Карпатське лещатарство

Лижні мандрівки... – а що це ??? Це зовсім не те, про що ви подумали. Це не Буковель з його комфортабельними будиночками, підйомниками, барами, гелікоптерами і гірськими лижами зрештою. Це щось зовсім інше..

Вид туризму: лижний
Протяжність: 171 км
Тривалість: 9 днів
Кількість учасників: 5 чол
Район мандрівки: Карпати, Полонинські хребти
Категорія складності: 2 з елементами 3 (маршрут складний, для підготовлених груп)
Нитка маршруту:
с.Кобилецька Поляна (373 м) - г.Кичера (976 м) - г.Апецька (1512 м) - c.Красна (416 м) - г.Угорська (1294 м) - хребет Полонина Красна - г.Климова (1492 м) - г.Сигланський (1563 м) - г.Топас (1548 м) - Тереблянське вдсх. (521 м) - хр.Боцварський Верх (1083 м) - пос.ГЕС на р.Ріка (389 м) - хр.Палений Грунь - г.Скеля (1039 м) - г.Волосянка (1234 м) - хр.Боржава - г.Кук (1361 м) - пер.Переслоп (938 м) - г.Магура-Жиде (1517 м) - г.Стій (1682 м) - р.Ждимир (480 м) - м.Свалява.
Коротка історія: давно мріяли поєднати в одній мандрівці хребти Полонина Красна і Боржава, а також відвідати Теребле-Ріцьку ГЕС. Зробити це взимку – мрія в квадраті. Для зручності заїзду був добавлений хребет г.Апецька. Так народився маршрут. Його складність була оцінена одразу, тому в мандрівці прийняли участь хлопці, що вже мали попередній досвід лижних походів. Основний наголос ставився на мобільність і легкість наплечників. Незважаючи на складні погодні умови дана тактика дала свій результат і мандрівка виявилась цікавою, спортивною і пізнавальною.

День 0 // 18.01.08 // заїзд: як завжди

День виїзду пройшов традиційно. Збори наплечників, загального спорядження, продуктів, ремнабору, підготовка лиж. В цей похід ми беремо одну експерементальну модель – гірські пластикові лижі перероблені на туристичні (кріплення і насічка). Якраз їх і доробляли до останнього. Як завжди не вистачило однієї години на підготовку – залишаємо справи в потяг. Пішки прямуємо на вокзал. Традиційно для лижних походів Тернопіль проводжає нас дощем, а ми з лижами викликаємо здивування перехожих. “Та нічого, ми ж в гори їдемо, там буде холодніше” – заспокоюємо самі себе.
Беремо квитки в загальний вагон потягу “Шепетівка - Івано-Франківськ”, або як кажуть: “Канзас-сіті – Сан-Франціско”. Платиш менше ніж в плацкарті, а отримуєш те саме – якраз для туристів (повний 12 грн., до Коломиї з Тернополя. Як завжди хтось один спізнюється на поїзд, але в кінці кінців – встигає, і як завжди - це Сергій. Нас уже четверо.
Як завжди смачний перекус в потязі, веселі розмови про майбутнє і здоровий сон на “ортопедичній” поличці.
Ага, ледь не забув, в Чорткові підсів Андрій і команда вкомплектувалася.
Єдине не “як завжди”, це відсутність дівчат в нашій групі. Але обраний маршрут обіцяє бути дуже спортивним, тому колектив суто чоловічий, щоб, як не пройдемо, не було перед ким соромитись :-).

День 1 // 19.01.08 // стою на асфальті в лижі я взутий, чи то...
Маршрут: с.Кобилецька Поляна (373 м) - г.Кичера (976 м) - табір №1 за г.Кичера (920 м)
Час руху: 2 години 30 хвилин
Пройшли: близько 6 км
Перепад висот: 372 – 976 – 920 м

Цей день почався теж з “як завжди”. 
Як завжди близько сьомої ранку виходимо на темний перон Коломийського вокзалу.
Похмуре небо плаче ріденьким дощем, а ми дрібними перебіжками ховаємося в череві будівлі.
Як завжди заходить міліціонер, пристально оглядає усіх з наплечниками на наявність колючих-ріжучих предметів. Він точно знає, що вони є у туристів - ножі, сокири, лижні палиці, голки з нитками, усього й не перелічиш. Та сьогодні йому ліньки вибирати собі жертву. Нервово потупцювавшись в залі очікування щезає в темряві.
Як завжди, вокзал сповнений бабусями, які щось везуть кудись і туристами, які чогось їдуть кудись. В поглядах одних і других читається повне нерозуміння іншої сторони. Та що поробиш – конфлікт поколінь J.
Встигаємо дозаповнити спорожнілі термоси в кафе вокзалу. Окріп тут поки що дають безкоштовно, а можливо нам пощастило - як завжди.
Як завжди, близько 8.00 подають наш потяг – “Коломия-Рахів” – червона стріла. Запихаємось в нього. 
Як завжди, нас путають із лижниками, що їдуть кататись на гірськолижні курорти, а ми, традиційно, гордо задерши носа кажемо, що ми в похід на лижах ідемо, а не кататись.
В потязі намагаємось доробити те, що, як завжди, не встигли зробити вдома. Гостримо сокиру, натфільком підчищаємо щілини для строп на кріплені. Наші дії, шуми і ворушіння викликають осуд певної частини вагону. Адже сьогодні свято. Я в принципі згоден з ними, але що поробиш. Сьогодні ще й дрова доведеться ввечері рубати, у туристів немає вихідних. А візит в гори, це вже візит ближче до Бога, і цього досить. Наведена аргументація заспокоює частину вагону. Тому працюємо далі і вже на під’їзді до Рахова завершуємо усі приготування. За роботою і двома смачними перекусами (кутя, налисники з йогуртом, тушена картопля і салат, бутерброди і пиріжки з капустою) дуже швидко пролетів час в дорозі. Ми на пероні в Рахові. Небо сіре і не привітне, це насторожує, проте ми ж в гори - там має бути сніг. Такі думки вселяють впевненість. Спочатку планували взяти машину з Рахова до Кобилецької Поляни, але ще студенська звичка до економії наштовхнула на іншу ідею: автобусом доїхати до Великого Бичкова, а вже звідти наймати якийсь транспорт. Крокуємо на автостанцію крізь не дуже привітні погляди таксистів. Автобус є і відправляється о 13.20. Ще є час. Беремо квитки (5 грн на душу) і запаковуємось в автобус. Молодий водій зустрів нас досить привітно, не зважаючи на наші великі наплечники і лижі. Запропонував зручно їх розмістити у багажнику, а самим зайняти місця позаду. Нагадав про паспортний контроль при переїзді через с.Ділове.
Автобус рушив. Навкруги лунає не дуже зрозуміла закарпатсько-українська мова, помережана іноземними словами. Намагаємося щось виловити з цього вінігрету. Комусь це вдається, а от Сашкові з Умані – важкувато зрозуміти цих західняків :-).
Перевірку паспортів пройшли без проблем, хоча, не зважаючи на попередження водія, у декого вони залишились в наплечнику. Та наші бородаті обличчя не викликали підозри у прикордонників. Одразу ж за КП проїхали географічний центр Європи і дивлячись на сміття по берегах річки сумнно зітхнули – “е-е-ех, тільки географічний”.
Куняючи на сидіннях доїжджаємо до В.Бичкова. Тут іде відгалуження дороги на Кобилецьку Поляну. Вивантажились, трішки побігали та пометушились і знайшли мікроавтобус, що погодився за 50 грн підвезти нас тих 10-15 км.
“Як завжди” закінчуються: снігу в горах немає, періодично накрапає дощ. Починаються насмішки моїх “комрадів” з приводу “лижності” нашого походу. Єдине, що їх тішить, це те, що у мене найважчі пластикові лижі, тому страждати від переноски лиж на наплічниках я буду найбільше. Що ж поробиш, не ми жорстокі, життя таке :-).
Вивантажуємось з теплого буса у прохолодне і вологе середовище. Перепаковуємось, телефонуємо в МКК з приводу старту на маршруті і відсутності снігу. В’яжемо лижі на наплечники і вирушаємо близько 15.30 від моста через р.Шопурку в напрямку на північний захід. Підйом іде стрімко вверх через сади та двори.
Вага наплечника з продуктами на вісім днів, особисте і загальне спорядження, пластикові лижі і стрімкий схил одразу задають відповідний темп нашому рухові. Та ми ще, як молоді лошаки, противимось цьому, рвемо кудись, спішимо. Час бере своє, і доводиться перейти на робочу швидкість. Нарешті виходимо на ребро хребта і прямуємо в сторону г.Кичера. Дощ змінюється на мокрий сніг. Це трохи тішить. Вже відчувається певне промокання непромокаючого взуття (якщо вірити рекламі про мембрани). Певно воно не розраховане на глобальне потепління і дощі зимою в горах. Ще трішки і виходимо на полонину із суцільним сніговим покривом – близько 16.42. Радо знімаємо лижі з себе, прив’язуємо на мотузки і ведемо за собою як щенят. Відчувається значне полегшення, темп зростає. Пересікаємо галявину, сніг глибшає і приходить розумне рішення – час ставати на лижі. Вдягаємо їх. Я свої “Rossignol” вдягаю вперше. Одразу тестую і відчуваю – все буде добре, похід пройдуть. На лижах іти веселіше, відчуваєш, що не марно їх взяв з собою. Виходимо на залісену вершину гори Кичера і спускаємось по хребту в напрямку на північ. Перші спуски, перші падіння і перші радості лижника – коли не ти щось несеш, а тебе щось несе. Ще трохи проходимо по хребту і приходить відчутя, що час уже й на табір ставати. Близько 18.00 виходимо на полонину і з радістю знаходимо тут “лежанку” лісорубів. Приміщення із трьома стінами і дахом, пічкою-бочкою та нарами. Майже тризірковий готель в таких умовах. Сніг не перестає падати.
Заготівля дров, розміщення на нарах з врахуванням теплоти спальників (у кого холодніші – сплять в середині), трансформація снігу у воду і приготування вечері минули швидко. Трохи просушили взуття, заготували на ранок води і вляглися у поки що сухі і приємні спальники. Так пройшов перший похідний день.

ФОТО першого дня

карпати: точіння сокири	карпати: підготовка лиж	карпати: на старті - дощ
	карпати: сніжок, знімаємо лижі з наплечників	карпати: перша і єдина ночівля в колибі

День 2 // 20.01.08 // найважчий: туманний і дощовий 
Маршрут: табір №1 - г.Цунгу (1020 м) - г.Мезиділи (1189 м) - г.Апецька (1512 м) - г.Красний Грунь (1368 м) - пот.Пасічний - табір №2 в с.Красна (416 м)
Час руху: 14 годин
Пройшли: близько 27 км
Перепад висот: 920 – 1512 – 416 м

Дотримуючись запланованого режиму дня черговий прокидається в 4.50, розпалює пічку, починає готувати сніданок. Всі решта прокидаються в 5.30. Близько 6.30 – снідаємо, 8.00 – стартуємо. Такий режим дня зберігатимемо весь похід, і він дасть нам можливість пройти маршрут без зайвих ускладнень.
За ніч все припорошене снігом, йдемо на лижах тримаючись хребта і напрямку на північ. За годину перший привал, перша поламка і перший ремонт. Підйоми чергуються із спусками, падіння із вставаннями, туман із снігом. Трохи втрачаємо орієнтири в районі гори Цунгу (1020 м.), але наш друг “ЖПС” успішно рятує нас. Виходимо на сліди “карпатських кентаврів” – великих копитних істот. Вони величезними стрибками тікали звідси, сліди ще свіжі – обсипаються. Привал і знову в русі. Складається враження, що цей хребет – звірячий автобан. Сніг весь помережаний різноманітними візерунками лап. Тут можна зустріти і вовчі стежки, і заячі стрибки, і кабанячі траншеї, і ще багато цікавих історій, написаних лапами невідомих істот. Окрему історію пишемо ìè своїми лижами, прокладаючи дві паралельних смужки в глибокому снігу. Можливо комусь і вона буде цікавою.
В 11.30 виходимо на полонину. В тумані встигли помітити постатті двох оленів, що втікають від нас. Виходимо на їхні сліди і сідаємо на перший перекус-обід. Взагалі харчування в поході у нас було традиційним для мандрівок в горах. Гарячий сніданок – солодка або солона каша, багато чаю і трохи печива. Обід – солоний і солодкий перекус в поєднанні з гарячим чаєм з термосів і гаряча вечеря – солона каша з салом чи сиром або суп. Замість хлібу – сухарі. Маленькими радощами були сухофрукти, солодощі - халвà чи казинакè і майонез. Якраз в горах і починаєш цінувати вишуканість домашнього харчування, якого тут так бракує.
Близько 12.00 відновлюємо рух і вже в 15.00 виходимо з зони лісу. Тут відкритий простір, є де розгулятись вітрові. Навколо нас туман як молоко і біла безмежність. Час і простір завмирає. Живемо тільки ми – п’ять яскравих крапок, що рухаються у цьому безмежному океані. Йдемо “по приборах” в напрямку на північ з плавним поворотом на захід. 
Виходимо на вершину гори Апецька (1512 м), на годинниках – 16.10, фото на пам’ять і швидше в рух, бо вітер пронизує до кісток.
Це була найвища вершина нашого першого хребта, трохи розсаблюємось: найважче зробили – а дарма, по переду нас чекав ще довгий і важкий вечір. Тепер рухаємось на захід в напрямку г.Красний Грунь (Красива Гора). Вже б час і на вечір ставати, та де це зробиш тут в царстві снігу, вітру і туману. Хочеться сховатись в колибу або хоча б дотягнути до лісу. Починаємо спуск вниз короткими серпантинами в напрямку на захід - до колиб, що позначені на карті. Трохи небезпечно ріжемо схил. В тумані цього не видно, але відчувається. Та стан снігу поки що дозволяє це робити. Починається дощ і це найгірше. Заїжджаємо в ліс, дощ стає інтенсивнішим, починає промокати одяг. Взуття вже давно промокло від мокрого снігу. Ще трохи рухаємось лісом на лижах, але сутінки і густі зарості примушують їх зняти. Вмикаємо ліхтарі, беремо лижі на буксир і рухаємось далі. Стрілка компасу і “ЖПС” дає зрозуміти, до колиб, позначених на карті ми не потрапимо – спустились не на той “язик”, ставити намет на стрімкому схилі ніде, та й не хочеться – адже всі і все мокре (окрім спальників). Вирішуємо тягнути до села. Адже переночувати ми ще зможемо, а от що буде на ранок, коли доведеться вдягатись в повністю мокрий одяг і знову кудись іти по воді. Краще вже таку “сауну” прийняти за один день. Все одно потім доведеться десь зупинитись і просушитись.
Після прийняття такого рішення стає легше, з’являється розуміння ситуації і твоїх дій. Потрібно просто йти вперед, рухатись, безпечно і обережно долати кілометри завалів і бездоріжжя потоку Пасічний – наслідки повені 1998 року на Закарпатті. Бредемо вниз. Інколи по коліна в воді, інколи перестрибуючи по обледенілих камінцях, долаючи завали із дерев і все це під проливним дощем. Близько 20.30 виходимо на дорогу. Приходить полегшення, та знову невчасно. Дорога – суцільний лід, і рухатись по ній неможливо. Доводиться і далі стрибати по воді, камінцях, інколи перебігаючи по крижаній дорозі, як по мінному полю, з права на ліво і навпаки. Згадується прислів’я: “Краще погана дорога, ніж гарне бездоріжжя”. Це не правда, і тут це відчувається як ніколи.
Поступово навалюється втома, тіло проймають дрижаки від переохолодження, і навіть швидкий темп руху не може вже зігрівати нас і наш мокрий одяг. Давно вже в зимових походах я не задумувався: “Сидіти б зараз вдома, чайок попивати...”, а тут такі думки почали навідувати все частіше і частіше. Нарешті близько 22.00 виходимо в долину ріки Тересви. Тут вже є дорога, житло і світло, та нажаль усе це на іншому березі ріки. А перейти її неможливо. Мостів не знаходимо, їх напевно змило ще в 1998 році. Темрява, втома і холод народжують нерозумні думки про перехід вбрід. Та ми їх відкидаємо. Бредемо берегом у пошуках житла. Воно є й на нашому березі, але якесь непривітне. Нас тут не пускають, а відправляють на інший берег через примарний міст, який ми вже втомилися шукати. Так і засумніватись у гостинності карпатців недовго, але перша ж хата на правому березі (міст ми все таки знайшли) гостинно розчинила перед нами двері, дала прихисток, тепло і дах над головою. Вечір пройшов в сушінні над пічкою, обговоренні дня і планів на майбутнє.
Прогноз погоди не тішив, народились думки про повернення додому. На хвилі цих думок “розкуркулили” завгоспа і з’їли майже весь мед. Певно треба повертатись, бо ще кілька таких днів в снігу та під дощем і хто його знає...
Ситі, зігріті і задоволенні лягаємо спати. Завтра буде видніше.

ФОТО другого дня

карпати: на старті	карпати: хребет апецької	карпати: перший привал
карпати: перший ремонт	карпати: привал чи приліг	карпати: вирубки
карпати: гора мезиділи	карпати: кабанячий автобан	карпати: стрибок на "щучку"
карпати: перекус	карпати: фото фотографа	карпати: грибочки