UK
Розклад: Пн-Пт 9 - 18

Історія міста Бережани

Буває так, що якась родина, піднімаючись нагору сходами суспільної ієрархії, переймається не лише своїми матеріальними статками, а турбується про громаду, і стає не просто власником, а господарем - і землі, і доль людських. Так сталося і з Сенявськими - родом, що майже 200 років володарював на Бережанщині.

...Сигізмунд III, король Польщі, у 1530 році подарував Бережанську волость Миколі Сенявському. Через 24 роки магнат закінчив будівництво фортеці і палацу. Все як годиться - бастіони, арсенал, стіни завтовшки від 2 до 6 м. Лише парадних залів у палаці було 14, їх називали або за кольором декору, або на честь якихось історичних подій - золота, срібна, кармазинова, віденська, хотинська. Мав палац і картинну галерею - з численними портретами королів, самих Сенявських, видатних сучасників. Сенявські були кмітливими політиками: змінювалися вінценосці, з'являлися і зникали з карти Європи князівства і королівства, а Сенявські лише набирали суспільної ваги. Особливо спритним був останній із чоловіків роду- Адам-Микола. Коронний гетьман Польщі, він мав право обиратися її королем. Став незамінною людиною і для австрійського імператора, і для польського короля, близько товаришував з Мазепою і взяв у хрещені батьки для своєї дочки Петра І. Але не дав Бог йому синів. Дочки вийшли заміж, і замок з палацом як посаг дістався одному з Потоцьких.

Наприкінці XVII століття замок перестав бути головною родинною резиденцією. А у ХІХ ст. Потоцькі влаштували в ньому пивзавод, замкові храми стали складами для зберігання хмелю. Лише через сотню років у власників дійшли руки до реставрації будівлі. Однак у 1908 році Олександр Потоцький, ініціатор робіт, помер, замок став небезпечним для життя. А потім - Перша світова, штаб Брусилова в стінах палацу, остаточне їх руйнування. Потоцькі махнули рукою на відбудову і просто вивезли до Кракова найцінніше, що перед Другою світовою ще залишалося в палаці.
Сьогодні на території замку ведуться відновлювальні роботи. Аби дати йому лад, необхідно витратити понад 28 мільйонів гривень і чверть століття активних робіт. Гроші ж виділяються не мільйонами, а десятками тисяч. Результати відповідні.

...Перше, що показали у замку - розчищений туалет XVI століття. Можна вважати його національною гордістю, якщо згадати, що у славнозвісному Версалі і наприкінці ХУІІІ століття з подібними приміщеннями було сутужно. Розчищено також колишню винницю, поряд - танцзал. Під його склепінням пливли в полонезі гонорові шляхтичі, дзвеніли шпорами в мазурці посполиті гусари. Бережанські ентузіасти мріють про створення тут готелю, щоб у реставрованому замковому храмі вінчалися охочі, гуляли у винниці весілля. Але коли то все ще буде! Сьогодні у замку не те що грошей, рук робочих не вистачає. Слава Богу, солдати допомагають, контингент місцевої в'язниці також "задіяний", відчутно допомагають польські студенти, приїжджаючи в замок на літні канікули. В українців на такий літній "трудовий табір" немає ні бажання, ні грошей.
Сенявські були романтиками і естетами, тож за два кілометри від Бережан у сільці Рай облаштували собі місце для відпочинку. Дорога до Раю, по якій нині важко йти пішки і незручно їхати автомобілем, і дотепер обсаджена трьохсотлітніми липами. А колись цією ж дорогою ходили і Мазепа, і Богдан, і Петро І. Кажуть, що московіт аж розгубився від пишноти й багатства мисливського палацу Сенявських. І недарма: предмети інтер'єру гетьман Адам-Микола замовляв у Парижі: гобелени, каміни, японська і китайська порцеляна. Вражений розкішшю магната, Петро І надумав принизити його і зажадав, аби той - влітку - приїхав у замок на санях. Адам-Микола не розгубився - челядь вистелила йому дорогу з Бережан сіном і соломою, й сани летіли по ній, як по снігу. Чи було це насправді - хтозна. Про стосунки гетьмана й царя існує багато легенд. Одна з них, наприклад, проте, як довелося Петру тікати з мисливського палацу підземними ходами, рятуючись від противників тісної дружби українців з росіянами.

Сьогодні від розкоші палацу Сенявських не залишилося нічого. А от парк, закладений нащадками у 60-х роках XVI століття, буяє і донині. Через 200 років, у радянські часи, він був визнаний пам'яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Щоправда, сьогодні цей статус йому мало допомагає. Адже фактично парк не має господаря і не входить до складу Бережанського державного історико-культурного заповідника.
Слідом за директором заповідника Богданом Тихим йдемо стежками парку. Занедбані ставки, містки над ними давно або розламано, або вкрадено, недавно на Острові кохання хтось спалив ротонду. Мабуть, цей "хтось" із тих, що приїздять у парк на машинах і розкладають багаття між японськими буками і веймутовими соснами, яким вже понад 300 літ. Незатишно в парку від таких відвідин ні букам, ні грабам, ні тюльпановим деревам. Та все ж їм пощастило більше, аніж спорудам. Мури були рознесені селянами по цеглині, знамениті палацові печі білого кахлю зруйновано й викинуто на смітник.
Які у парку перспективи - Богдану Тихому наразі важко спрогнозувати. Офіційно він у Раю - сторонній спостерігач. Посеред парку, в одній із вцілілих будівель колишнього палацового комплексу міститься нині дитячий лікувальний заклад. Кажуть, що якась фірма хоче привласнити цю будівлю, а за нею, мабуть, і парк. Хто його захистить? Кістки останнього власника маєтку, ясновельможного Потоцького, тліють тут вже, в замурованій наглухо гробниці - щоб місцеві "краєзнавці" не потягнули і їх на смітник.

Майя ОРЕЛ