рафтинг в Карпатах +38 067 841 46 80
сплавы по Днестру +38 096 212 40 71
другое +38 096 022 10 33
tourclub.ternopil@gmail.com

Carpathologia Cosmophilica Юрій АНДРУХОВИЧ

Спроба фіктивного краєзнавства
Важко повірити, але вчені стверджують, що Карпати
в далекому минулому були морським дном. У горах зустрічаються
рештки морських тварин: черепашок, морських лілій та ін.

Підручник з природознавства для початкової школи

1

Черепашки, морські лілії, а ще мушлі-тридакни, китовий вус, поліпи, напівспорохнявілі риб'ячі скелети, скам'янілі хребці та плавники, щелепи так і не описаних наукою водяних почвар і, безумовно, оброслі травами та пташиними гніздами каркаси потерпілих загибель кораблів (ребра, щогли, часом тільки зітлілі линви й вітрила) - усі ці наочні докази морського минулого Карпат супроводять кожного, хто наважиться рушити Чорногірським хребтом уздовж кордону з Румунією, маючи за плечима відомий своїм тютюновим листом та неїстівним виноградом вогкий парадиз Південного Покуття і Північної Буковини, а перед собою - лише стару австрійську військову дорогу і ряд спокусливих снігових вершин, назви яких укупі з назвами прилеглих полонин і урочищ викликають безконечні ланцюги лінгвістичних та акустичних асоціацій: Драгобрат, Піп Іван, Петрос, Туркул, Данциж, Ґаджина, Ребра, Шпиці, Розшибеник, Говерла...

Пересуваючись дном цього неіснуючого моря, орієнтуючись виключно по обрисах гір, покинутих шанцях і розсипаних у траві скорострільних гільзах, на шостий день (за іншими версіями - на шосту годину) подорожі можна врешті наблизитися до руїн найбільшого з покинутих суден. При цьому слід триматися осторонь мертвих вод озера з жіночим іменем Марічайка (деякі з моїх львівських знайомих безпідставно називають його Чайка-Марія), на берегах якого всім без винятку мандрівникам сняться кошмари з настільки незбагненною, але гнітючою символікою, що єдине з можливих припущень стверджує про потужне ментально-енергетичне завихрення, просторово-часовий вузол, астрально-безодневий колапс. Місцеві ж мешканці пояснюють цей феномен тим, що в околицях озера носяться, не знаходячи собі притулку, сновидіння потопельниці Марії (Марічайки). Кожен, хто зважується заночувати над незрушно-чорною поверхнею озера, прирікає себе на співучасть у цих бездомних рефлексіях. І далеко не кожному прибульцеві вдавалося щасливо повернутися з них: деякі так і залишилися там, на дні розбуджених і збунтованих архетипів.

Тож ми не спинятимемось у цьому ризикованому місці, а продовжимо свій похід крізь чимраз альпійськіші ландшафти до, як уже було заповіджено, найґрандіознішого з умерлих кораблів. Він постає перед нами як фортеця фортець, матеріалізована вигадка, скажімо, Дно Буццаті, його мури і вежі залишають враження іншого світу, майже інопланетного, тут, неподалік урочища з наполовину румунською (фракійською?) назвою Дземброня.
Це - особливий релікт міжвоєнної архітектури, уламок того міфічного львівсько-варшавсько-віденсько-паризького вектора, про який сьогодні циркулюють лише чутки і здогади. Це споруда і це структура, житло, робітня, цитадель, академія, бібліотека, зали для конференцій, танців і гімнастики, салон, басейн, машинне відділення, ресторація, електростанція, котельня, анфілада комор, а ще підземелля і безліч інших загадкових приміщень з вічно зачиненими дверима, це ковчег, це комплекс. Це комплекс Європи, тут, у найдальшій з її околиць, на межі з Неевропою, в самому центрі Європи,
Це колишня обсерваторія, себто місце для обсервації, для споглядання, для вдивляння і спостереження - можливо, за ангелами, можливо, за кометами. Нині в Її стінах можна сховатися від перелітних гірських дощів. Стійкий запах екскрементів і старого шмаття вже не вивітриш - навіть шістнадцятьма полонинськими протягами, які вічно гуляють у цих стінах з огляду на діри і шпари - як у метафізичному сенсі, так і в дослівному. Мандрівники розкладають вогнища просто в залах і коридорах. Залишки паркету незле надаються для розпалювання - тутешні люди досить віддавна осягнули цю провокативну істину й тому йдеться вже не про паркет як такий і не про ясно-горіхову обшивку стін, і не про тьмяно-букові стелажі в бібліотеці, а саме про "залишки". Що сталося з телескопами та всіляким іншим невідомим мені астрофізичним приладдям, сказати годі. Навряд чи Польща встигла евакуювати їх у вересні тридцять дев'ятого. Можливо, потім, за Москви, їх перетранспортували кудись на Кавказ, Тянь-Шань або Памір. Бо Росія не мала потреби в карпатських обсерваторіях, розпоряджаючись долею значно вищих вершин і навіть зухвало надаючи Їм свої романтично-надхмарні назви, як, наприклад, Пік Комунізму.

А втім, Росія далеко і взагалі її майже немає. Натомість є планетники, цей особливий різновид магів І віщунів, під'єднаних до кожного з космічних явищ міріадами невидимих і болючих струмів. Чи не вони створили це поле, цю пустку, цю лунку порожнечу? Чи не їхніми зусиллями виникла ця заборонена зона, ця руїна, цей шемріт вітру в нічних коридорах обсерваторії: "туди не можна"?..

Тисячу разів мав рацію той поет, котрий уперше легковажно заримував "Космач" із "космосом".

2

Буковина, Покуття, Гуцульщина і Мараморощина, Ціскарпатія, а відтак і Транскарпатія, Трансильванія, Потисся, Подунав'я - усе це території, в той чи інший спосіб, з того чи іншого боку прилеглі до структури Східних Карпат. Тарас Прохасько, мій знайомий письменник-біософ (у недавньому фізичному втіленні популярний на півміста бармен з пасажу Ґартенберґів), дуже влучно назвав її "структурою-міфом, далі якої деструкція не заходить". Далі на захід - уточню напрям його погляду, Мабуть, дещо ідеалізованого.
Ця структура, попри її позірне місцезнаходження в деякому географічному центрі, завше була межею, краєм, околицею імперій, околицею культур І цивілізацій. Римські монети, постійно знаходжувані у готських похованнях при прокладанні тунелів і газопроводів, карбовані за часів Траяна і пізніших, дають підстави більш освіченим з місцевих мешканців стверджувати за чаркою, що їхні предки вже були громадянами однієї з Римських імперій (хоч не обов'язково Священної). Саме тут, по лінії Карпат, пройшло розмежування латинського та візантійського світів, унаочнене в розмежуванні західного та східного обрядів. А османські черепи, виорювані щовесни в полях під Хотином, нагадують не лише про нестерпну тлінність буття, але й про незбагненну дешевизну й розмаїття теперішнього чернівецького базару, настільки щільно забитого всіляким крамом з Туреччини, що жоден Філіп де Мезьєр і жоден Гамалія ніколи не дорівнялись би йому за обсягом здобутих трофеїв. ("Таким чином, ми купували сорочку менше, ніж за деньє, а тридцять сорочок за одне су без марки!" - це Одон Дейльський (ХІ ст.) захлинається спогадами про царгородський shoping хрестоносців).

Як бачимо, не лише Дунайська та Невська монархії причетні були до поділу, забезпеченого цією структурою-універсалією - фактично цей поділ не затихав ніколи. Хоч уже згадувані тут музейні гільзи на дні шанців, оброслих полонинським різнотрав'ям, дають якнайповніше уявлення про зіткнення геополітичних інтересів саме цих двох утворень. Зрештою, вже після їхнього падіння ця дуга, це обернуте навспак кириличне "С", котре саме собою чудово унаочнює ідею "околичності", так і залишалося місцем перетину векторів і впливів, активно насаджуваних уже іншими, молодими постімперськими державами й державками. Аж поки не прийшли велетні у кирзаках і не позагачували тутешні криниці розстріляними в потилиці тілами, тим самим заклавши у підвалини свого режиму вибухівку, що спрацювала рівно через півстоліття, у золотому вересні 89-го, в час ексгумацій, панахид, перепоховань і трьохсоттисячних вуличних шесть.

Але можемо припустити (необов'язковість жанру цілком дозволяє на це), ніби насправді тут упродовж віків домінували впливи цілком інакшого кшталту. Не видимі та відчутні впливи імперій, армій, поліцій, політик, а таємні впливи космічних тіл і окультних знань, свого часу викрадених, ну, наприклад, з Індії. Проте - як люблю я наголошувати - "не з тієї Індії, котра уявляється нам, як дружня країна". А з Індії дещо вигаданої, надреальної, тієї, ,де доречне слово "рахманна".

З

Згідно з давнім українським повір'ям Індія - це не зовсім півострів і навіть не зовсім материк, це швидше Острів, який лежить десь в Океані. Острів Індія населений рахманами - досить нефортунними створіннями, котрі не мають календарів і не знають, як їм вираховувати Великдень. Тож, сидячи на березі Океану, медитують в очікуванні. В очікуванні яєчних лушпайок.
Після великоднього сніданку слід обов'язково викинути яєчні лушпайки до найближчої річки, чи навіть струмка. Збігаючи вниз разом із водою, лушпайки неодмінно потраплять у Прут, а звідти в Дунай, котрий насправді є іншою назвою Нілу. З Дунаю шлях лушпайок лежить через моря на край світу. Підхоплені і проваджені теплими течіями, на десяту п'ятницю своєї подорожі лушпайки приб'ються до берегів Індії. Тоді рахмани й довідуються про те, що вже настав Великдень і починають святкувати свій Великдень, рахманський.
Колись давно, можливо, сім з половиною тисяч років тому, себто незадовго після відокремлення світу від хмар і води, одне з рахманських племен покинуло Індію на човнах і летючих килимах. Зараз уже годі дошукатися причин цієї втечі - могло нею бути як розумове потьмарення, так і містичне прозріння. Покидаючи острів, утікачі винесли з собою майже все таємне знання - в мішках, бесагах і кишенях, оскільки книг вони не мали та й не потребували мати, бо всі головні заклинання і прокльони вміли напам'ять. Серед інших важливих речей викрадене знання стосувалось насамперед істинного відліку часу, причинно- наслідкових рядів нашарувань, здатності прочитувати минуле і передрікати майбутнє за візерунками долонь, розташуванням люстр у кімнаті або світил на небі, мистецтва дресирувати ведмедів, гіпнотизувати дітей і обробляти метали гарячим способом.
Нащадки рахманів винайшли скрипку і золоті зуби. У Східних Карпатах вони з'явилися щойно за пізнього середньовіччя, коли то схильний до алкоголю й філантропії король Карпо Недалекий крізь усі чотири брами впустив їх досередини своєї літньої столиці Чортополя, де вони негайно стали табором на Ринковій площі разом з ученими ведмедями та незліченними дітьми. Того ж пополудня до рахманських наметів неперервними ріками потекла крадена птиця й городина, а мешканці Чортополя здригнулися від перших почутих пророцтв...
...Цієї зими вони так і не пішли з нашого міста. Вони завше з'являлися щойно навесну, брудними червоними дизелями приходили з тепліших рівнин за Карпатами, стелилися на першій траві залізничного скверу, роззосереджувалися по вулицях і дворах, наповнюючи ледь нагріте повітря нервовістю, гральними картами і мішаними угорсько-румунсько-словацько-словенсько-церковно-слов'янсько-українсько-русинсько-російсько-тарабарсько-якимись там ще (санскритськими?) звуками, цією вже майже позбавленою глузду мішаниною, єдине призначення якої - пускання туману і забивання памороків. А ще, можливо, порятунок міфів. Адже саме вони, ці приборкувачі ведмедів та поліцаїв, були, є і залишаються найвірнішими громадянами неіснуючої Центральної Європи, її фікційної спільності, цієї рахманської конфедерації, підданими всіх на світі клаптикових монархій і містечкових республік.

Так от, цієї зими вони так і не пішли з нашого міста. Вони завше відходили з першими осінніми снігами, коли життя у скверах робилося неприйнятним не лише для птахів, але навіть і для них. Але цієї зими вони не пішли. Можливо, їм було подано якісь таємні знаки. Сподіваюся, що вони правильно їх зрозуміли.

4

"Я поставив собі за мету якнайгрунтовніше опанувати суть астрології всіх цивілізованих народів давнього та нового часу і після десятирічного виснажливого дослідження, котре так багато коштувало мене, досяг нарешті результату, який значно перевершив мої сподівання, тож з усією сміливістю можу стверджувати, що доля людини, її майбутнє безумовно піддаються вивченню, якщо тільки не висувати з цього приводу ті безглузді вимоги, з якими підходили астрологи середньовіччя, а залишатися в межах поміркованості, що накреслені людині самою недосконалістю її природи". Так писав у День Фенікса, себто 21 березня Р.Б. 1883, чернівецький поет і екзот, відставний офіцер австрійського війська, комбатант північно-італійської експедиції 1859-го року, землемір, аптекар, улюбленець патріотичної критики, "буковинський соловейко" і "карпатський Шевченко" в єдиній особі, гуцул з успадкованою від батька доброю половиною польської крові, романтик, народник і планетник Домінік Фердинанд Осип Юрій кавалер фон Федькович де Гординський.

Десять років життя перетворилися в десять тисяч сторінок астрологічного трактату, писаного специфічно буковинською відміною класичної верхньонімецької мови. (Такою мовою ще, певно, розмовляла Ольга Кобилянська. Але Пауль Целян розмовляв уже, безумовно, іншою мовою). Судячи з розмитих рікою часу світлин, Федькович, попри абсолютно віденську фізіономію, завжди ходив у гуцульському кептарі. Хоч, можливо, насправді ніколи не ходив, а одягав його виключно і тільки до фотографії. Будучи дорешти послідовним в епігонстві Шевченка, кавалер де Гординський міг розглядати цю одіж як суто буковинський відповідник шевченківських кожухів і смушевих шапок.

Зрештою, в тогочасних Чернівцях, покладених на головному торговельному шляху зі Львова до Яссів (нині, як уже згадувалося, - зі Львова до Стамбулу), панувала настільки весела етнічна мішанина, що здивувати кого-небудь своїм одягом було майже безнадійною справою. Федьковича впізнавали здалека. Знайомий кельнер з недорогої розташованої навпроти рестораційки "Зелений мисливець" кожного дня приносив Йому карафку сливовиці і разом з тацею подавав у відчинене вікно. Кажуть, це був gratis від господаря ресторації - для нього та його рідних Федькович іноді задурно складав гороскопи.

На початку століття в його Зібранні творів було вміщено вступну частину (не цілих 8 машинописних сторінок) до згаданого трактату. Ґотичне накреслення германсько-німецьких літер його тексту неминуче асоціювалося з іншими популярними того часу речами (Ніцше, Заратуштра, арійська символіка вогню, свастика und so weiter). Велика Птолемеєва мапа зоряного неба, що його німецькі романтики так захоплено називали "фірмаментом", теж виглядала б доречною. Проте надміру прогресивні видавці поставилися до трактату в повній відповідності зі своїм позитивістським світоглядом: як до курйозного завихрення в не зовсім тверезій Федьковичевій голові (те, що прийнято було називати "куку-на-муню"). Не переконали навіть залізна логічність і артилерійська точність викладу. Ось її зразок:

"Наскільки все в макросвіті підвладне міцним, незмінним, математично точно обчислюваним законам, настільки це стосується й мікросвіту, або ж індивідуума, в нашому випадку людини. Підпорядковані єдиній залежності, вони впливають один на одного, але згідно зі своєю величиною, силою й потужністю. Позаяк ці три головні потенції самі є незаперечними, а Все Суще теж невблаганно підпорядковане математичному закону, то, таким чином, взаємовпливи макросвіту і мікросвіту можна вирахувати з математичною точністю. А оскільки доля людини є не що інше, як сума впливів універсуму (макросвіт) на людину (мікросвіт), то ці взаємовпливи піддаються обчисленням, як у минулому, так і в майбутньому".

Не привабила видавців і біографічна інтрига, про яку читаємо далі: "...йому [авторові] замолоду один астролог провістив майбутнє, і воно дотепер збулося дослівно, так що ця обставина спонукала його до многорічного невтомного дослідження, котре так багато коштувало". Не вплинуло і сенсаційне запевнення, ніби "автор має право думати, що віднайшов загублений колись ключ, яким послуговувалися ще давньоєгипетські астрологи, відмикаючи таємничі брами майбутнього".

Але як він заволодів цим ключем? - спитаймо сьогодні хоч ми слідом за самим Федьковичем, який, щоправда, відповідає найвичерпніше: "Це мусить залишатися таємницею".

Так, це мусить залишатися таємницею.

А все ж: як він заволодів цим ключем? З якої Північної Італії привіз безцінний трофей? Від якого планетника, мандрівного штукаря чи замаскованого під цирульника містечкового халдея зміг отримати це виняткове знання, - рахманське, Індійське, єгипетське? А може прийшло йому як об'явління, частково закодоване в гуцульських снах і збунтованих архетипах? Ця дика структура, ця мікстура, ця суміш рослин, мов, напоїв і почуттів, звана Карпатами, чи не вона спричинилася до бурхливої космічної реакції, наслідком якої все, ну просто таки все розкривається та проступає, як візерунок на долоні - лише читай?!

Заключні акорди трактатного вступу настільки ж еклектичні, наскільки й екстатичні. Деміург перемагає землеміра. Алхімік підноситься над аптекарем. Вільний трепет сутностей і субстанцій породжує патетичне тремтіння легенів і діафрагми:

"Хвала, Предвічний, очам Твоїм, Душе Всесвіту, Пане часів безконечних, Доглядачу Фенікса, що життя святим осяває, алилуйя Тобі до небес!
І, якщо на те воля Твоя, зішли її на слугу Свого, що істину свідчить, у вічній Твоїй істині задля добра і благочестя праведних, Ти, що сам вічна істина і правда вічна єси!

І ти, Єдинородний Сину, що держиш у правиці Сім Звізд, а вустами Своїми - двосічний меч, поможи мені всією силою Своєю довести невірникам, що Ти - Альфа й Омега, початок і кінець! Ти, що сам ні початку, ні кінця не маєш!".
Я не певний, чи збережено сам трактат. Можливо, Доглядач Фенікса не вважав конечним його, трактату, відродження з попелу. Адже насправді рукописи горять, і кому як не підпалювачам краще знати про це?

А все-таки щось нам дісталось у спадщину. Якась покинута обсерваюрія, погляд угору. Щось не цілком ясне, якась вертикальна орієнтація, не більше.
Здається, ніби слухаємо музику сфер. Або навпаки - гуцульську музику.

5

Нелегко знайти в цьому світі музику, більш земну від гуцульської. За рівнем біологічної напруги, тілесності, сексу І смерті може їй дорівнятися хіба що румунська музика. Або циганська. Або музика гуралів. Або мадярів. Або словаків. Або лемків.

Здається, гуцульська музика ще є, хоч уже завтра її може не бути. Більшість із нас навіть не зауважить цього, насамперед самі гуцули. Сьогодні багатьом із них цілком вистачає навіть не Мадонни, а Маші Распутіної. Імперія московської попси не поступилась ані п'яддю своїх територій. Її кордон, як і раніше, сягає на заході Чопу і Мостисьок. Ця імперія кіосків диктує свою волю, точніше, волить себе. Гуцульська музика вироджується в кіч. Центральна Європа Косова і Рахова вимивається в Євразію. Робиться плацдармом, по якому безперестанно рухаються на захід уніфіковані, а краще сказати інфіковані, "граждане СНГ". І вони замовляють свою Машу Распутіну.
А що залишається нам?

Музика - чи не єдина реальність у примарній структурі Центральної Європи. Музика надає сенсу розмовам про єдність і унікальність. Вона перебуває поза всіма хронічними конфліктами і стереотипами. Її сюжети мандрівні, а персонажі універсальні.

Безумовно, цієї музики ніколи б не було на світі, якби не Карпати. Можлива і зворотна залежність: не було б Карпат, якби не ця музика. Усе інше - взаємні претензії, атаки, загарбання, асиміляції. Кожен завинив перед кожним. Виживання коштом слабшого, висмоктування сировини, дешевшої робочої сили, гірське розбійництво, демонстровані на роздоріжжях відрубані голови, релігійні чвари і просто п'яна різанина. Спорудити на цій підставі якусь новітню спільноту (крім мафіозної), мабуть, настільки ж нелегко, наскільки нелегко знову переписати історію, єдиним імпозантним відтинком якої може не цілком виправдано здаватись утопія Дунайської монархії. Найпрагматичніші з політиків уже зорієнтувалися в дійсному стані речей.

То що залишається нам? Ходити в гірські виправи, записувати фольклор? Спостерігати за небесними тілами ангелів крізь діряві шатра нечинних обсерваторій? Відшукувати старі трактати, відроджувати астрологію? Розчищати праоснови культур від причинно-наслідкових нашарувань? Рятувати гуцульську музику? Чи, може, очікувати з-за океану велике прибуття яєчних лушпайок?

Як особлива метанаука майбутнього карпатологія ще не виробила остаточних відповідей на ці та інші засадничі питання. Достеменно відомо тільки таке.
Карпати - це велика скоба, що тримає вкупі схильні до хаотичного розповзання частини буття. Карпати - це велике сейсмічне зусилля, зона особливих енергетичних можливостей і напруг. Карпати ділять у сенсі земному, але об'єднують у сенсі космічному. Напевно, обидва сенси є рівною мірою необхідними і визначальними. А якщо так, то це початок діалогу. Важливо, щоб він не мав завершення. В усьому ж іншому варто покладатися на Того, що сам ні початку, ні завершення не має.

1996

http://lib.proza.com.ua/book/2118

Ближайшие туры

пещера млынки, экскурсии

Интересно почитать:

Фотогаллерея

-10% discount for bike-tours