронили десь тут, біля костьолу, і була при ньому шабля в золотих піхвах, прикрашених самоцвітами.
Де тут правда, де видумка? Таємниче мовчить вся в ранах, затягнених дерниною, стара Говда. Тільки плити з викарбуваними рядками на могилах колишніх настоятелів сліпуче біліють у променях низького зимового сонця.

В. БУРМА