Як худоба Теребовлю врятувала

Один раз пішли турки і татари на Теребовлю. А вже то був у нас новий палац. Той, що нині у місті на горі.
Як велося у таких випадках, всі люди подалися до палацу і несли кожен свій скарб, хто що мав: гнали корови, коні, вівці, кози. А подвір'я на замчищі велике, то варта всіх пускала. Бо на випадок довгої облоги та живність рятувала б людей від голодної смерті.
Як скінчився потік людей, то жовніри і посполиті заклали вздовж по дорозі догори зубцями борони, вбивали гострі кілля. А волами волочили з лісу терновий хмиз і закладали всі можливі проходи.
Замок у Теребовлі на той час був неприступний з полудня. Грубезні чотириметрові стіни, 15 мідних гармат, а гора така крута і висока, хоч рачки лізь. А з північного боку підпер замок темний бір і глибокий яр, тільки що і був один неширокий прохід. Звідси і чекали теребовлянці нападу. Знали нищівну міць кінноти татарської і понабивали вздовж проходу залізні прути, накопали ям, наробили завалів дерев.
А турки уже у місті господарюють. Головний табір ханський стояв на зливі Гнізної і Серету. Вичікують і принюхуються зайди. Горять людські хати. А теребовлянці чекають.
Та от потягнулися турки до фортеці. Не вперше брали камінні твердині, то йшли сміло і алалакали як на сказ. Вдарили замкові гармати раз і другий раз. Покотилися люди і коні. Одне ядро шматувало цілий десяток. Але вороги лізуть, як саранча.
Обізвалися турецькі облогові гармати і ранили багато худоби. Закровавлені воли і коні металися по дворищу і лемент стояв великий. А яничари вже коло тернових валів; і падають коні, волочать кишки, ламають ноги. Вернули турки, і знову стало тихо. З тим смерклося.
В замку воєвода зібрав раду, але пани не дійшли згоди. Кожний мав себе за гетьмана і волав: "Не позвалям!" Так і розійшлися ні з чим.
Але тут прийшли на раду старі люди і просили тримати слово ковалю Лемішку Нестору. Той коваль вже мав добрих вісімдесят літ. Мудрий був і поважний. Всі згодилися з його радою і взялися до роботи.
Як за північ стихло у таборі ворожому, то із замкових льохів винесли свічки, прядиво. А з жінок здіймали стрічки і хустки... Все ото начіпляли до голів худоби, до ріг і хвостів, вимастили жиром і олією та водночас підпалили.
Що тут робилося, один Бог відає! А вже дороги розчищені, ворота відчинені і все оте палаюче стадо дико верещить і кидається на волю.
Можете собі уявити, що натворила та бідна худоба в таборі. Бо ж першими зірвалися і побігли коні яничарські, а їх були тисячі. Як перебігло ото все через намети, то нікого не стало. Згинуло військо, а з ним і хан татарський, що Гайсином звався. А те місце, де стояв його намет, понині називають Гайсином.

Михайло ГРИЩУК
1978, Теребовля