|
|
= Цікаво про ... =
Осінньо-зимове Горганське літо
Подорож в Карпати... Які асоціації можуть викликати ці слова? Дрімучі ліси, хижі звірі, стрімкі гори, мелодійна гра гірських річок, та інші, не властиві міському ритму життя, відчуття.
Отож, відповідь на запрошення моїх друзів з обласного спортивно туристського клубу
(www.tourclub.com.ua) приєднатися до ще однієї подорожі цим загадковим краєм була ствердною з самого початку, питання стояло, хіба що, стосовно тривалості мандрівки, яка мала відношення до моєї відпустки. Але коли йдеш в гори не один, то повернення посередині подібне до недочитаної цікавої книги. Розумію, що може забракнути сили волі зробити таке, і беру відпустку на весь час мандрівки.
П’ятниця 10 листопада
Наплічники готові, і ми вирушаємо до Тернопільського зал. вокзалу. Спочатку нас було п’ятеро: Борман ( Горон Володимир) – керівник мандрівки, Ігор, двоє дівчат – Таня і Оксана, і я. Згодом мають приєднатися два Андрія (один з них – ЖАР) у Чорткові та двоє львів’ян – Ростик і Андрій в Калуші. Їдемо, як звичайно, по старій добрій традиції легендарним 675 “Шепетівка – Івано-Франківськ” в загальному вагоні.
Мені наперед було відомо, що в цьому потязі без пригод і різних історій не обходиться і сюжет, як правило, закручується навколо зеленого змія. Цей раз не був винятком, – маємо п’яного провідника, який страждає від браку компанії, намагається компенсувати це різними випадами в нашу адресу. Доводилося час від часу бідоласі нагадувати, що він п’яний, після чого він робив гучні заяви: „Я на зоні був...” Такий от в нас персонал на “Укрзалізниці”.
1 день (11 листопада) Осмолода – р.Молода –
р. Котелець – полонина Плісце
8.55 ми ступили на франківський перон, знаходимо потрібну маршрутку біля центрального входу (вартість 5 грн.) і через годину крокуємо Калушем до автостанції де вже чекають хлопці зі Львова. В кінцевий пункт – Осмолоду, прибуваємо на старенькому ЛАЗі (9грн.), який один раз зранку в 10.50 виїзджає з Калуша і в 14.00 повертається з Осмолоди назад у Калуш. Прибуваємо біля 14-ї години, тож хто передумав тут розпочинати мандрівку по мокрій дорозі Осмолоди, під трохи хмарним і не дуже теплим небом, міг би повернутися. Таня з Оксаною не забувають нагадати про це, вони навіть роблять вигляд, що хотіли б так зробити, та ніхто не піддається, хоча, не рухаючись - довго не постоїш. Борман, як керівник походу, разом з Жаріком ще мають відіслати телеграму в Тернопіль (ми заявлялись на одиничку), тому домовились, що нас наздоженуть десь в долині Котельця.
Йдемо в південному напрямку Осмолоди, справа минаємо контрольний пункт, перехід через металевий міст р. Молодої і, відразу повернувши вправо, йдемо правим її берегом* (*тут і надалі розуміємо географічний берег) .
Повз нас їдуть собі три УРАЛа завантажені лісом.
Пройшовши так відносно пристойною дорогою біля двох кілометрів і, перейшовши ще один залізний місток через р.Котелець, забираємо вліво у південно-західному напрямку - лівим берегом Котельця, де теж є непогана доріжка і береги розлогі, поки що.
Відчуття початку мандрівки захоплюють дух: ось дорога йде стрімкіше, тут трохи забирає вліво, тут просвіт трохи звужується серед молодих дерев і кущів, там стає пологіше, цікаво, а що далі? Дійшовши до розвилки доріг, не було сумнівів, що ми на вірному шляху, та потрібно визначитись котрою йти. За логікою варто йти лівішою біля самого Котельця, та маршрут на карті-п’ятсотметрівці і компас чомусь вказують правіше. В цілях розвідки, пройшовшись вправо вгору метрів з 200, зліва біля дороги бачу табличку з написом, щось на зразок, Грофецьке лісництво. Тай дорога надто забирає на північний захід - отже, це не потрібний нам вихід на Грофу. Зрештою, нас наздоганяють захекані Борман з Жаріком. Нам варто було зачекати їх ще раніше. Дорога досі справді така, що не заблукаєш. Про них ніхто і не сумнівався, що підуть вірно, та вони про нас так не думали, тож трохи хвилювались, допоки не побачили слідів на одній з латок снігу, які все частіше почали з’являтись (мобільники від Осмолоди і досі не „тягнуть”). Пройшовши ще трохи попри річку, зупиняємось десь по четвертій годині дня вже на повністю засніженій алейці, затиснутій схилами Грофи і Канусяків, щоб попити чаю, трішки перепочити, перед щораз стрімкішим і засніженішим підйомом - як не як, але це перший день походу. Дорога поступово переходить в засніжену по коліна стежку. Згодом стежка перекидається на правий берег, потрохи місимо сніг, але не здаємося, вже починає темніти. Борман звіряється по GPS-у - до колиби зовсім не далеко. Нас супроводжують біло-зелено-білі маркування на деревах. Знову перехід на правий берег вже невеликого потічка. Серпантин веде все вище і вище, зовсім темно і ліхтарики використовуються за своїм прямим призначенням. Нарешті я з Оксаною, які йшли останніми, чуємо приємну звістку від тих хто вже дійшов – є колиба, ще одна приємна мить життя. Час прибуття 18.30.
Колибу швидко обжили: дрова під носом, вода теж, немає підлоги – ночуємо на горищі, трохи димить пічка, зате гріє і варить нам вечерю. Крім запланованої вечері, за термінологією нашого завгоспа Ігора, поки він займається сніговими вмиваннями, доїдаємо залишки необлікованих перекусів. Початок непоганий, план на сьогодні повністю виконано. Спимо, як вже згадувалось на горищі в трьох наметах: я з львів’янами, Борман з Ігорем і Андрієм, ЖАР як завжди ночує з дівчатами
:).
2 день (12 листопада) пол.Плісце – г.Паренки –
пол.Плісце
6.40 вставання чергових – Ростика і Тані. Чергові - це окремий статус серед мандрівників. Це такі гарні створіння, в яких інколи перетворюються звичайні туристи. Вони розводять вогонь і готують сніданок - коли всі спокійно сплять і крізь сон дивуються, як так зранку можна встати. Цього разу ми не тільки зрозуміли як вставати, але швидко зробили це, поки дим остаточно не впився в горло. На дворі вже розвидняється, але сонечка не видно. Поївши, прощаємось з колибою - не відомо коли ще зможемо побувати тут. Вихід біля 10-ї год. за Києвом. Йдучи на сідловину забираємо все більше вліво та вгору (спочатку пішли занадто прямо вгору в сторону Грофи, тому довелось вирівнювати курс з незначним скиданням вниз). Приємним був спуск по сідловині в напрямку Паренки, але туристичне життя завжди полягає в спусках і підйомах, так і ми періодично змінюючи один одного з надією потрапити на висоту 1736 м., а може і вище - якщо гарно пострибати перед наступним спуском. Вийшовши з лісу потрапляємо в зону лелечу. Ні, ні, тут цього слова лякатися не варто. На Паренку веде добре прорубана стежка, яка і в снігу здалеку проглядається, проглядається та не швидко долається, снігу нижче як по коліна не знайдете, якщо бажаєте по пояс – будь ласка. Швидкість просування значно знижується. Час приймати рішення: йти далі розуміючи, що скид в р. Мокрянку сьогодні не відбудеться і ночувати доведеться можливо десь на схилі топлячи сніг на газі щоб попити чаю. Та не було б то проблемою, якби четверо наших людей не мали завтра добратися в Осмолоду, щоб виїхати додому. Залишивши наші рюкзаки в лелечі (Борман GPS-ить їх), беремо вершину Паренки. Тут сильний зимовий вітер робить біле плетиво з сухої трави та снігу та прикрашає наші постаті білим інеєм. Затриматись, не змерзнувши, довго не можливо. Задокументувавши на фото нашу присутність тут, не пивши чаю і не ївши цукерок, збігаємо до низу з цієї туманної вершини, щоб надолужити це біля наших похідних хатинок. Хочу відмітити декількасекундне покриття Київстаром на чотири поділки, яке раптово зникло як міраж. Можливо в безхмарну погоду зв'язок тут є. Поївши всі вже обліковані цукерки, які було виділено завгоспом, та попивши чаю з суданської ружі - типу каркаде, рухаємось у зворотньому напрямку по вже гарно протоптаній стежці.
Так інколи буває, коли питаєш себе: «А коли я ще зможу побувати тут?», і через декілька годин приходить відповідь: «Сьогодні». Так ми знову о 14.05 біля колиби на Плісці. Часу до вечора досить, тому за ініціативою Бормана, йдемо у пошуку можливих колиб та райштоку, що траверзує Грофу. (давня стежка, згадувана в різних описах, якою користувались туристи та мисливці ще за польських часів). Нас четверо ( я, ЖАР, Андрій і Борман). Вгору від колиби, без особливих труднощів в орієнтуванні, можна вийти на Грофу по уже згадуваному біло-зелено-білому маркуванні. Піднімаючись правіше від вершини, просуваємось смерековим лісом від однієї алейки до іншої, які закінчуються завалами або ярами, чітких слідів доріжок чи стежок, які б могли мати людське походження не помічаємо. Судилось нам знову обживати обжите. З нашим поверненням вогонь в пічці вже розгорівся і вся колиба заповнилась густим димом. В дверях, точніше там де вони колись будуть, виринають “обкурені” обличчя дівчат та хлопців – щоб вдихнути свіжого повітря. Зважаючи на те, що однією з основ нашого походу є здоровий спосіб життя, розводимо вогнище на вулиці. Багатьом така ідея сподобалась, дівчатам в диму здається вже майже все рівно. Мабуть, так колись індіанці, вирішивши погрітись і напаливши сухими лопухами тютюну у вігвамі, теж пчихали і кашляли від диму, аж допоки їм це не сподобалось.
Цього вечора засиналось не відразу. Все закрутилось з розповіді ЖАРа про чорного спелеолога в печері Млинки. Розпочались різні розпитування, та так не вдалося вияснити добрим був цей спелеолог чи злим, а ЖАР і сам, напевне, досі цього не знає. Ігор ділився своїм досвідом парашутних стрибків і складання парашутів. Спогади в нього були свіжі, – ще року не пройшло як в десантних військах служив. Дуже пізнавальна розповідь. Наприклад, я завжди піддавав сумнівам стовідсоткове розкриття парашута, а даремно – розкриється на 110 відсотків, якщо не спрацює людський фактор (невірно складений, не туди вкладена певна планка), тоді важливо вчасно відрізати в польоті його від себе і продовжувати політ розвівши руки (це звичайно у тому випадку якщо і другий парашут не спрацює) та намагатися скерувати на дерева, кущі чи купу сіна. Якщо і з цим не повезло, тоді інструкції вже не для літуна, а для тих хто матиме справу з тим що від нього залишилось – за руки не тягнути, бо відваляться через кількаразові підкидання від ударів до землі. Ну це було так, між іншим, замість надобраніч.
3 день (13 листопада) пол.Плісце – р.Котелець - с.Осмолода(виїзд 4 учасників мандрівки) –
р.Лімниця – пос.Дарів – р.В.Щавник
Наші чергові, ЖАР і Ігор, крім своїх прямих завдань, доносили звістки в наші теплі спальники про новини на погодному фронті. За ніч нападало снігу ще на 15 см. За пів години перебування на вулиці куртка ЖАРа була вся в снігу. Вогнище сьогодні розведено лише на дворі, сніданок теж там готується (продовження акції боротьби з пасивним соснопалінням ). Коли майже всі спальники були запаковані, погода почала вирівнюватись, більше того, зблиснуло сонечко і можна було “зафоткатися” із заднім планом Канусяків, Паренки чи Попаді. Та нам сьогодні в Осмолоду. Знайомою стежкою по Котельцю, краєвиди теж гарні і ми не пропускаємо нагоди, щоб фотографуватись. Трохи нижче ранкові вмивання і моя перша згуба – горнятко, добре що з миски теж можна чай пити. В 12.00 ми знову в Осмолоді. У дівчат і хлопців ще дві години часу до автобуса, міг бути ще один біля 11 год, та він сьогодні несправний. Відчувається настрій завершеного походу Оксани, Тані і Андрія з Ростиком: перевдягання, розскотчення (вивільнення себе з тенет скотчу) і, напевне, підбиття підсумків для себе. Всі хто йде далі використовують цей час для обіднього перекусу та для жартів з місцевим дідом. Дід знається на горах, дівчатах і мадярській мові. Розказуючи про наші маршрути, видно розуміння в його очах, хоча більше цікавиться нашими дівчатами, розказує їм різні українсько-мадярські байки, принаймні, півтора години в нього на це є.
Тож кажемо всім “бувайте” і чимчикуємо далі. Для більшості з нас мандрівка тільки розпочинається. Оскільки до переходу хребтами ми не зовсім готові, то вирішено йти долинами рік. Знову проходимо повз пропускний пункт, міст через р. Молоду, та йдемо спочатку правим берегом, згодом переходимо на лівий (з Бойківщини на Гуцульщину) найчистішої ріки в Європі – Лімниці. Так аж до впадіння Бистрика (15.00 год), далі, йдучи дорогою вздовж Лімниці, натрапляємо на перехід на інший берег (15.20 год.), але не мостом, а через воду, ще як варіант переходу із серії «екстрім» – трубопровід. Використовуючи по черзі бахіли Андрія, перебираємось на лівий берег, хіба що я вирішив перейти босим через певну відразу до цього виду взуття. Не далеко пройшовши стає зрозумілим, що можна було і не переходити, а тільки трохи подертися кущами, дорога разом з трубопроводом через 300 м знову повертається на протилежний берег. Просуваємось нашим берегом, як згодом виявилось - дорога до нас не повернулася, але по закинутій вузькоколійці теж йдеться не гірше, а може і навіть краще: нема вибоїн з великими калабанями. Дорогою зустрічаються закинуті бетонні стовпи електропередач, починають виднітися спочатку поодинокі, згодом цілою групою справа дерев’яні будиночки – це закинуте поселення Даріїв. Хтось символічно переводить стрілку ще збереженим металевим важелем, і ми прямуємо в двір Даріва.
Свого часу в Карпатському регіоні діяло три вузькоколійні залізниці: Бескидська, Вигодська та Осмолода-Дарів (частина Брошнівської системи). Вузькоколійні залізниці в регіоні почали будувати за часів Австро-Угорщини (1890 р.) і використовували для перевезення вантажів. А після Першої Світової війни «вузькоколійку» почали використовувати як пасажирський транспорт, були побудовані перші станції. Одна з них – станція Осмолода. До Даріва в 1999 році залізниця ще була діючою, як вантажна, дві гілки вище на той час вже були повністю зруйновані. Ця дорога як і інші вузькоколійки в Карпатах мають свою праісторію
http://www.carpathiantram.org/?lang=ua
Дарів – невелике поселення, яке, навіть зараз, без жодного мешканця і з подекуди вибитими вікнами, має ошатний вигляд. Два будиночки мають призначення як лісництво. Навпроти них в своєму останньому поєдинку з бетонним стовпом стоїть “металевий монстр”.
Робимо собі тут невеликий перепочинок на стільцях-пеньках, з чаєм і солодощами, розглядаємо та фотографуємо все навкруги, за спеціальною режисурою ЖАРа, позуємо для фото на пеньках. Година ще не пізня – 16.00, падати на ніч ще рано, та і не затишно якось тут. Перейшовши підвісним мостом на правий берег Лімниці, далі йдемо вгору, то розбитою дорогою, то кущами, бо дорога знову втекла від нас на інший берег. Ми теж вбрід переходимо і знову поміж кущами, бо дорога не з нами, згодом вона повернулася. 17.35, ще трохи і нічого не буде видно, зліва від дороги на лівому березі, за 300 м. від р. Щавник непогана рівна площадка для стоянки, ще й з великим пеньком – місце нашої зупинки на сьогодні. Як показала моя розвідка на декілька сот метрів вгору, місце вибрано вірно, вище все одно колиб нема.
Зимовий ліс з нами нічим поживним, крім дров і води, поділитися не може. Андрій, сходивши до ріки по воду, переконується що вона не зовсім, точніше зовсім не найчистіша в Європі. Вона стала просто брудною через інтенсивні лісорозробки та перевезення лісу вздовж і впоперек русла. Доводиться йти трохи вище до струмка. Біля нашого табору один за одним завантажені лісом курсують вантажівки. Водії, судячи з вигляду, не чекали побачити тут щось схоже на туристів, ми ж вражені інтенсивністю лісорозробок.
Сьогодні моє з Андрієм чергування. На вечерю пшенична каша з маслом і, звичайно, чай з печивом і різними солодощами. Біля вогнища можна майже повністю висушитись (інформація для прихильників носіння багато сухого одягу). В Ігора сьогодні водяні вмивання на річці. 22.30 – час загального сну.
Цілу ніч посипає снігом, зсуваючись з наметів і спадаючи з дерев чути відповідне порипування то тут то там.
-- «Хто там?», питаю декілька разів, навіть Бормана розбудив.
Ніхто не признається. Зранку розумію свою помилку.
4 день (14 листопада) Лімниця – Вел. Щавник – 39 стовбець – г. Явір – потік Сухий – пос. Бертянка – пос. Лопухів
Моє ставання сьогодні швидше від звичайного(5.45 год.) - чергуємо. З вечора ще залишився жар, але вогнище вперто не хотіло розгоратися. Довелося використати наступну порцію паперового запасу, у вигляді старих купонів (які колись ножницями різали) і гілочки почали приємно потріскувати на вогні, Андрій рубає дрова і ми варимо рис із згущиком, і звичайно чай, до який передбачаються знову солодощі. Підтвердженням того що сніданок додав нову порцію енергії в наші ряди були палкі дебати Андрія (спелеолога) з усіма іншими на тему існування чи не існування таких понять як крутий альпініст, турист, спелеолог і т.д., я звичайно теж інколи беру в цьому участь, але мене більше хвилює мій напівмокрий спальник (від конденсату звичайно), який вже в такому стані потрібно пакувати.
9.50 – вирушаємо. За яких 100 метрів від стоянки по невеличкій гряді камінчиків востаннє на цей похід переходимо Лімницю і опиняємось між двох паралельних один до одного русел Лімниці і Великого Щавника. Зазнимкувавшись в такій ситуації знову переходимо на правий берег нової для нас річки, тобто ми спочатку вийшли на розбиту машинами дорогу з великими вибоїнами заповненими болотом, водою та мокрим снігом. Декількаразово перетнувши Щавник впоперек наша чудо дорога зникає в річці, йде просто нею. Недавно тут проїхала вантажна машина і можна гадати чи ти йдеш рікою, чи дорогою з брудною водою після зливного дощу. Постійно доводиться балансувати на каміннях, перестрибувати то на правий то на лівий берег, – ще один доказ ефективності лижних палок, вода майже завжди розтікається рівномірно. Помічаємо з права струмок (лівий берег Щавника) що витікає з глибокого яру. Після розвідки, вирішуємо йти ним, але ходінням по воді всі вже наситились і трохи повагавшись, прийнявши до уваги дані розвідки Андрія ( того що Мельничук) наш керівник, тобто Борман вирішує скерувати нас просікою невідомого походження просто вгору (геогр. напр.) Різко набираємо висоту, хоча темп пересування знижується.
Що до погоди, то як на мене в той час вона була чудовою, -- помірні снігопади накидали відносно сухого снігу на дерева, який час від часу обсипався на наші рюкзаки, інколи не надовго могло зблиснути сонце, я ніяк не можу вгадати з фотоапаратом який захований в декілька мішечків не враховуючи футляра, щоб задокументувати миттєво виникаючі і зникаючі краєвиди алей поміж спадаючого блиску з велетенських ялин, коли раптово припинявся снігопад. Під ногами снігу теж не мало – трохи нижче колін.
Успішно вийшовши на хребет, йдучи згадуваними алеями не звертаючи особливої уваги на сліди дрібних звірів і свіжо розкиданого мерзлого моху ми почавши незначно скидати висоту наблизились до стовпчика № 29 встановленого за польських та чехословацьких довоєнних часів. Тут виявилось досить добрим місце для нашого щедрого обіду, який складався з кільця домашньої та половини палки сирокопченої ковбаси, смачного голландського сиру, дрібненьких сухариків з чорного хліба, банки майонезу який можна по черзі діставати ложкою, а також досхочу цибулі та часнику. Зсунувшись в щільне коло ми здійснювали нашу таємну трапезу запиваючи гарячим чаєм з печивом . Гаслом завершення обіду було: «Шось зимно». Треба віддати належне нашій силі волі зняти з себе теплі куртки і закинути на спину вже зимні плєцаки. Ми весело перестрибуючи рушили в сторону до 28 стовбчика, вкопаного у вершині гори званої Явір. Серед давніх ялин вершина крім згадуваного стовбця від іншого довкілля нічим не вирізняється. Вже збігши у невелику сідловину у південно-східному напрямку на схилах зліва добре помітна полонина. Проходячи, а точніше пробігаючи біля неї на нас напав ліричний настрій і ми голосно наспівували пісеньку «ВВ» про … полонину. Тут не знайшовши жодних натяків на стежку з права від нас, яка б могла лагідно звести в потічок Сухий, довелося йти навмання серпантином поміж сосен та незначних буреломів. За мудрою туристичною логікою, щоб уникнути буреломів серпантинимо язичком не доходячи до ярів і одночасно, завертаючи все більше в право намагаємося як можна довше втримати висоту щоб знову не чимчикувати по воді. Дійшовши до потічка декілька разів перекинувшись з берега на берег ми вийшли на пристойну стежину, є певні ознаки давньої вузькоколійки. Минувши зруйновану колибу(пізніше дізнаємося що то був пристойний гуртожиток) знову повертаємось до приємних моментів чаювання з халвою, медом та іншими солодощами.
Незадовго при впадінні пот. Сухого в р. Пляйську нам зустрічаються перші після Даріва обжиті колиби «поселення» Бертянка. Серед них будиночок від якого досі тхне радянщиною із написом «Їдальня №6». Біля будинку трохи старший чоловік з жінкою пояснюють, що тут заночувати не можна, будинок ще ремонтують для мешкання лісорубів і просто так, без нікого нас не впустять. Самі ж вони йдуть в поселення Лопухів що за 5 км. звідси і нам рекомендують. Перейшовши на правий берег йдемо у вказаному напрямі, проте час від часу розвідуємо колиби що зустрічаються дорогою. Одні просто не придатні для ночівлі, інші схожі на звичайні сільські хати, які замкнені і чекають до весни своїх господарів. Коли дійшли в Лопухів по «гарно» розбитій дорозі, було вже темно, але нам казали правду. Переночувати є де. Досить затишна сільська кімната в будиночку робітників: з пічкою, столом та кумедною картиною на якій олень розкидає рогами знавіснілих вовків. Робітники теж виявились приємними людьми: розпалили в пічці, поділились дровами, свічкою. Жодних, часто звичних слідів пиятики. Час від часу хтось з них заходив поцікавитись як ми, звідки, куди йдемо. На розпити про їхню роботу чути певні нарікання, нарікання навіть не про умови роботи чи платню, а про саме ставлення до лісу, про масові вирубки ще молодого 40-річного дерева замість 70-ти заради наживи їх босів. Та навіть ясно розуміючи це, самі в своїй ситуації вдіяти нічого не можуть.
Сьогоднішня хата – справжня знахідка після ночівлі в мокрих наметах. Гріємось, інтенсивно сушимось та варимо соєвий суп. Замість чаю в нас сьогодні кисіль з сушених фруктів і так приємно засинати на теплій підлозі, чи навіть м’якому ліжечку (це про ЖАРа) .
5 день 15 листопада 2006р. пос.Лопухів – р.Пляйська –
р.Подешурка – пер.Легіонів – пол.Пантир
Сьогоднішнього ранку було закладено міцний фундамент до подальшого обговорення такої теми як армійська служба Ігора. Можна відкрити для себе багато цікавих значень під армійським кутом зору, серед них, найцікавіше – “роздуплення” (освоєння можливості давати собі раду в різних не стандартних ситуаціях). В подальшому це слово було розглянуто з різних боків.
Вийшовши зранку на поріг опиняєшся серед всієї технічної різноманітності, яку ще не встигли забрати до роботи. Поряд щось гуде, гарчить, свистить, пиляє, одним словом, вже кипить робота.
Перейшовши мостом на лівий берег р.Бертянки нам довелося трохи вертатися на південь по пройденому вчора шляху до гирла р.Пляйська. Дорога вздовж Пляйськи практично нічим не відрізняється від пройденого вчора шляху, хіба що, можна спостерігати безпосередню діяльність людини в теперішньому часі. Біля гирла працює ремонтна станція на фоні розкинутих шестерень і інших залізяк великих розмірів, але невідомого призначення. Трохи вище, теж біля самої ріки, комплекс будівель працюючої пилорами і на закінчення, багато диму з великої купи тирси. На тому наше коротке ознайомлення з Пляйською закінчується. Перетнувши теж через міст гирло р. Подєшурки йдемо її правим берегом. Тут, біля самої стежки, табличка з написом «Не квас, не пиво, смачна на диво» і зразу біля таблички доглянута криничка. Здогадуємося що то та сама смачна диво-вода. Коли я хлебнув тої води … , або в гуцулів своєрідне бачення гарного смаку, до якого зараховано присмак тухлих яєць, або вони теж люблять чорний гумор. Ознаки останнього ми вже декількаразово спостерігали, наприклад, табличка біля вирубок: «Бережіть ліс» продовжена Андрієм … адже він потрібен нам». Вода з сірководнем, можливо, дуже корисна, але людям чомусь властива схильність до підміни понять корисно, але дуже не смачно на дуже смачно і навіть корисно.
Добрівши до полонини, яка з ліва на пагорбі з великою двоповерховою колибою, стало зрозумілим, що потрібно було повернути дорогою вправо біля болота декілька сот метрів раніше. Та коли вже тут, Борман вирішує її оглянути, я теж а згодом і ЖАР приєднуємось, Андрій з Ігорем милуються природою. Колиба, а точніше, щось на зразок «Їдальні №6» біля Пляйськи, ззовні з непоганим виглядом, але з повною розрухою всередині, єдина “збережена” пічка на другому поверсі.
На перевал Легіонів потрапляємо без особливих пригод, повернувшись до згадуваної дороги, біля якої до певного часу спостерігається болото з знайомим запахом сірководню, проходячи біля хатини обладнаної, здається, з кузова якоїсь вантажівки. На самому перевалі (13.50) довго не затримуємось через туман і вітер, але не далеко від нього за першими деревами в нас перекус, влітку тут могла б бути гарна стоянка, зараз трохи вітряно. Всю дорогу до пол. Пантир (нашого кінцевого пункту на сьогодні) знову бачимо супровід стовпчиків старого кордону. Дорога по хребту, хоч і тримається південного напрямку, має багато повороті в різні сторони. Я тут вперше і через абсолютний туман щось більше описати не можу. Інколи йдемо по відкритій місцевості, переважно лісом, інколи по бездоріжжю. На шляху зустрічаємо незвичне видовище. Це дерево, – воно не зламане вітром з розколеними в різні сторони трісками, не сухе чи дуплаве. Цей молодий велет просто лежить заживо звалений догори коренем. Дерево з високим стовбуром, гарною кроною, але корінь.... – прямий натяк на значення в природі гармонійного розвитку.
15.44 – ми біля гербового стовпця, тобто першого стовпчика від якого беруть відлік всі наступні в даному регіоні. Він дещо більший від інших, і замість написів CS і P по різні боки видно добре збережені герби цих держав.
Мою пропозицію попити чаю відхилено. Аргументи були переконливими – за метрів сто полонина з колибою, де можна остаточно впасти, то для чого витрачати час. Дуже практичний підхід. Але за законами філософії не можна двічі увійти в одну і ту ж саму колибу, а коли ви в неї не входили а тільки бачили, і з якої димарем навіть дим йшов, тоді це пахне міражем.
Вийшовши на полонину біля ще збереженого доту ми опинились в абсолютному тумані. Наявність тут колиби – це не заперечна істина, попасти в неї мало бути питанням часу. Залишивши рюкзаки ми розходились в різні сторони, перекрикувались, сходились, перегруповувались в цілях безпеки по двоє (було зафіксовано сліди медведя`) і знову розходились, та колибою навіть не пахне. Хіба що, з нижнього краю полонини залишки фундаменту на якому собі ростуть тут, напевне не один рік.
Нема кращих колиб як власні намети, – це було другою істиною сьогоднішнього дня. Нею скористалися і не пошкодували. Намети розбиваємо поряд згадуваного фундаменту. Я з Ігорем розчищаємо місце від снігу, то в цілях побільше осінніх відчуттів під спальниками, Андрій, Борман і ЖАР займаються дровами. Вогень в нас на вже використовуваному для цього місці – між двома ялинами. Сьогоднішній вечір затишніший від вчорашнього в кімнаті біля пічки. Просто сьогодні тепло, без вітру, і навіть під дрібним дощиком приємно біля вогнища побалакати, ми ж під ялинами.
6 день 16 листопада 2006 р. пол.Пантир (виїзд ще 2 учасників. нас уже тільки 3) –
кордон – г.Дурня (1705) – схили г.Гропа –
р.Гропинець
Сьогодні нас залишають Андрій Мельничук та ЖАР (теж Андрій). Ні їм не надокучило блукати, в них справи у світі цивілізації. Ми ж повагавшись щодо погоди йдемо вперед, на хребет г. Дурня – г. Гропа – г. Братківська. Вийшовши трохи вправо вгору сходимо вліво знову вздовж прикордонних стовбців (пд.напр.), на хребет і по хребту теж по стовбцях, підйом не з легких, хребет беремо просто «в лоб» з північного боку. На підйомі хребтом сніговий покрив сягає метра, туман і вітер, до того ж доводиться маневрувати поміж лелечем. Так ми вибрались на Дурню. Не пам’ятаю номера стовпця на цій горі, і чи взагалі там було видно номер, -- до нього вмуровано пам’ятну табличку. Зійшовши трохи вправо вниз “падаємо” в сніговій ямі біля ялиночок. Не погане місце щоб трохи відпочити від вітру, попити теплого чаю з халвою і шоколадом. Борман наводить довідки по телефону щодо наявності тут стежини. Я маю трішки часу щоб виправити ситуацію з взуттям. Мої берци вперше мене підвели. Довший час довелося йти глибоким мокрим снігом, а потім, під вітром мокрі ноги перестали зігріватися навіть в русі. Одягаю сухі шерстяті шкарпетки, поліетиленові кульки і з тим всім взуваюсь. Допомогло супер.
А в той самий час, як було з’ясовано завдяки КИЇВСТАРу, ЖАР з Андрієм їдуть у теплому автобусі, милуються сонечком на схилах гір, осіннім теплом, їх навіть “душить жаба” як нам повезло з погодою. В Тернополі сьогодні + 14 С.
Вирішено скидатися вниз. Стежку на південно-західних схилах ми віднайшли, та через сніговий покрив її легко втратити, в нас трохи повільний темп щоб пройти намічене, а інформації про колиби попереду обмаль. Тож дещо пройшовши хребтом скидаємось вниз вліво. Спочатку йдемо стежиною, тоді в дружніх обіймах лелечу, згодом віднаходимо потрібний відріг і ним поміж дерев та буреломів виходимо на один з потоків р. Гропець. Тут ніби опиняєшся в іншому світі без вітру і туману на затишних осінніх берегах потоку, серед спокійних дерев та кущів. Пройшовши декілька сот метрів вниз сумнівною дорогою бачимо поляну на якій не можливо не зупинитись. Тут буде наш табір. На рівній місцевості окутаною горами, з зеленою травичкою, з однієї сторони гірський потік з іншої зарості молодих ялиночок, і жодних слідів важкої техніки. Цей вечір теж по особливому затишний, це наш останній вечір у цьому поході і ми ні в чому собі не відмовляємо, ні в харчах, ні у теплі вогнища, ні тим більше у водних ресурсах. Щодо води, то в мене сьогодні (сказав би мені хтось про таке декілька годин тому) купання в ріці. А далі, біля вогнища, різні цікаві історії з життя Ігора і Бормана, досушування речей, перегляд фоток на наших цифровичках. Володя експериментує з нічною зйомкою.
В наметі спимо я і Борман, Ігор розстелився просто під небом, зоряним небом. І мабуть не пошкодував. Десь вночі було чути вигуки: “Я ще такого не бачив, яке падіння зірки”.
7 день 17 листопада 2006р. р.Гропинець – с.Климпуші –
с.Бистриця
Цей ранок не був чимось особливим, він був просто теплим завершенням нашого походу. Не дуже поспішаючи вирушаємо в село Бистрицю. Погода сьогодні чудова, на схилах гір видніється сонечко, згодом самі в ньому зігріваємось. Час від часу оглядаємось і дуже чітко бачимо лінію хребта по якій вчора йшли, зокрема стрімкіший підйом перед самою Дурнею і далі до Гропи, гарно видно язичок по якому ми скинулись. На одному з мініпривальчиків по черзі фотографуємось. В Ігорове фото, з гаслом “За ВДВ”, вкладено всю серйозність і вагу цього армійського моменту. Пройшовши трохи далі спочатку бачимо просто одне з карпатських сіл, згодом, враження що попадаєш в райський куточок Карпат. На тлі тиші гірських низин, засніжених вершин і теплого сонечка тут все без жодного поспіху проходить своїм чином: хтось просто вийшов постояти на порозі, посередині дороги стоїть бичок, десь дзижчить циркулярна пила, з за паркану гавкає собака, граються дітки, трохи далі жінка копає глибокого рова викидаючи вгору різних розмірів каменюки. Інколи за нами, точніше за мною, б я вже пристойно відстав від хлопців, хтось спостерігає. При нагоді запитую, що за село і чую у відповідь: “ К л и м п у ш і”. Так, назва така ж милозвучна, як і вигляд цього милого оку поселення. З повороту дороги, при виході з села можна спостерігати силуети Чорної Кливи.
Згодом приєднуюся до хлопців, які вирішили перекусити. Далі йдемо в самих футболках. Враження що літо. Попереду Бистриця. На одному з мостів проїжджаюча вантажівка рясно обляпує мене болотом (це напевне амортизування надто різкого для душі людської переходу від природи в цивілізацію). Далі, до болю знайомі (з інших походів) місця Бистриці, зупинка, швидке вмивання в ріці, бо от-от має приїхати автобус.
З прибувшого автобуса народ чомусь виходить з пофарбованими на біло каблуками. Спочатку гадаємо, що то звичаї місцевих, але чомусь місцеві самі здивовано вглядаються на результат своїх звичаїв. Хтось просто розлив білу фарбу по салоні автобуса. А в нас є ще 20 хвилин часу на морозиво.
Автобус, новенький ПАЗ, їде до Франківська, там відразу ж пересадка на Ікарус в Тернопіль.
Маємо декілька годин на підведення підсумків, час на спостерігання за людською метушнею довкола, в якій мимоволі опиняєшся сам…
Автор: Владимир Олег
Фото з походу http://www.tourclub.com.ua/info/foto/zyma/lystop06.htm
www.tourclub.com.ua
|
