Історичні висновки: чому не можна передавати комплекс споруд Почаївської Свято-Успенської лаври у власність чоловічого монастиря УПЦ МП

29 квітня 1995 року в Тернополі відбулася перша в історії української церкви та культури нашого народу міжнародна наукова конференція "Почаївський монастир у контексті історії та духовності українського народу", організована Українською асоціацією релігієзнавців, відділенням релігієзнавства Інституту філософії імені Г. Сковороди НАН України. Конференція знайшла широкий відгук в іноземних засобах інформації, а її підсумковий документ побачив світ у журналах "Патріярхат" (Філадельфія) та "Віра і культура" (Вінніпеґ). Спираючись на найновішу джерельну базу, конференція беззаперечно довела, що історія Почаївського монастиря сягає IX століття, коли у 872 році учнями рівноапостольних Кирила і Мефодія були охрещені Галичина і Західна Волинь. 3 цього часу історія монастирської обителі невіддільна від хрещення митрополії (Наддніпровщини) Руси-України, історії самобутнього Київського християнства, утвердження Галицько-Волинської держави (XIII ст.) та усіх наступних колізій в історичній долі українського народу.
В історичних джерелах монастир "чуда Пресвятої Діви Марії" згадується під роком 1213, коли зробили пожертвування "насельникам" монастиря землевласник Михайло Центер і його дружина Єва. І, звісно, з'явлення Божої Матері (після навали татаро-монголів) у тривожному 1261 році. Характерно, що назване чудодійство, як й із Зарваницькою Пречистою майже в один час, пов'язане з монахами-втікачами з Києво-Печерської лаври. А це свідчить про києвоцентристське мислення наших пращурів - як осердя соборності українства.
Це ж саме стосується чудотворної ікони Богоматері, яку Ганна Гойська у 1597 році передала монастирю саме в час шаленого наступу єзуїтів та польського войовничого католицизму на українське православ'я, що мав за мету окатоличити і спольщити наш народ.
І, нарешті, третя святиня монастиря - нетлінні мощі преподобного ігумена Іова, якого у 1659 році було зараховано до числа святих української православної церкви. Зараховано в час, коли розлючена польська шляхта визвольною війною під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 рр.) перетворила західноукраїнські землі в безкарний полігон національного геноциду.
Отже, перший висновок: впродовж зазначеного часу богооб'явлені Почаївські святині є святинями українського народу, його пошуками духовного захисту і нездоланної віри у свободу і незалежність.
Відокремившись на початку XII столітті, Володимиро-Суздальське князівство, яке сформувалося більш ніж через 200 років після заснування Почаївського монастиря, повело двоїсту політику, аби підкорити "стольний град Київ" і туди перенести центр держави, що претендувала на землі Руси-України, або зруйнувати Київ і тим самим створити новий на володимиро-суздальській землі центр державотворення. Ось чому з далекоглядним прицілом напередодні руйнування Києва (1169 р.) Андрій Боголюбський відрядив спеціальне посольство у Царгород (у патріарший Константинополь), щоби відділитись від матері-церкви Київської митрополії і утворити окрему Володимиро-Суздальську митрополію як новий центр недавно могутньої держави.
У 1303-1391 роках на галицько-волинських землях з благословення патріаршого Царгорода діяла Галицька митрополія, яка була ліквідована під тиском Польщі, Литви та Москви, що перебрала центр осілості київських митрополитів.
У 1449-1589 роках, самочинно відокремившись нарешті від матері-церкви Київської митрополії, Московська митрополія та її церква були не канонічні впродовж 141 року. Лише за збігу обставин, коли Царгородський патріарх Єремія приїхав у Москву за пожертвуванням на соборну церкву патріархії в Царгороді, яку з наказу султана забрали під мечеть, під тиском обставин у Москві було висвячено самочинного митрополита "во патріархи" і канонізовано в цей спосіб церкву московського православ'я. Це ж саме стосується святих мощей преподобного Іова, коли Київська митрополія всупереч Переяславській угоді (1654 р.) була непоступлива перед тиском (на підпорядкування) Московської патріархії. Зведення їх у святість (як і двох попередніх святинь) відбувалося без участі Ієрархії московського православ'я, оскільки Київська митрополія до 1686 р. їй не підлягала.
Отже, другий висновок: упродовж зазначеного часу Почаївська святиня, як і українське православ'я та його церква, не має нічого спільного з історією московської церкви, тим більше з її цезаропапістською ідеологією, догматизмом, ритуалізмом і віронетерпимістю.
І ще, 1721-1831 роки належать до унійного (греко-католицького) періоду в історії Почаївського монастиря отців василіян. Незважаючи на політику тотального окатоличення і спольщення згідно з "Проектом на зміщене Русі" (1717 і наступних років), Почаївський монастир на просторі Правобережної України аж до Засяння був "віфлеємською зіркою", яка орієнтувала на інтеграцію української національної свідомості, підтримувала і навіть збагачувала духовність нашого народу. Чому? Та тому, що народ одухотворювали не ті, хто був у монастирі, а його споконвічні святині. Завдяки їм патріотично налаштовані монахи-василіяни, які були мимоволі політичними заручниками свого часу, забезпечили найвище духовне піднесення монастиря. Про це свідчить, зокрема, найменування видань на двох потужних поліграфічних базах. Книги здебільшого були церковнослов'янською та українською мовами богослужбового, господарського та навчально-шкільного змісту. Лише один "Богогласник" (1790 р.) - збірник україномовних набожних пісень - незгладимий слід в історії української культури.
Цього не можна сказати про духовну функцію монастиря після 1831 року, коли наповнений вихідцями з "монаших обителей" московського православ'я монастир (лавра з 1833 р.) став вістрям русифікації краю і поширення москвофільства в Галичину, Буковину та Закарпаття під особистим наглядом царя і синоду. По суті вся історія лаври з 1831 року зберігає чужі українству віросповідні засади, які не відповідають національній духовності.
І сьогодні Почаївська святиня зустрічає прихожан зловісним "древом истинной веры", на якому кволим гіллям (а то й спотвореними сучками) бідніють сестри християнських віросповідань.
Ось чому забила тривогу широка громадськість краю з приводу клопотання про передачу споруд Почаївської Свято-Успенської лаври у власність чоловічого монастиря УПЦ МП. Перед кожною тверезомислячою людиною виникло запитання: що змінилося з часів "батюшок-царів" у віронетерпимому московському православ'ї; чи можуть бути іноземні "насельники" святині (що є в традиції Московської патріархії) провідниками Богом об'явленої духовності народу на витоках і ґрунті його споконвічної культури; чи може церква під скіпетром іноземного духовного центру, з яким вона віками зрослася як національна і державна церква росіян, відповідати інтересам нашого народу в умовах його національного відродження; чи відповідатиме Кременецько-Почаївський історико-культурний заповідник засадам правової держави (на що так охоче посилаються різні "провісники" здобутків світової цивілізації), коли він стане (як сьогодні лавра) твердинею віронетерпимості? І не лише лавра! Про яку тоді правову соборність можна буде говорити у вистражданій сльозами і кров'ю незалежній Україні?
Отже, третій висновок: усе надбання лаври є власністю українського народу та його держави. Це ж стосується Кременецько-Почаївського історико-культурного заповідника. Адже споруди будувалися в різний час людьми різних конфесій ціною праці українського народу. Хто може претендувати на Успенський собор, збудований і оздоблений (1771-1782 рр.) фундатором - графом М. Потоцьким, який перейшов на греко-католицький обряд і став щирим українофілом? Іншого такого собору нема в усьому православному світі! На пожертвування графа та за його особистим клопотанням у 1773 році з благословення апостольського престолу відбулася коронація ікони Божої Матері, що засвідчило її визнання в загальнохристиянському світі. Залишається сюди додати українські культурні надбання в піснях, побуті, звичаях ї під впливом чуда на українській Святопочаївській горі, волинського краю.
Не випадково в час "хрущовського атеїзму", коли варварського гоніння зазнали монахи лаври, яку хотіли закрити, одностайно підняли голос протесту православні і греко-католики (навіть з "катакомбного" підпілля) Волині, Галичини і в діаспорі. Своїми листами-зверненнями в ООН, в апостольську столицю (Рим), і у міжнародні релігійні і світські організації вони вплинули на руйнівників духовної культури, і лавра, як пам'ятник історичної долі українства, була врятована. У той же час немає жодних слідів у літературі, зокрема в "Журнале Московской Патриархии" кінця 50 - початку 60-х років минулого століття, щоби духовний центр РПЦ та її глава виступали на захист української святині на українській землі.
І останній, четвертий висновок: незалежно від конфесійної приналежності церква в суверенній державі повинна стояти на патріотичних засадах, що відповідає миролюбивим принципам віровчення. А держава з почуттям правової відповідальності за історичну долю народу зобов'язана захистити його від проповідників духовної кабали та національного приниження.
Ось чому Почаївська Свято-Успенська лавра, як і весь Кременецько-Почаївський історико-культурний заповідник, повинні залишатися власністю держави, як духовна скарбниця українського народу.

Арсен ГУДИМА