UK
Розклад: Пн-Пт 9 - 18

Мандри Південним Бугом: від Тиврова до Райгорода

Подорож розпочинається з невеликого містечка над Південним Бугом. Тиврів і справді зовсім невеликий, особливо як на райцентр – згідно з останнім переписом там проживало до п’яти тисяч людей, – а ще, незважаючи на невелику віддаль від обласного центру, дуже вже провінційний.

Історія Тиврова схожа з історією більшості українських міст – хто тільки тут не побував – поляки, литовці, впевнено розгулювали турки і татари, потім знову поляки, довершувала справу Росія та радянська влада. Перша згадка про місто відноситься до 1509 року, хоча деякі дослідники стверджують, що назва поселення пішла від племен тиверців, що жили на цій території у XII-XIII столітті, і слова свої підкріплюють посиланням на «Повість временних літ». Місту не дуже пощастило – на початок XVI століття Тиврів був прикордонним форпостом князівства Литовського, Кучманський шлях, по якому татари здійснювали набіги вглиб країни, – зовсім поруч, тож жителів переслідували постійні війни та грабунки. Пам'ять людська зберегла ті часи у місцевих топонімах – брід через ріку Південний Буг довгий час називався Татарським. Від чужинців населення переховувалось у лісах на берегах ріки. Багате підґрунтя для легенд створюють також перекази про цілу систему підземних ходів, що з’єднували Тиврів з навколишніми селами, і, кажуть, навіть з Вінницею. Мовляв, з самого центру селища підземеллями селяни могли вийти далеко у лісові нетрі, та втекти від загарбників. Після Люблінської унії 1569 року Тиврів відійшов у володіння Польщі, під його стінами велись бої з військом легендарного козацького полковника Максима Кривоноса. За Андрусівським договором місто і далі належало до Речі Посполитої.  У XIX столітті тут розпочався активний розвиток мануфактури та промисловості – у місті діяли млини, пивоварня, суконна фабрика, ремісничі майстерні, а на початку ХХ століття – цегельний завод та гідроелектростанція. До речі, у центрі Тиврова на горі височіють кам’яні хрести. Поставили їх тут для «чудотворного» захисту від чуми, що лютувала в кінці XVIII століття.

Рафтинг на Південному Бузі

Період польського панування залишив по собі у Тиврові цікаві пам’ятки історії та архітектури - костел домініканців 1742 р., палац Захарія Ярошинського, одного з тиврівських поміщиків, кінця XVIII століття. Радянська влада, прибравши до своїх рук владу, жахливо познущалась над ними, а особливо невблаганною доля була до сакральної будівлі. В Україні навряд чи знайдеш ще один такий вщент знищений в плані своєї архітектурної та історичної цінності костел. Це був чудовий кляштор, яким милувались ще від переправи через Південний Буг – дві високі вежі, сигнатурка посередині, вражаючий амвон, споруджений у вигляді «корабля спасіння», з прекрасними розписами, двоповерхова будівля келій монахів. Зараз стан  колись величної будівлі просто вражає! За совітів приміщення костелу використовували як завод, тож від веж та сигнатурки не залишилось навіть згадки. Із прекрасних фресок збереглась лише маленька частинка, і то тому, що приміщення не використали як промислове. В келіях монахів і досі живуть декілька сімей, але в абсолютно жахливих умовах.

Сплави на Південному БузіЄ відомості, що у 1749 році костел збудували на руїнах старого кляштору (монастиря), що стояв у Тиврові з 1569 року. Ймовірно, що залишки стіни з червоної цегли, що видніються зараз над обривом ріки, це шмат стіни саме цього монастиря.

Ще одна варта уваги споруда – садиба Ярошинських XVIII століття. Це була чудова у своєму стилі будівля палацу, та пожежа, що сталася за сім років по будівництву, зруйнувала частину будинку. Палац відбудували, а також добудували підсобні приміщення, і це значно погіршило його зовнішній вигляд. Палац був оточений красивим парком з альтанками, фонтанами, навіть озером, на якому можна було кататись на човні. Зараз парк у занедбаному стані, як і весь палац загалом.

На березі Південного  Бугу у Тиврові привертає увагу будівля старого водяного млина кін. XIX ст. У 1907 році водяний млин переобладнали у гідроелектростанцію, що стала першою ГЕС на території України. Зараз від неї залишились тільки похмурий будинок та гребля через ріку. А ще у Тиврові є один з найраніших (1925 р.) та найоригінальніших пам’ятників Леніну - сучкуватий дубовий стовбур з кулею-глобусом на вершечку та влучними написами – «Ленін помер, ленінізм живе» тощо.

Далі по шляху на березі Південного Бугу розкинулось непримітне село Воробіївка, назва якого зараз знайома більшості шанувальників українського фолку та народного мистецтва. Справа у тому, що саме Воробіївка з 2007 року стала домівкою одного з найбільших етнофестивалів України – міжнародного фестивалю етномузики та лендарту «Арт-Поле» (колишні Шешори), аж доки за три роки по тому фестиваль не прийняла у себе Франківщина.

 Там, де Південний Буг прокладає свій шлях між гранітними скелями, на кручі понад Печерськими порогами, що кожного року приваблюють до себе сотні любителів рафтингу, височить старовинний дерев’яний храм з дзвіницею поруч. Храм належить до однойменного села, яке розкинулось на правому березі ріки. Назву свою село, до речі, отримало від старовинних ходів та печер, що пронизують скелі. Колись у їх темряві переховувались місцеві жителі від ворогів-загарбників.

Село Печера відоме не лише своїми славнозвісними порогами, а й цікавими історичними пам’ятками – старовинним парком та костелом XVII ст., а ще мавзолеєм  Потоцьких, побудованим 1904 р. архітектором Владиславом Городецьким (так-так, Будинок з химерами, що у Києві – це саме його робота!).  Історія села сягає ще XVI ст., коли ця земля стала належати князям Збаразьким. Першим магнатом, що побудував собі в 1672 році на території села велике помістя, був молдавський господар Георгій Дука. Він же заклав основу чудового старовинного парку біля садиби. Кажуть, що деякий час тут мешкав сам Богдан Хмельницький, поки не побудував собі маєток у Немирові. Після смерті хазяїв помістя занепало, і у 1764 році з дерева та каменю, що вціліли на місці будівлі, був закладений фундамент церкви Різдва Богородиці, що зараз стоїть над рікою.

Наприкінці XVIII ст. нові власники Печери Свейковські, що родичались із Потоцькими, побудували тут чудовий палац, а коли з європейська мода на ландшафтні парки добралась і сюди, значно розбудували парк навколо помістя, включивши до його території частину дикої природи. Зусиллями місцевих жителів з’явились численні грот и та купальні, облаштовані з природних нагромаджень каміння. До річкових порогів  вели мармурові сходи – 162 сходинки. В глибині парку стояв красень-палац з чудовою ліпниною, фресками, старовинним умеблюванням. Зараз же все змінилось – радянська влада спочатку обладнала в приміщенні палацу лікарню обласного значення, скульптури в парку замінили на фігури спортсменок, та і їх до цього часу майже не залишилось. Тепер у колишній лікарні функціонує маленький санаторій. З парком пов’язана іще одна трагічна історія. За часів Другої світової війни фашисти обладнали тут концентраційний табір для євреїв, тож тут загинула не одна тисяча людей. В глибині парку знаходиться мавзолей Потоцьких – маленький шедевр роботи Владислава Городецького, один з кращих його проектів.

Руїни млина у с. СокілецьНа лівому березі ріки знаходиться село Сокілець, у якому збереглись руїни старовинного млина, побудованого в кінці XIX ст. Вражає архітектура самої будівлі. Чудова кладка з вогнетривкої цегли  та каменю, ковані елементи декору – здалеку млин нагадує фортецю. Збудований по замовленню Костянтина Потоцького  за проектом німецького архітектора Яна Гойріха у 1899 році, зараз це пам’ятка архітектури загальнодержавного значення. То був потужний промисловий об’єкт – триповерховий млин за добу міг перемолоти 44,8 т зерна, річне виробництво становило 9 600 т. У 1924 р. згідно з діючим на той час планом ГОЕЛРО до вальцьового млина приєднали малу гідроелектростанцію потужністю 240 кВт, що забезпечувала електроенергією села Печера та Сокілець. Це була перша в Україні електростанція, що не мала греблі через усе русло Бугу. Турбіни були встановлені на деривативному каналі, що відводив з річки лише частину води. У 1951 році ГЕС реконструювали, та вже в кінці 50-х вона припинила свою роботу.

Млин на ріці працював до 1992 року, доки жахлива пожежа не знищила усе, що тільки могло згоріти. Місцеві кажуть, що пожежа була такої сили, аж листи бляхи із даху перелітали на той берег, до села Печери. Переказують, що причиною став банальний підпал – конкуренти не поділили ринок поміж собою. Тож зараз на місці млина залишились лише стіни, що простоять, мабуть, не один десяток років – при будівництві для кращої міцності вапна до нього додавали курячі яйця, мертвих тварин, і залишали на кілька років вистоюватись, а потім вже використовували для скріплення стін.

 З 2007 року на території села Сокілець проводиться відомий фолк-рок фестиваль «Млиноманія». Та минулого року перед організаторами та місцевими жителями гостро постала проблема, від якої віє душком рейдерства. На території млина хочуть побудувати 4-зірковий готельний комплекс, масштаби зазіхань розповсюджуються ще й на санаторій і старовинний парк в Сокільці, т а на парк Потоцьких у селі Печера. Це означає втрату цінних пам’яток архітектури загальнодержавного та місцевого значення. До відстоювання права на життя старовинного млина у 2011 році долучились митці, музиканти, журналісти  з усієї  України, справа набула широкого розголосу, але спроби облаштування старовинних пам’яток під бізнес-плани не припиняються.

Замок Потоцьких у с. СокілецьЩе однією окрасою села є старовинний парк кін. XVII ст., що є одним із зразків мистецтва досконалого паркового ландшафту та використання природних особливостей місцевості. Зараз на території парку знаходиться дитячий санаторій «Сокілець».

Нижче по  течії трохи далі від берега знаходиться село Шолудьки – батьківщина архітектора Владислава Городецького.

Про село Остапківці розповідає «Географічний словник Королівства Польського та інших країв слов’янських», п'ятнадцять томів якого виходили в період з 1880 до 1914 рр. Село згадується у томі сьомому, виданому 1888 р. Остапківці – «село над рікою Богом», говорить словник. Земля коло села гориста, кам’яниста та болотиста над річкою. За наведеними даними, на 1888 рік у Остапківцях налічувалось 518 мешканців, 511 десятин землі сільської та 689 десятин землі панської. В селі знаходилась церква Воздвиження Хреста, побудована в 1761 році, що на той час мала 1262 парафіян.

Згадки про місто-фортецю Брацлав ще з 1363 року. Великий замок вперше згадується у літописі у зв’язку з розгромом литовцями татарських військ. Місто стало належати литовським князям Коріатовичам, великий князь Ольгерд наказав «…побудувати на Поділлі нові фортеці, та укріпити старі». Брацлавські укріплення були чудовим зразком фортифікацій того часу. Залишки валів та підземних ходів свідчать про високий рівень будівельного мистецтва, та хорошу обороноздатність міста. Пам'ять про ті часи живе у місцевих назвах – зараз у місті є вулиці Верхній та Нижній Вал. Укріплення проте не рятували від спустошливих набігів кримських татар та султанської Туреччини. Найбільш нищівними були напади 1541, 1560-х, 1575, 1589 років. За Люблінською унією 1569 р. брацлавські землі відійшли під панування Польщі.

Тягар польського правління спонукав людей відстоювати своє право на життя, тож протягом багатьох років Брацлавщина ставала центром визвольного руху. В кінці XVI ст. повстанські загони очолив легендарний Северин Наливайко. В 1650-1651 рр. Брацлав знову став центром воєнних дій між загарбницькою Польщею та козацькими полками під проводом Івана Богуна, Мартина Пушкаря та Йосипа Глуха. Загалом XVII – XVIII століття – це фактично історія постійної боротьби народних мас проти польської шляхти.

Після другого поділу Польщі, у 1793 році, Брацлав опинився у складі царської Росії. Пам'яткою про російського полководця О. Суворова у Брацлаві є відома липова алея. Посаджена вона графом Потьомкіним за наказом Катерини ІІ. Для увіковічення пам’яті про славний італійський похід російських полків було наказано створити «Алею перемоги», для планування якої приїхали топографи із самого Петербурга. Обабіч дороги місцеві жителі висаджували липи, і після завершення будівництва війська Суворова пройшли алеєю переможними маршем. Ще одна місцева легенда пов’язана із Петром І, який, за переказами, вчився у місцевого шевця шити чоботи.

Яскравий момент з історії Брацлава пов'язаний із євреями. Місто відоме як центр єврейського руху – хасидизму. Тут проживав відомий єврейський учитель хасидизму – ребе Нахман, якого учні звали «ребе із Брацлава» (по-єврейськи це звучало «із Бреслова»). Зараз із пам’яток єврейськоу культури – старовинних синагог, історичних кварталів – залишилось лише єврейське кладовище на крутому березі Південного Бугу.

Від брацлавського замку до наших днів теж нічого не залишилось. Старий замок занепав. Цар Микола І, зацікавившись Брацлавом, оскільки той стояв на перехресті торгових шляхів, віддав наказ відбудувати замок, у 1832 році навіть був створений новий архітектурний план, проте цьому задуму так і не судилось здійснитись. Про минулу велич украплень свідчать хіба що залишки руїн міських оборонних валів.