Кам'яні душі

Наше земне життя - лиш мить між минулим і майбутнім. Блимне востаннє лампада - і розтанемо у безвісті простору й часу. Хто про нас згадає? Хіба що родина трохи поплаче, пожуриться...
Людська пам'ять коротка, а ось камінь не забуде нас довго-довго. Через століття заговорить викарбуваними словами епітафії. Може, тому здавна кажуть, що у каменя теж є душа. А надто у того, який постав на видноті у формі якоїсь фігури, щоб увіковічити особистість, подію чи якусь людську чесноту. Хтось його закладав, освячував, просив біля нього щось у Господа. У нього своя, намолена, аура, своя незбагненна для нас, грішних, енергетика.
Тому, як заповідь Божа, непорушним завжди був закон не рухати, не переміщувати з місця на місце такі камені. Навіть коли це могила якогось бусурмана. Вони під особливим захистом сил, які нам не осягнути. Скільки розказували-переказували про випадки, коли сходила кара на тих, хто знехтував заборонами, - і хвороба, і смерть, і пошесть на домашню живність, і градобій та інші стихійні лиха.
Скільки їх, свідків далекої минувшини, вже безслідно щезло з нашого виднокола в період утвердження християнства? Тоді так звані кам'яні баби нищились як поганські атрибути. Не берегли їх і під час численних воєн, і в новітню еру на тлі горезвісної побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. Та ще маячать де-не-де при дорогах, на старих цвинтарях, церковних дворищах хрести і колони, яким є що розповісти нам, дітям третього тисячоліття від Різдва Христового.

Легенди про старовинні пам'ятники

На Зборівщині в центрі села Годова є один з таких пірамідальних обелісків. На плиті із сірого каменю, що закриває собою нішу в постаменті, латинню викарбувано: "Найсправедливішому, наймогутнішому Богові, в ім'я слави потомків, для увіковічення пам'яті польських героїв. Ворогам Батьківщини на зганьблення спорудив мене святіший Іоан III Собеський, король Польщі, на місці, де поляки під командуванням Загоровського знеславили 70 тисяч татар, завдавши своїм ворогам величезної поразки, не зазнавши жодної самі". Дату розібрати важко, але то було не раніше 1674 року, коли Ян III Собеський посів трон.
З діда-прадіда блукає Годовою переказ, ніби якийсь татарин добре натягнув тятиву лука і запустив із-за річечки в бік польського війська стрілу. І треба ж такому статися: вона випадково влучила саме у воєводу. Кажуть, ніби його, важко пораненого, відвезли у сусідні Поморяни, до мами. В дорозі він і помер.
Скільки в цьому правди, скільки вигадки - не знає ніхто. Можливо, відомості про те приховує ніша, закрита плитою з написом. Тримається вона на чотирьох бронзових шворнях. Нижні два місцеві селяни вже встигли витягти. У подібних випадках люди наївно сподіваються знайти там якісь коштовності. Та дарма. Практика показує, що таким чином замуровують грамоти, універсали, часом навіть серце лицаря...
Є ще фігури Скорботи на високому постаменті на лівому березі Збруча у Сатанові. Поставлена вона нібито на колишньому лобному місці у пам'ять жертвам війни 1648-54 років. Коли полковник Данило Нечай підступив до стін міста, жителі відкрили ворота і приєдналися до козаків. Згодом шляхті вдалося придушити повстання. Коронний гетьман Калиновський наказав знищити усіх поголовно. Тільки застереження польського сейму, що нікому, мовляв, тоді буде вирощувати хліб і ремонтувати замки, зупинило катів, і стратили кожного десятого. У місцевій міській ратуші ще до 1830 року зберігалися два мечі. Одним відтинали голови християнам, другим - іновірцям.
Третій пам'ятник - найколоритніший і з мистецького погляду, і за ореолом легенд, які витали над ним. Підноситься він на замковому дворищі у Личківцях Гусятинського району, там, де річки Тайна і Гнила, поспішаючи до Збруча, утворюють узвишшя з крутими схилами. На постаменті у вигляді тумби висічена рицарська емблема - лати, шолом, спис. Вище - шпичаста стріла, на вершині якої чи то шолом, чи то щелепа з хрестом на самісінькій маківці. Хрестика вже немає, решта збереглося, не понівечене ні часом, ні людською рукою.
Ходила тутешнім краєм легенда, ніби колись замок оточила татарська орда. На чолі оборонців були відважний воєвода і його син-красень. Коли обложені вичерпали всі свої сили, молодик, відбиваючись від ворога, умовив батька відпустити його з ватагою в нічну вилазку. Він сподівався добратися до Теребовлі і повернутися з підмогою. Та ординці схопили сміливців. Уранці привезли до муру змордованого, закривавленого юнака і стали торгуватися з воєводою, щоб обміняти його на кількадесят найвродливіших бранок. "Не вір, батьку, нехристам, - крикнув хлопець. - Все одно обдурять!". І відразу мурза сіконув кривою шаблюкою та й відрубав полоненому щелепу. Згодом у пам'ять про ту трагедію люди і спорудили цей обеліск.
Насправді ж - варто було зішкребти з каменю столітній мох - і відкривався напис, який стверджує, що поставлений пам'ятник 28-річному капітанові війська польського Михайлу Заборовському, полеглому під Можайськом у 1812 році від гарматного ядра. Зважаючи на дату і місце загибелі, можна припустити, що він брав участь у війні з Наполеоном. На тутешньому цвинтарі біля костелу в 1828 році похований ще, один Заборовський - Тимон, поет, який утопився в річці. Біля пам'ятника колись стояли дві двометрові кам'яні урни з вухами у вигляді волових голів. Тут же покояться батько, мати і стрийко поета. "Прізвище ще одного Заборовського майнуло при тих подіях, коли прикордонники виявили в Збручі поблизу Личківців славнозвісну фігуру поганського ідола Святовита. То був пам'ятний 1848, рік скасування панщини. Заборовський наказав селянам трьома парами волів витягти з мулу дивну скульптуру, а потім запросив з Коцюбинців М. Потоцького, який розумівся на старожитностях. Мабуть, усі ті Заборовські належали до одного роду.
Отак розтанула, як привид, вигадка про людину без щелепи. Чого тільки не придумає людська фантазія! І все ж нехай вони будуть, легенди, нехай рояться навкруг чийогось імені, якогось пам'ятника. Настане час - і полинемо й ми в інші виміри. Чи згадають, чи розкажуть на цьому світі легенду про нас із вами?

В. БУРМА